Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

— Так, не можна…

— Ну, я плював на вашу етику, — спокійно і без жодних ознак гніву сказав Тарасюк. — Записали? Йдемо далі…

Всі ці 206 людей померли менш як за місяць»[1016].

Такі розмови, як свідчать архіви, не були ні поодинокими, ні легендарними. Один інспектор, звітуючи про умови життя в’язнів на Волгострої під час війни, скаржився, що адміністрація табору «цікавиться виключно виробництвом деревини… і не виявляє навіть найменшої цікавості до харчування і одягу в’язнів, посилаючи їх на роботу, не зважаючи на їх фізичний стан, ніколи не турбуючись тим, чи одягнені, здорові й нагодовані вони»[1017]. В одному документі відзначається таке висловлювання, що прозвучало на зборах співробітників Вятлагу у січні 1943 року. Суто нейтральною мовою статистики товариш Авруцький запропонував: «Ми маємо 100% робочої сили, але не можемо виконати плану, оскільки група Б продовжує зростати. Якби продукти, які даються групі Б, давати іншому контингенту — то ми взагалі б не мали групи Б і виконували б програму…»[1018] Під «групою Б», звичайно, малися на увазі слабші в’язні, які і справді перестали б існувати, якщо б їм не давали ніякої їжі.

Табірне начальство мало перевагу ухвалювати такі рішення далеко від людей, на яких ці рішення відбивалися, однак близькість не завжди робила тих, хто знаходився в ієрархії набагато нижче, більш співчутливими. В’язень-поляк Казимир Зарод був у колоні в’язнів, яких строєм вели до нового табору. В’язням фактично не давали їсти, і вони почали слабшати. Зрештою один з них упав і не міг встати. Охоронець направив на нього гвинтівку. Інший пригрозив, що стрілятиме:

«— Ради Бога, — почув я стогін, — якби ви тільки дозволили мені трохи відпочити, я зміг би йти.

— Ти йтимеш або вмреш, — сказав перший охоронець.

Я бачив, як він підняв гвинтівку і прицілився — я не міг повірити, що він стрілятиме. Тут люди в колоні за мною змінили свої місця, і те, що було далі, я бачив погано, але раптом пролунав постріл, за ним ще один, і я зрозумів, що той чоловік мертвий».

Але Зарод також пише, що не всіх, хто падав з ніг під час переходу, розстрілювали. Молодших людей, надто виснажених, щоб іти далі, піднімали і кидали на підводу, де вони «лежали мішками, поки не відійдуть… Причина, наскільки я розумію, була та, що молоді відійдуть і будуть працювати, а старі не вартували порятунку. Напевно, ті, кого як мішки зі старим ганчір’ям кидали на підводу з провіантом, опинялися там не з якихось гуманних міркувань. Охоронці, незважаючи на свою молодість, уже ходили раніше цим маршрутом і, очевидно, були вільні від будь-яких людських почуттів»[1019].

Хоча більше немає документів, які б це підтверджували, зрозуміло, що таке ставлення позначалося навіть на тих, хто обіймав у системі таборів найвищі пости. У попередніх розділах я постійно цитувала звіти інспекційного відділу ГУЛАГу, який був підпорядкований прокуратурі. Ці звіти, які подавалися з особливою регулярністю і точністю, примітні своєю чесністю. У них говориться про епідемії тифу, нестачу продуктів, брак одягу. Вони повідомляють про табори з «надто високим рівнем смертності». Вони гнівно засуджують конкретних начальників таборів через незабезпечення належних умов життя в’язнів. У них подаються оцінки кількості «робочих днів», втрачених через хвороби, нещасні випадки, смерть. Читаючи їх, не маєш жодного сумніву в тому, що московські керівники ГУЛАГу знали — достеменно і по-справжньому знали, — що за життя було у таборах: усе це тут, написано не менш щиро, ніж у Солженіцина і Шаламова[1020].

І хоча якісь зміни часом відбувалися, хоча начальники часом отримували вироки, у цих звітах вражає те, що вони повторюються: вони нагадують про абсурдну культуру перевірок, чудово описану російським письменником XIX століття Миколою Гоголем. Усе виглядає так, що правил дотримуються, звіти подаються, ритуальний гнів висловлюється, — а на те, як це відбивається на справжніх людях, не звертається жодної уваги. Начальникам таборів регулярно виносилися догани за нездатність поліпшити умови життя, умови життя продовжували залишатися неполіпшеними, і на цьому дискусії закінчувалися.

Врешті-решт, ніхто не примушував охоронців рятувати молодих і вбивати старих. Ніхто не примушував начальників таборів винищувати хворих. Ніхто не примушував московських начальників ГУЛАГ у не звертати уваги на те, про що свідчили звіти інспекторів. А такі рішення ухвалювалися відкрито, кожного дня охоронцями й адміністраторами, очевидно, переконаними в тому, що вони мають на це право.

Не була ідеологія державного рабства і виключною власністю господарів ГУЛАГу. В’язні теж заохочувалися до співпраці — і дехто співпрацював.

Розділ 14

В’ЯЗНІ

Людина є істота, яка до всього звикає, і, я думаю, це найкраще її визначення.

Ф. Достоєвський. Записки з Мертвого дому.[1021]

Недосвідченого політичного в’язня, дівчину-селянку, арештовану «за колоски», непідготовленого депортованого поляка перша зустріч з урками, членами професійної злочинної касти Радянського Союзу, бентежила, шокувала, викликала у них нерозуміння. Євгенія Гінзбург вперше зустрілася з жінками, засудженими за кримінальні злочини, коли сідала на пароплав на Колиму:

«Це були не звичайні блатнячки, а самі вершки кримінального світу. Так звані стерви — рецидивістки, убивці, садистки, майстрині статевих збочень… Вони тієї ж самої хвилини почали тероризувати "фраєрів", "контриків". Їх захоплювало розуміння, що є на світі люди, ще більш знехтувані, ще більш знедолені, ніж вони, — вороги народу!.. Вони забирали в нас хліб, витягували останні ганчірки з наших вузлів, виштовхували із зайнятих місць»[1022].

На тому ж шляху в Олександра Горбатова — героя війни генерала Горбатова, чоловіка навряд чи боязкого, — забрали чоботи у трюмі пароплава «Джурма» в Охотському морі: