Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Шкловський повільно встав і віддав шинель.

Тільки пізніше, в таборі, я зрозумів зміст цієї дивної сцени. Гра на чужі речі належить до найпопулярніших розваг урок, а головна привабливість її полягає в тому, що той, хто програв, зобов’язаний забрати у стороннього глядача раніше обумовлену річ»[1057].

Одна ув’язнена жила в бараку, який було програно таким чином в карти. Почувши цю новину, жінки з тривогою чекали кілька днів, «не вірячи», поки однієї ночі не стався напад: «Піднявся страшенний шум — жінки пронизливо кричали, поки на допомогу не прибігли чоловіки… зрештою, не вкрали нічого, крім кількох вузлів з одягом, та староста отримала ножове поранення»[1058].

Але карти могли бути не менш небезпечними і для самих злодіїв. Генерал Горбатов познайомився на Колимі зі злодієм, який мав тільки два пальці на лівій руці. Він пояснив:

«Грав у карти, програв, грошей уже не було, поставив на карту хороший костюм — не мій, звісно, а той, що був на щойно доставленому "політичному", — і програв. Хотів забрати костюм вночі, коли новачок його зніме, лягаючи спати, а віддати мусив до восьмої ранку. Але взяти костюм мені не вдалося — "політичного" того ж дня відвезли до іншого табору. Значить, борг не сплачено. З цього приводу зібралася наша рада старійшин, щоб визначити мені покарання. Позивач зажадав позбавити мене всіх п’яти пальців лівої руки. Рада запропонувала два пальці. Поторгувалися і зійшлися на трьох. Я поклав руку на стіл, позивач взяв палицю і п’ятьма ударами відбив у мене три пальці».

Свою розповідь закінчив той чоловік майже з гордістю: «У нас теж є свої закони, та ще й міцніші, ніж у вас. Завинив перед своїми товаришами — відповідай»[1059]. І справді, злодійські судові ритуали були такими самими складними, як і обряди посвячення: тут був «суд», судовий розгляд і винесення вироку, який міг тягти за собою побиття, приниження і навіть смерть. Колонна-Чосновський був свідком напруженої тривалої гри в карти між двома злодіями високого рангу, яка закінчилася тільки коли один з них програв усе, що мав. Замість руки чи ноги переможець зажадав як стягнення жахливого приниження для нього: він наказав табірному художникові виколоти у того на обличчі величезний статевий орган, спрямований тому в рота. Через кілька хвилин той, що програв, припік собі обличчя розжареною кочергою і стер татуювання, після чого на обличчі на все життя залишився шрам[1060]. Антон Антонов-Овсєєнко, син провідного більшовика, стверджує, що знав у таборі «глухонімого», який програв у карти, і на нього було покладене покарання три роки не розмовляти. Навіть коли його переводили з одного табору до іншого, він не наважувався порушити умов накладеного на нього покарання, бо про нього знав кожен місцевий урка: «Порушення каралося смертю. Ніхто не міг втекти від злодійського закону»[1061].

Керівництво знало про такі ритуали, часом робилися спроби втрутитися — не завжди успішні. В одному випадку, 1951 року, злодійський суд засудив до страти злодія на прізвище Юрілкін. Про вирок дізналося табірне керівництво і перевело Юрілкіна спочатку в інший табір, а потім у пересильну тюрму, і ще пізніше — у третій табір у зовсім іншій частині країни. Незважаючи на це, двоє злодіїв у законі врешті його вистежили і вбили — через чотири роки. За це їх було притягнуто до суду і страчено, але навіть такі покарання не завжди відлякували злодіїв. 1956 року радянська генеральна прокуратура розіслала своїм місцевим підлеглим розчарованого листа, в якому йшлося, що «таке злочинне утворення існує в усіх виправно-трудових таборах, і часто рішення групи про вбивство того чи того в’язня, який перебуває в іншому таборі, виконуються безсуперечно»[1062].

Злодійські суди могли виносити вироки також і стосовно в’язнів-незлодіїв, що, можливо, пояснює те, чому вони викликали такий жах. Політичний в’язень початку 1950-х років Леонід Фінкельштейн згадує про одне таке убивство з помсти:

«Я особисто бачив тільки одне вбивство, але воно було дуже яскравим. Ви знаєте, що таке великий металевий рашпіль? Такий рашпіль, загострений з одною краю, перетворюється на абсолютно смертельну зброю…

У нас був нарядчик, чоловік, який призначав в’язням роботу — у чому він був винний, сказати не можу. Але злодії в законі вирішили, що його слід убити. Це сталося, коли він стояв на повірці, перед роботою. Кожна бригада стояла окремо від інших. Нарядчик стояв попереду. Його прізвище було Казахов, це був огрядний дядько з великим пузом. Один злодій вихопився зі строю і засадив оцей рашпіль йому в живіт. Ймовірно, що то був професійний убивця. Його відразу ж схопили, — але в нього було 25 років. Звісно, його судили знову, і дали ще 25. Його термін на пару років виріс, так що невелика різниця…»[1063]

