Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Проте у більшості випадків жорстокість радянських охоронців була бездумною, дурною, ледачою жорстокістю, з якою можуть ставитися до корів чи овець. Якщо охоронцям чітко не наказували знущатися з в’язнів, то не казали їм і ставитися до них, особливо — до політичних в’язнів, як до людей. Навпаки, багато робилося для того, щоб викликати ненависть до в’язнів, про яких постійно говорилося, що вони «небезпечні злочинці, шпигуни і диверсанти, які намагаються знищити радянський народ». Така пропаганда дуже потужно діяла на людей, озлоблених горем, небажаною роботою і матеріальними умовами[1003]. Вона також формувала настрої вільнонайманих працівників у таборах — місцевих мешканців, неспівробітників НКВД, — так само, як і озброєних охоронців, про що згадує один в’язень: «Зазвичай від вільних ми були відрізані стіною взаємної недовіри… Наша сіра форма, те, що нас водили під конвоєм, іноді з собаками, мабуть, було для них дуже неприємним, про що краще було не думати»[1004].

Так було вже у 1920-ті роки, в епоху, коли соловецькі охоронці примушували замерзлих в’язнів стрибати в річку по команді «Дельфін!». Звичайно, ще гірше стало наприкінці 1930-х років, коли політичних в’язнів було затавровано як «ворогів народу», а табірний режим став суворішим. 1937 року, отримавши повідомлення, що на Колиму прямує велика партія в’язнів-троцькістів, начальник табору Едуард Берзін сказав групі своїх співробітників: «Якщо ці свині, які зараз сюди їдуть, чинили диверсії на материку, то давайте зробимо так, щоб тут, на Колимі, вони працювали для Радянського Союзу. Ми маємо способи примусити їх працювати…»[1005]

Та навіть після закінчення Великого терору пропаганда не припинялася. У 1940-х і 1950-х роках в’язнів постійно називали військовими злочинцями і поплічниками фашистів, зрадниками і шпигунами. Українських націоналістів, масовий притік яких до таборів почався після Другої світової війни, називали то «змієподібними раболіпними собаками німецьких катів», то «українсько-німецькими фашистами», то «агентами іноземних розвідувальних служб». Тодішній радянський лідер України Микита Хрущов сказав на пленумі Центрального комітету Комуністичної партії, що українські націоналісти «убили себе, намагаючись догодити своєму господареві Гітлеру і отримати хоч маленьку часточку награбованого за свою собачу службу»[1006]. Під час війни охоронці майже всіх політичних в’язнів називали «фашистами», «гітлерівцями» або «власовцями» (прихильниками радянського генерала Власова, який потрапив у полон, а згодом підтримав Гітлера).

Особливо принизливим це було для євреїв, фронтовиків, які воювали з німцями, і для іноземних комуністів, які боролися з фашизмом у своїх країнах[1007]. «Ми не фашисти, більшість з нас — колишні члени партії», — обурено сказав югославський комуніст Карло Штайнер групі кримінальних в’язнів, які вигукували «фашисти» бригаді політичних в’язнів[1008]. Маргарет Бубер-Нойманн, німецька комуністка, звільнена з ГУЛАГу тільки для того, щоб потрапити прямо до німецького концентраційного табору Равенсбрюк, також пише, що її постійно називали «німецькою фашисткою»[1009]. А коли арештований співробітник НКВД Михайло Шрейдер сказав слідчому, що його як єврея тяжко звинувачувати у співробітництві з Гітлером, той йому відповів, що він не єврей, а «німець, замаскований євреєм»[1010].

Таке дражніння було не просто дитячою забавкою. Називаючи в’язнів «ворогами» і «недолюдками», охоронці переконували себе у правомірності своїх дій. Справді, риторика «ворогів» була тільки однією частиною ідеології кадрів ГУЛАГу. Інша частина — її можна назвати риторикою «державного рабства» — постійно втовкмачувала важливість роботи і дедалі більшого зростання виробничих показників, які були необхідними для існування Радянського Союзу. Грубо кажучи: будь-що є виправданим, якщо воно приносить країні більше золота. Цю тезу чудово підсумовує Олексій Логінов, колишній завідувач виробництва і адміністратор тюремних таборів у Норильську, в інтерв’ю, яке він дав британському кінодокументалістові:

