Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

— Та ось він у мене ложку взяв, підмінив. У мене ціла була. А він дав мені зламану, дротиком перев’язану!

— Я вас зараз обох і покараю, і примирю, — зареготав Деземія. А потім раптом блискавично зробив два випади пікою — наче блискавкою виколов сперечальникам по одному оку»[1043].

Можна з певністю стверджувати, що вплив злодіїв на табірне життя був дуже великим. Їхній жаргон, такий відмінний від звичайної російської, що вважається майже іншою мовою, став найважливішим засобом спілкування у таборах. Незважаючи на те що знаменитий кримінальний жаргон передусім є багатою і складною лайкою, його словник, укладений у 1980-ті роки (який переважно залишився таким самим, яким був у 1940-ві), також включає і сотні слів для позначення звичайних предметів, зокрема одягу, частин тіла, предметів домашнього вжитку, які є цілковито відмінними від відповідних російських слів. Для позначення предметів особливого зацікавлення — грошей, проституток, злодіїв і крадіжок — він має буквально десятки синонімів. Поряд із словами на позначення злочинної діяльності взагалі (серед них «по музыке ходить»), є також багато конкретних термінів для крадіжок: вокзальна крадіжка («держать садку»), автобусна крадіжка («марку держать»), незапланована крадіжка («идти на шальную»), крадіжка вдень («денник»), злодій, який краде з церков («клюквенник»), та багато інших[1044].

Засвоєння «блатного слова» — іноді воно ще зветься «блатная музыка» — являло собою ритуальний «вступний курс», який проходили майже всі в’язні, хоча і не завжди з власної волі. Одна жінка — політичний в’язень пише:

«Найтяжче в такому таборі винести постійну лайку і образи… ту огидну мову, якою користуються злодійки, абсолютно неможливо терпіти через її непристойність; здається, що між собою вони здатні розмовляти тільки найнижчими і найлайливішими словами. Коли вони починали так лаятися і клястися, ми їх так ненавиділи, що казали одна одній: "Якби вона умирала поряд зі мною, я б їй і краплі вони не дала"»[1045].

Інші намагалися аналізувати цей жаргон. Ще 1925 року один із соловецьких в’язнів міркував над походженням цього багатого лексикону у статті, яку він написав для табірного журналу «Соловецкие острова». Деякі з цих слів, відзначав він, просто відображають злодійську мораль: лексика, пов’язана з жінками, наполовину непристойна, наполовину хворобливо сентиментальна. Деякі зі слів отримали своє значення завдяки контексту реалій: злодії використовували слово «стукать» замість «говорить», так сталося тому, що в’язні у тюрмах перестукувалися між собою через стіни[1046]. Інший колишній в’язень відзначає велику кількість слів, які, очевидно, походять з івриту або ідишу — наприклад, «шмон» (обшук), «мусор» (міліціонер), «фраер» (не-злодій, також роззява)[1047]. Можливо, у цьому відбилося значення для кримінального світу південного портового міста Одеси — колишньої столиці російської контрабанди, в якому проживало багато євреїв.

Час від часу адміністрація таборів намагалася навіть викорінити жаргон. 1933 року начальник Дмитлагу наказав своїм підлеглим «вжити належних заходів» для того, щоб в’язні — а також охоронці і табірна адміністрація — припинили вживання злодійського жаргону, який «зараз є загальновживаним, навіть в офіційних листах і промовах»[1048]. Про результати цього починання жодних даних немає.

Злодії найвищого розряду не тільки говорили, а й виглядали інакше, ніж інші в’язні. Можливо, навіть більше за жаргон, їх виокремленню в окрему касту послужили їхній одяг і чудернацька мода, що своєю чергою призводило до подальшого посилення страху, який вони наганяли на решту в’язнів. За словами Шаламова, у 1940-х роках усі колимські злодії в законі носили на шиях алюмінієві хрести — не надаючи їм жодного релігійного значення: «це був певний символ». Проте мода змінювалася:

«У двадцяті роки блатні носили технічні кашкети, ще раніше — капітанки. В сорокові роки взимку носили вони кубанки, підгортали халяви валянок. А на шиї носили хрест. Хрест зазвичай був гладеньким, але якщо траплялися художники, їх примушували голкою розписувати по хресту візерунки на улюблені теми: серце, карта, хрест, оголена жінка…»[1049]