Разом з тим злодії порівняно рідко спрямовували свою «юстицію» на тих, хто керував таборами. У переважній своїй більшості вони були якщо й не лояльними радянськими громадянами в точному сенсі, то принаймні з радістю співробітничали у вирішенні одного завдання, яке поставила перед ними радянська влада: тобто з величезною радістю вони знущалися над політичними — групою, яка, за словами Євгенії Гінзбург, була «навіть ще більш знехтуваною і пригнобленою, ніж вони самі».

«КОНТРИКИ И БЫТОВЫЕ»: ПОЛІТИЧНІ ТА ЗВИЧАЙНІ В’ЯЗНІ

Через те що вони мали особливу мову, відмінний одяг і сувору культуру, професійних злодіїв було легко впізнавати, легко їх і описувати. Набагато тяжче робити узагальнення щодо решти в’язнів, людей, які становили сировину для робочої сили ГУЛАГу, оскільки походили з усіх верств радянського суспільства. І справді, протягом надто тривалого часу наше розуміння того, хто ж саме становив більшість табірного населення, було спотвореним через вимушену потребу покладатися на спогади, особливо спогади, опубліковані за межами Радянського Союзу. Авторами цих спогадів, як правило, були інтелектуали, часто іноземці, та майже виключно політичні в’язні.

Проте від часу горбачовської гласності відкрився доступ до набагато ширшого кола спогадів, а також до деяких архівних даних. Згідно з останніми, до яких слід ставитися з великою обережністю, видається, що велику більшість в’язнів становили зовсім не інтелектуали — тобто не представники російської технічної й академічної інтелігенції, які фактично були окремим класом, а робітники і селяни. Особливо показовими є деякі цифри, що стосуються 1930-х років — років, коли основну частину населення ГУЛАГу становили куркулі. 1934 року тільки 0,7% табірного населення мало вищу освіту, тоді як 39,1% були класифіковані як такі, що мають лише початкову освіту. Водночас 42,6% були записані «напівписьменними», а 12% були абсолютно неписьменні. Навіть 1938 року, коли Великий терор лютував серед московських і ленінградських інтелектуалів, тільки 1,1% в’язнів таборів становили люди з вищою освітою, тоді як більше половини мали початкову освіту, а третину становили напівписьменні[1064].

Відповідні цифри щодо соціального походження в’язнів недоступні, проте варто відзначити, що 1948 року політичні в’язні становили менше чверті загальної їх кількості — маються на увазі засуджені за статтею 58 Кримінального кодексу, за «контрреволюційні злочини». Загалом такі самі пропорції були і раніше. Під час терору 1937–1938 років політичні становили від 12 до 18% від загальної кількості; під час війни ця частка коливалася між 30 і 40%; 1946 року вона зросла майже до 60% внаслідок амністії кримінальних в’язнів, оголошеної з нагоди перемоги у війні; далі вона залишалася стабільною і становила від чверті до третини загальної кількості в’язнів до смерті Сталіна[1065]. При вищій плинності неполітичних в’язнів — вони часто мали коротші терміни і частіше задовольняли вимоги дострокового звільнення — можна з певністю твердити, що значна більшість в’язнів, які пройшли через систему ГУЛАГу і в 1930-ті, і в 1940-ві роки, потрапляли туди за кримінальними вироками, і через те вони, ймовірніше, мали робітничо-селянське соціальне походження.

Втім, хоча ці цифри можуть допомогти виправити минулі помилки, вони також самі можуть вести до нових. Зі знайомства з матеріалами спогадів, які з’явилися і стали доступними в Росії після падіння Радянського Союзу, також стає зрозуміло, що багато політичних в’язнів насправді не були «політичними» в тому сенсі, який ми вкладаємо сьогодні у цей термін. У 1920-ті роки в таборах справді були члени антибільшовицьких партій, які дійсно називали себе «політичними». У 1930-ті роки ув’язненими в таборах була певна невелика кількість справжніх троцькістів — людей, які дійсно підтримували Троцького в його боротьбі проти Сталіна. У 1940-ві роки, внаслідок масових арештів в Україні, прибалтійських державах і Польщі, до таборів потрапляло багато справжніх партизанів і активістів, які виступали проти радянської влади. На початку 1950-х років також було арештовано невелику групу студентів-антисталіністів.