«Від самого початку ми дуже добре знали, що зовнішній світ не дасть спокою нашій радянській революції. Це розумів не тільки Сталін — всі, кожен звичайний комуніст, кожна окрема людина розуміли, що ми маємо не тільки будувати, а будувати, повністю усвідомлюючи, що скоро буде війна. Отже, у моїй сфері пошук будь-яких джерел корисних копалин, міді, нікелю, алюмінію і заліза тощо вівся дуже інтенсивно. Ми завжди знали про великі поклади в Норильську — але як розробляти їх в Арктиці? Тому всю справу віддали до рук НКВД, Міністерства внутрішніх справ. Хто ще міг це зробити? Ви знаєте, як багато людей було арештовано. А нам там потрібні були десятки тисяч…»[1011]

Логінов говорив це у 1990-ті роки, майже через півстоліття після того, як Норильськ перестав бути тюремним комплексом. Але ці слова суголосні з тим, що писала 1964 року дружина одного начальника табору Анна Захарова у листі в газету «Известия», який не був опублікований, проте пізніше з’явився у самвидаві. Як і Логінов, Захарова пише про обов’язок і про те, що її чоловік приніс у жертву для слави своєї країни: «Його здоров’я вже було підірване роботою зі злочинним світом, тому що вся робота проходила на нервах. Ми з радістю б переїхали, тому що мій чоловік уже відслужив свій час, та його не хотіли відпускати. Він — Комуніст і офіцер, і він повинен виконувати свій обов’язок»[1012].

Схожі думки висловлювала у розмові зі мною і одна табірна адміністраторка, яка побажала залишитися анонімною. З гордістю вона розповідала мені про роботу, яку виконали її в’язні для СРСР під час війни: «Абсолютно всі в’язні працювали і платили по-своєму та віддавали все, що могли, для фронту»[1013].

У цьому ширшому контексті відданості Радянському Союзу і його економічним цілям жорстокість в ім’я виробничих показників здавалася тим, хто її чинив, просто-таки гідною захоплення. Більше того, справжню сутність жорстокості, як і справжню сутність таборів, можна приховати за допомогою економічного жаргону. 1991 року після інтерв’ю з колишнім співробітником адміністрації Карлагу американський журналіст Адам Гохшильд скаржився: «Полковник говорив так, що ви не розуміли, що то була тюрма. Замість того він майже весь час говорив про роль Карлагу в радянській економіці. Він говорив як гордий місцевий партійний начальник. «У нас була власна сільськогосподарська дослідна станція. Були передові у розведенні великої рогатої худоби. Тут виростили особливу породу корів, червону степову, а також казахську білоголову…»[1014]

Адміністратори найвищого рівня часто говорили про в’язнів як про машини або знаряддя, потрібні для виконання роботи і ні для чого більше. Вони відверто вважалися зручною дешевою робочою силою — предметом необхідності, таким самим, як цемент або сталь. Норильський начальник Логінов знову формулює це найкраще:

«Якби ми посилали [в Норильськ] цивільних, то спочатку треба було б побудувати для них будинки. А як тут жити цивільним? З в’язнями це просто — все, що вам потрібно, це барак, піч з димарем, і вони виживають. І потім, пізніше, можливо, якесь місце, де вони їстимуть. Коротше, в’язні були, за обставинами того часу, єдино можливими людьми, яких можна було використовувати в таких великих масштабах. Якби ми мали час, то, ймовірно, так би це не робили…»[1015]

Разом з тим економічний жаргон давав змогу табірному керівництву виправдати все, навіть смерть: усе робилося для більшого блага. Лев Разгон пише, наприклад, про розмову між полковником Тарасюком, тодішнім начальником Устьвимлагу, і табірним лікарем Коганом, який мав необережність похвалитися Тарасюку, скількох хворих він «витягнув з обіймів пелагри», захворювання, зумовленого голодом і нестачею білків. За спогадами Разгона, відбувся такий діалог:

«Тарасюк: Що вони отримують?

Коган: Вони всі отримують протипелагрозний пайок, встановлений санвідділом ГУЛАГу: стількись-то білків у кількості стількох калорій.

Тарасюк: Коли і скільки з них піде до лісу?

Коган: Ну, звісно, до лісу вони вже ніколи не підуть. Але вони будуть жити, і колись їх можна буде використовувати в зоні на легких роботах.

Тарасюк: Зняти з них усі протипелагрозні пайки. Запишіть: пайки ці передати тим, хто працює в лісі. А цих — на інвалідний.

Коган: Товаришу полковник! Очевидно, я погано пояснив вам. Ці люди можуть жити тільки за умови отримання цього спеціального пайка. Інваліди отримують 400 грамів хліба… на такому пайку вони помруть у першу ж декаду… Цього робити не можна!

Тарасюк навіть з якоюсь цікавістю подивився на схвильованого лікаря.

— Це що: за вашою медичною етикою не можна робити?