Георгій Фельгун, який також був у 1940-ві роки в таборах, згадує, що злодії ходили по-іншому, «маленькими кроками, трохи розставивши ноги», а на зубах у них були золоті або срібні коронки, які для них були чимось на зразок особливо модних речей: «Злодій 1943 року зазвичай ходив у темно-синьому комплекті з трьох предметів, з холошами, заправленими у хромові чоботи. Кофта під жилетом носилася навипуск. Також кепка, насунута на очі. Також татуювання, зазвичай сентиментальні "Не забуду мать родную", "Нет счастья в жизни"…»[1050]

Ці татуювання, що згадуються багатьма іншими авторами, також робили свій внесок у надання кримінальним в’язням відмінного вигляду й у позначення становища кожного злодія у кримінальному світі. За словами одного з істориків пенітенціарної системи, існували особливі татуювання для гомосексуалістів, наркоманів, засуджених за згвалтування і вбивць[1051]. Солженіцин пише докладніше:

«Бронзову шкіру свою вони віддають під татуювання, і так постійно задоволена їхня художня, еротична і навіть моральна потреба: на грудях у них, на животах, на спинах одне в одного вони розглядають могутніх орлів, що присіли на скелю або ширяють у небі; балдоху (сонце) з променями на всі боки; жінок і чоловіків у злитті; і окремі органи їх насолод; і раптом біля серця — Леніна чи Сталіна, чи навіть обох (але це коштує рівно стільки, скільки хрестик на шиї у блатного). Іноді посміються кумедному кочегару, що закидає вугілля в самісіньку дупу, або мавпі, яка втішається онанізмом. І прочитають одне на одному хоча і знайомі, та дорогі у своєму повторенні написи: "Всіх дешевок в рот…!". Або на животі у блатної: "Умру за гарячу…!"»[1052]

Як професійний художник, Томас Сговіо швидко потрапив до татуювального бізнесу. Одного разу його попросили зобразити обличчя Леніна на чиїхось грудях: серед злодіїв поширеним було повір’я, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна[1053].

Злодії вирізнялися серед інших в’язнів також і своїми розвагами. Їхню гру в карти оточували складні обряди, сама вона була пов’язана з великим ризиком, як через свої високі ставки, так і через те, що карти були суворо заборонені керівництвом[1054]. Але у ризикованості, ймовірно, і полягала привабливість гри для тих, хто вважав небезпеку звичайним явищем: Дмитро Ліхачов, літературознавець, що відбував свій термін у Соловецькому таборі, зауважує, що багато злодіїв «порівнюють свої почуття під час гри в карти з тим, що вони відчувають під час скоєння злочину»[1055].

Кримінальним в’язням вдавалося перехитрити всі спроби НКВД припинити гру в карти. Обшуки і конфіскації були марні. На виробництві гральних карт спеціалізувалися особливі «фахівці»; процес цей у 1940-ві роки став дуже складним. Спочатку «фахівець» нарізав лезом бритви прямокутні клапті паперу. Для забезпечення міцності ці шматки потім склеювалися по п’ять-шість — «клей» виготовлявся з жованого хліба, який потім перетирався через носову хустку. Після цього карти клалися на ніч під нари, щоб клей затверднув. Після цього штампом, виготовленим з дна кухля, на них наносилися масті. Для чорних карт використовувався чорний попіл. Якщо можна було дістати стрептоміцин — його мав табірний лікар, і його можна було якимось чином, погрозами чи хабарами, у нього взяти, — то його використовували для виготовлення червоних мастей[1056].

Картярські ритуали становили ще один спосіб тероризування політичних в’язнів. Граючи один з одним, злодії ставили гроші, хліб і одяг. Коли вони програвали власні — вони грали на гроші, хліб і одяг інших в’язнів. Густав Герлінг вперше став свідком такого випадку у столипінському вагоні по дорозі до Сибіру. Він їхав зі своїм товаришем-поляком на прізвище Шкловський. У їхньому вагоні в карти грали троє урок, серед них «орангутанг з пласким монгольським обличчям».

«…орангутанг раптом жбурнув карти, зіскочив з верхньої полиці і став перед Шкловським.

— Давай шинель, — заволав він, — я її в карти програв.

Шкловський здивовано підняв очі і, не змінюючи пози, знизав плечима.

— Давай, — загорлав той знову, — давай, а то очі виколю!