І, незважаючи на це, величезна більшість із сотень тисяч людей, яких у таборах називали політичними в’язнями, не були ні інакодумцями, ні священиками, що таємно правили служби, ні навіть великими партійними начальниками. Це були звичайні люди, яких забирали під час масових арештів і яким для цього не обов’язково було мати якісь політичні погляди. Ольга Адамова-Сліозберг, яка до арешту працювала в одному з промислових міністерств у Москві, пише: «До арешту у мене було дуже звичайне життя, типове для освіченої радянської безпартійної жінки. Я багато працювала, однак не брала якоїсь особливої участі у політичних чи громадських справах. Справжні мої інтереси становили дім і родина»[1066].

Якщо політичні не обов’язково були політичними, то й кримінальні в’язні не обов’язково були кримінальними. Хоча в таборах була певна кількість професійних злодіїв, а під час війни — справжні воєнні злочинці і ті, хто співробітничали з нацистами, величезну більшість було засуджено за так звані звичайні або неполітичні злочини, які в інших суспільствах не вважалися б злочинами взагалі. Батько російського генерала і політика Олександра Лебедя двічі спізнився на роботу на завод, за що отримав п’ять років таборів[1067]. В архівах переважно кримінального Полянського табору поблизу Красноярська-26, де був розташований один з радянських атомних реакторів, є дані про одного «кримінального» в’язня, засудженого до шести років таборів за крадіжку на базарі одного гумового чобота, про іншого, який отримав десять років за крадіжку десяти хлібин, і про ще одного — водія вантажної машини, самотнього батька двох дітей, що отримав сім років за крадіжку трьох пляшок вина, які він віз. Ще один отримав п’ять років за «спекуляцію» — він купив цигарки в одному місці і продав в іншому[1068]. Антон Екарт розповідає історію жінки, котру арештували через те, що вона взяла додому з контори, в якій працювала, олівця. Зробила вона це для свого сина, який не міг вчитися в школі, бо не мав чим писати[1069]. У перевернутому з ніг на голову світі ГУЛАГу кримінальні в’язні були справжніми злодіями з такою самою ймовірністю, як політичні — справжніми активними супротивниками режиму.

Іншими словами, кримінальні в’язні не завжди були людьми, що справді вчинили злочин. Ще рідше політичні в’язні були винні у скоєнні злочину політичного. Однак це не завадило радянській судовій системі з великою ретельністю їх класифікувати. Груповий статус контрреволюціонерів був нижчим за статус кримінальних в’язнів; як уже відзначалося, контрреволюціонери вважалися «соціально небезпечними», віддаленішими від радянського суспільства, ніж «соціально близькі» кримінальні. Проте політичні також ділилися залежно від того, за якою частиною статті 58 Кримінального кодексу їх було засуджено. Євгенія Гінзбург пише, що набагато «краще» було мати вирок за частиною 10 статті 58 — «Антирадянська агітація» (АСА, «антисоветская агитация»). За нею засуджувалися «базіки»: люди, які мали нещастя розповісти антипартійний анекдот або допустити у своїх словах якусь критику у бік Сталіна чи місцевого партійного начальника (або ж про це доповів в «органи» їхній заздрісний сусід). Навіть табірна влада непрямо визнавала, що «базіки» не винні в жодному злочині, і через те для засуджених за АСА часом було легше отримати легшу роботу.

Нижче стояли засуджені за «контрреволюційну діяльність» (КРД). Ще нижче — засуджені за контрреволюційну терористичну діяльність (КРТД). Додаткова літера Д у деяких таборах означала, що такого в’язня заборонялося посилати на будь-які роботи, крім найтяжчих «загальних» — лісоповал, шахти, будівництво доріг, — особливо якщо КРТД мав вирок у десять, 15 чи більше років[1070].

Та можна було піти і ще далі. Нижче від КРТД стояла КРТТД — не просто терористична діяльність, а «троцькістська терористична діяльність». «Я знав випадки, — пише Лев Разгон, — коли додаткове Т з’являлося у формулярі під час чергової генперевірки, в результаті сварки з нарядчиком або начальником УРЧ з блатних»[1071]. Така незначна зміна могла означати різницю між життям і смертю, оскільки жоден нарядчик не призначав в’язневі КРТТД нічого, крім найтяжчої фізичної праці. Ці правила і класифікації не завжди були чіткими. На практиці в’язні постійно ретельно зважували і порівнювали «переваги» різних вироків, намагаючись передбачити, як вони можуть відбитися на їхньому житті. Варлам Шаламов пише, що після того, як його відібрали на фельдшерські курси (той, хто їх закінчив, отримував право бути фельдшером, помічником лікаря — одна з найпрестижніших і найзручніших професій у таборі), він непокоївся щодо того, як його вирок може вплинути на можливість закінчення курсів: «Чи приймають п’ятдесят восьму? Тільки десятий пункт. А в мого сусіда по кузову машини? Теж десятий — АСА, антирадянська агітація»[1072].