Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Місце політичних у табірній ієрархії не визначалося самим лише офіційним вироком. Хоча вони не мали суворого кодексу поведінки, як кримінальні, чи відмінної мови, зрештою вони розділялися на різні групи. Ці «політичні клани» трималися разом — через товариські почуття, для самозахисту чи тому, що мали спільний світогляд. Вони не трималися осторонь — групи перетиналися одна з одною і з групами неполітичних в’язнів; також були вони не в усіх таборах. Однак там, де вони існували, вони могли відігравати дуже важливу роль у виживанні в’язнів.

Найміцніші і в кінцевому підсумку найпотужніші групи політичних в’язнів формувалися за національним чи земляцьким принципом. Ці фактори набули більшого значення під час Другої світової війни, коли стрімко збільшилася кількість в’язнів-іноземців. Цей процес був доволі природним. Після прибуття до табору новий в’язень відразу ж починав шукати в своєму бараку своїх — естонців, українців або ж, у дуже рідкісних випадках, американців. Волтер Ворвік, один з «американських фінів», який потрапив у табори наприкінці 1930-х років, у своїх спогадах, адресованих родині, писав, як фінномовні в’язні у його таборі об’єднувалися для того, щоб захиститися від крадіжок і бандитизму професійних злодіїв: «Ми дійшли висновку, що якщо хочемо мати від них хоч трохи спокою, то мусимо створити свою групу. Отже, ми організували таку групу, щоб допомагати одне одному. Нас було шестеро: два американські фіни… два фінських фіни… і два ленінградських фіни…»[1073]

Національні клани відрізнялися за своїм характером. У в’язнів були різні варіанти, як це, наприклад, було у випадку євреїв — чи то формувати справжню власну мережу, чи влитися в загальне російське населення (чи, як це було у випадку польських євреїв, у польське). Здається, це питання в різний час вирішувалося по-різному, багато також залежало від суб’єктивних чинників. Як виявилося, багато євреїв, арештованих у кінці 1930-х років під час репресій проти верхівки партійної і військової номенклатури, перш за все вважали себе комуністами, а вже тільки потім євреями. За словами одного в’язня, в таборах «всі ставали росіянами — кавказці, татари, євреї»[1074].

Пізніше, під час війни, коли до таборів більше євреїв потрапляло разом з поляками, вони почали формувати потужніші національні мережі. Ада Федерольф у своїх мемуарах, написаних разом з Аріадною Ефрон, дочкою Марини Цвєтаєвої, пише про один табір, у якому швейною майстернею — де, за табірними мірками, працювати було просто чудово — керував чоловік на прізвище Ліберман. Коли прибував новий етап, він ходив натовпом, вигукуючи: «Є євреї? Є євреї?» Коли він знаходив євреїв, він брав їх до себе на роботу, таким чином рятуючи від загальних робіт у лісі. Ліберман також розробляв хитрі плани, щоб рятувати рабинів, які мали весь час молитися. Для одного рабина він влаштував маленьку кімнатку, де той ховався, щоб ніхто не бачив, що він не працює. Для іншого рабина він винайшов роботу «з перевірки якості». Це давало йому змогу цілий день ходити між рядами швачок, усміхатися їм і ледь чутно молитися[1075].

На початку 1950-х років, коли в Радянському Союзі почав посилюватися офіційний антисемітизм, викликаний невідступною думкою Сталіна про те, що лікарі-євреї хочуть його вбити, бути євреєм знову стало небезпечно. Разом з тим навіть у цей час ступінь антисемітизму в різних таборах, як видається, був різним. Ада Пурижинська, єврейка, арештована під час найпотужнішого розмаху «справи лікарів» (її брата судили і стратили за «змову з метою убити Сталіна»), згадує, що її єврейство не стало причиною якихось особливих неприємностей[1076]. Однак Леонід Трус, ще один єврей, арештований у той період, згадує інше. За його словами, одного разу від розлюченого антисеміта, засудженого за торгівлю іконами, його врятував старший зек. Старший зек кричав торговцеві: йому, людині, що «купувала і продавала образи Христа», самому має бути соромно.

Втім, Трус не намагався приховати того, що він єврей: навпаки, він намалював на своїх чоботах зірку Давида — головним чином для того, щоб їх ніхто не вкрав. У його таборі «євреї, як і росіяни, не організовувалися у групу». Через те він був позбавлений природного товариства: «Найгіршим для мене… була самотність, відчуття, що я єврей серед росіян, що всі мають друзів зі свого краю, а я цілковито самотній»[1077].

Через свою нечисленність людям із Західної Європи і Америки, які потрапляли до таборів, також було тяжко організовувати міцні мережі. У своєму становищі вони майже не мали змоги допомагати одне одному: багатьох табірне життя повністю дезорієнтувало, багато не знали російської, не могли їсти табірної їжі і терпіти тамтешніх умов. Ув’язнена росіянка Ніна Гаген-Торн писала, наполовину насмішкувато, наполовину з жалем, ставши свідком того, як ціла група жінок з Німеччини у пересильній тюрмі Владивостока померла, незважаючи на те, що їм давали пити кип’ячену воду: «Якщо в бараках звичні до всього радянські люди, вони можуть витримати їжу з солоної риби, навіть якщо вона трохи зіпсована. Коли прибув великий етап з арештованих членів III Інтернаціоналу, спалахнула сильна дизентерія»[1078]. Лев Разгон теж жаліє іноземців, він пише, що вони «так і не могли нічого зрозуміти, асимілюватися, спробувати прижитися. Вони тільки інстинктивно тягнулися одне до одного…»[1079]

