Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Ці привілейованіші в’язні також брали участь у нових радянських святах — від чого пізніші покоління табірників будуть свідомо відлучені. Стаття у вересневому 1915 року номері «Соловецких островов» розповідає про святкування на острові Першого травня. На жаль, погода була погана:

«Першого травня по всьому Радянському Союзу квітнуть квіти, та на Соловецькому острові море ще скуте кригою, лежить багато снігу. Незважаючи на це, ми готуємося святкувати пролетарське свято. З раннього ранку у бараках хвилювання. Хтось пере. Хтось голиться. Хтось штопає одяг, хтось чистить черевики…»[148]

Навіть ще дивнішою — з погляду наступних років — видається живучість на островах релігійних свят. Один із колишніх в’язнів В. А. Казачков згадує «грандіозний» Великдень 1926 року:

«Незадовго до свята новий начальник підрозділу наказав, щоб усі, хто бажає йти до церкви, подали йому заяви. Спочатку цього не зробив майже ніхто. Але перед самим Великоднем заяв було подано дуже багато… Дорогою до Онуфріївського храму, каплиці на цвинтарі, марширувала велика колона, люди йшли у кілька рядів. Звичайно, всі ми у каплиці не вмістилися. Люди стояли на вулиці, і ті, хто підійшов пізніше, навіть не мали змоги почути служби»[149].

Навіть редакційний матеріал травневого 1924 року числа ще одного тюремного журналу «Соловецкие лагеря» обережно, але без осуду говорив про Великдень: «давнє свято приходу весни», яке «можна побачити і сьогодні — під Червоним стягом»[150].

Разом з релігійними святами майже до кінця десятиліття, на подив в’язням, дожила і невелика група ченців. Вони виконували функцію «ченців-інструкторів», мали передавати в’язням уміння, необхідні для роботи їхніх колись успішних сільськогосподарських і рибальських підприємств — соловецькі оселедці колись прикрашали царський стіл, — а також секрети заплутаної системи ходів, що протягом століть з’єднували церкви на острові. З роками до цих ченців приєдналися ще десятки радянських священиків і церковних ієрархів, як православних, так і католиків, які опиралися конфіскації церковного майна або порушували «декрет про відділення церкви від держави». Духовенству, як і «політичним» соціалістам, було дозволено жити окремо, в одному бараці на території кремля; також священикам дозволялося проводити служби у маленькій каплиці на кладовищі аж до 1930–1931 років — ця розкіш, за винятком особливих випадків, іншим в’язням була заборонена.

Такі «привілеї» спричиняли певне обурення: були випадки напруженості між духовенством і звичайними в’язнями. Одна ув’язнена, переведена після пологів до спеціальної колонії для матерів з маленькими дітьми на острові Анзер, згадувала, що черниці «трималися від нас, невіруючих, осторонь… вони гнівалися, вони не любили дітей і ненавиділи нас». Інші представники духовенства, про що часто йдеться у багатьох спогадах, ставилися цілком по-іншому, присвячували себе проповіді і допомозі в’язням — як кримінальним, так і іншим політичним[151].

Гроші — для тих, хто їх мав — могли забезпечити відпочинок від роботи у лісі та страхування від тортур і смерті. На Соловецькому острові був ресторан, який (нелегально) обслуговував в’язнів. Ті, хто міг дозволити собі давати необхідні хабарі, міг отримувати власну їжу[152]. Був момент, коли табірна адміністрація навіть відкрила на острові «магазини», в яких в’язні могли купувати одежу за цінами, вдвічі вищими за ті, що були у звичайних радянських магазинах[153]. Одним із тих, хто буцімто відкупився від страждань, був такий собі «граф Віоларо», зайдиголова, про якого (у дуже різних варіантах написання) згадується у кількох спогадах. Граф, найчастіше відомий як «мексиканський посол у Єгипті», мав необачність відвідати відразу після революції сім’ю своєї дружини у Радянській Грузії. І його самого, і дружину було арештовано і депортовано на далеку Північ. Хоча спочатку їх тримали у таборі — тоді графиня стала прачкою, — табірна легенда розповідає, що за п’ять тисяч рублів граф купив право для себе і для дружини жити в окремому будинку, мав коня і слугу[154]. Інші згадують про багатого індійського купця з Бомбея, якого згодом відпустили на клопотання англійського консульства в Москві. Пізніше його мемуари друкувалися в емігрантській пресі[155].

Ці та інші приклади доброго життя — і швидкого звільнення — заможних в’язнів справляли таке потужне враження, що 1926 року група менш привілейованих в’язнів написала листа до Президії Центрального комітету Комуністичної партії, засуджуючи «хаос і насильство, які панують у Соловецькому концентраційному таборі». Використовуючи вирази, покликані розбудити почуття комуністичного керівництва, в’язні скаржилися, що «ті, хто мають гроші, можуть влаштуватися з допомогою грошей, таким чином перекладаючи увесь тягар на плечі робітників і селян, які грошей не мають». Тим часом як багаті купують собі легшу роботу, йшлося в листі, «бідні працюють по 14–16 годин на день»[156]. Як виявилося, не тільки вони були незадоволені непродуманими діями соловецького табірного начальства.