Однак у людей із Заходу — до цієї групи входили поляки, чехи та інші з країн Східної Європи — були і свої переваги. Вони були предметом особливого захоплення і цікавості, що часом виливалося у зв’язки, додаткову їжу і людяніше ставлення. Поляк, який вчився у Швейцарії, Антон Екарт отримав місце у лікарні завдяки санітарові з Бессарабії на прізвище Акерман: «Той факт, що я із Заходу, спростив справу»: всі цікавилися людиною із Заходу, і всі прагнули допомогти[1080]. Шотландка Флора Лейпман, вітчим якої умовив її родину переїхати до Радянського Союзу, використовувала свою «шотландськість» на розвагу товаришкам:

«Я підкочувала спідницю, щоб вона виглядала, як кілт, і загортала панчохи, щоб ноги виглядали вищими. За "шотландською модою" я накидала ковдру на плечі і одягала сумку перед собою, як спорран. Голосом, сповненим гордості, я співала "Анні-Лорі", "Ви, береги і кручі Бонні-Дун", а закінчувала завжди "Боже, бережи короля" — без перекладу»[1081].

Екарт теж пише, як то було являти собою предмет цікавості для інтелектуалів-росіян:

«Під час спеціально організовуваних і ретельно приховуваних зустрічей з найдовіренішими з них я розповідав про моє житія в Цюриху, Варшаві, Відні та інших західних містах. Мій спортивний піджак з Женеви і шовкові сорочки якнайретельніше розглядалися, бо вони були єдиним матеріальним свідченням високих стандартів життя за межами комуністичного світу. Було помітно, що дехто з них не вірить, коли я говорив, що легко міг купити всі ці речі на свою місячну зарплату молодшого інженера цементного заводу.

"Скільки в тебе було костюмів?" — запитував один із фахівців з сільського господарства.

"Шість чи сім".

"Ти брешеш!" — сказав один, не більше 25 років, і потім, повернувшись до інших: “Чому ми маємо терпіти ці фантастичні байки? Все має свої межі; ми не діти”.

Мені тяжко було переконати їх, що на Заході звичайна людина, яка трохи піклується про свою зовнішність, має кілька костюмів, бо одяг краще носиться, якщо його час від часу міняти. Представникам російської інтелігенції, які рідко коли мали більше одного костюма, осягнути це було складно»[1082].

Джон Нобл, американець, якого забрали в Дрездені, теж став «воркутинською особливо важливою особою» і пригощав своїх табірних товаришів розповідями про життя в Америці, які здавалися їм неймовірними. «Джонні, — одного разу сказали йому, — ти хочеш, щоб ми повірили, що американські робітники мають власні машини»[1083].

Та хоча іноземне походження викликало захоплення, воно також не давало іноземцям налагоджувати тісні зв’язки, які підтримували в таборах багатьох людей. Лейпман пише: «Навіть мої нові табірні “подруги” мене боялися, тому що я була в їхніх очах іноземкою»[1084]. Екартові було погано, коли він потрапив на лагпункт, де був єдиним неросіянином — і через те, що він не подобався радянським громадянам, і через те, що вони не подобалися йому: «Мене оточувала атмосфера неприязні, якщо не ненависті… їх обурювало, що я на них не схожий. На кожному кроці я відчував їх недовіру і тупість, ворожість і притаманну їм вульгарність. Я мав провести багато безсонних ночей, захищаючи себе і свої речі»[1085].

І знову його почуття виявляються суголосними з ранішою епохою. Те, що писав Достоєвський про стосунки між ув’язненими поляками і росіянами у XIX столітті, свідчить, що попередники Екарта відчували те саме: «Поляки (я говорю про самих тільки політичних злочинців) були з ними якось витончено, образливо ввічливі, вкрай нетовариські й ніяк не могли приховати перед арештантами своєї до них відрази, а ті розуміли це дуже добре і платили тією ж монетою»[1086].

Навіть у гіршому становищі були ув’язнені мусульмани та інші в’язні з Середньої Азії і деяких кавказьких республік. Вони потерпали від тієї ж дезорієнтації, що й в’язні із Заходу, але зазвичай не мали змоги при цьому розважити чи зацікавити росіян. Відомі як «нацмены» (від російського скорочення «національна меншина»), вони посідали своє місце у табірному житті з кінця 1920-х років, їх масово арештовували під час замирень — і совєтизації — Середньої Азії і Північного Кавказу і посилали на роботу на Біломорський канал, де, за словами сучасника, «все для них тяжко було зрозуміти: людей, які їм наказували, канал, який вони будували, їжу, яку вони їли»[1087]. З 1933 року багато їх також працювало на будівництві каналу Москва-Волга, тамтешній начальник табору, здається, їх жалів. Якось він наказав своїм підлеглим створити для цих людей окремі бараки і організувати окремі бригади, щоб навколо них принаймні були їхні ж земляки[1088]. Пізніше Густав Герлінг зустрічав їх у північному лісовому таборі. Він згадує, що кожного вечора бачив їх у табірній лікарні, де вони чекали на прийом лікаря:

«Вже у приймальні тримаючись за животи, вони з самого порогу перегородки різко скиглили — неможливо було відрізнити болісного скигління від дивовижно поганої російської мови. Від їхньої хвороби ліків не було… вони вмирали від туги за рідним краєм — від холоду, голоду й одноманітної снігової білизни. Їхні косо зіщулені очі, незвичні до північного пейзажу, без перестанку сльозилися і заростали жовтою смужкою гною на віях. У нечасті вихідні дні узбеки, туркмени і киргизи збиралися в один куток бараку, святково одяг нені у кольорові шовкові халати і візерунчасті тюбетейки. Ніколи не можна було відгадати, про що вони так жваво розмовляють — жестикулюючи, перекрикуючи одне одного і задумливо киваючи головами, — але вже напевно не про табір»[1089].