Коли в’язнів хвилювали свавільне насильство і несправедливе поводження, то ті, хто посідав набагато вищі місця у радянській ієрархії, непокоїлися дещо іншими питаннями. На середину десятиліття стало очевидним, що таборам СЛОНу, як і решті «звичайної» пенітенціарної системи, не вдалося впоратися із головним проголошеним завданням: стати самоокупними[157]. Насправді радянські концентраційні табори, як «спеціальні», так і «звичайні», не тільки не давали вигоди — їхні начальники постійно вимагали більше грошей.

У цьому Соловецький табір був схожий на інші радянські тюрми того часу. Ймовірно, на острові крайнощі жорстокості та благополуччя були виразнішими, ніж деінде, через особливості в’язнів і охоронців, однак ті самі вади були характерними і для інших тогочасних радянських в’язниць і таборів. Теоретично звичайна пенітенціарна система також складалася із трудових «колоній», пов’язаних із сільськогосподарськими підприємствами, майстернями і заводами, а їхня економічна діяльність також була погано організованою і неефективною[158]. В одному з інспекційних звітів 1928 року про один такий табір у сільському районі Карелії — 59 в’язнів, сім коней, дві свині, 21 курка — його автор скаржиться, що тільки половина в’язнів має ковдри; що стан коней поганий (одного без погодження з вищим керівництвом продали циганам); що коней постійно використовують для власних потреб охоронці; що жодна з табірних будівель не опалюється і навіть не утеплена — за винятком помешкання начальника табору. Що гірше, цей самий начальник проводив по три-чотири дні на тиждень поза табором; часто достроково звільняв в’язнів без відповідного дозволу; «вперто опирався» навчанню в’язнів агрономії; та відкрито висловлював своє переконання у «безглуздості» перевиховання в’язнів. Деякі в’язні жили в таборі з дружинами; дружини інших приїздили на тривалий час і зникали з чоловіками у лісах. Охоронці погрузли у «дріб’язкових чварах і пияцтві»[159]. Недивно, що 1929 року вища влада винесла місцевому карельському урядові догану за «неспроможність усвідомити важливість примусової праці як заходу суспільного захисту і його користі для держави і суспільства»[160].

Очевидно, що такі табори не приносили вигоди, і такими вони, як свідчать архівні дані, були від самого початку. Ще у липні 1919 року керівники гомельської (Білорусія) ЧК надіслали листа Дзержинському, вимагаючи 500 тисяч рублів термінової субсидії: будівництво табору там зупинилося через брак коштів[161]. Протягом наступного десятиліття різні міністерства і відомства, які змагалися за право контролю над таборами, продовжували свої чвари з приводу фінансування і повноважень. Для того щоб розвантажити в’язниці, періодично проголошувалися амністії — кульмінаційною стала велика осіння амністія 1927 року, приурочена до десятої річниці Жовтневої революції. З в’язниць «звичайної» системи було звільнено понад 50 тисяч осіб — переважно для того, щоб розвантажити переповнені тюрми і заощадити кошти[162].

На кінець 1925 року потребу «в кращому використанні в’язнів» усвідомили і на найвищому рівні. 10 листопада того року визначний більшовик Г. Л. Пятаков, який у різний час обіймав кілька важливих економічних посад, написав листа Дзержинському. «Я дійшов висновку, — йшлося у ньому, — що з метою створення найелементарніших умов для культури праці у певних районах необхідно створити поселення примусової праці. Такі поселення могли б зменшити переповненість місць позбавлення волі. ГПУ слід проінструктувати щодо вивчення цих питань». Далі автор наводить чотири регіони, що вимагають термінового розвитку, всі вони — острів Сахалін на Далекому Сході, район навколо гирла Єнісею на Далекій Півночі, казахські степи та район навколо міста Нерчинська в Сибіру — потім стали таборами. Дзержинський схвалив пропозиції і надіслав їх ще двом своїм колегам для подальшого опрацювання[163].

Спочатку нічого не відбувалося — можливо, через те, що сам Дзержинський невдовзі помер. Однак цей лист виявився передвісником змін. До середини 1920-х років радянське керівництво не мало певності стосовно того, що має бути головним завданням в’язниць і таборів: перевиховання в’язнів, покарання в’язнів чи вигода для режиму. Та поступово між численними установами, від яких залежала доля концентраційних таборів, почав вимальовуватися консенсус: в’язниці мають бути самоокупними. До кінця десятиліття безладний світ післяреволюційних радянських тюрем трансформується, з хаосу постане нова система. Соловецький табір стане не просто організованим економічним концерном, а також і моделлю, зразковим табором, який буде клонований багато тисяч разів по всьому СРСР.

Втім, навіть якщо у той час ніхто цього не усвідомлював, важливість Соловецького табору стає достатньо очевидною в ретроспективі. Пізніше, 1930 року, у промові на зборах Соловецької партійної організації місцевий начальник товариш Успенський проголосить, що «досвід роботи Соловецького табору переконав партію і уряд у тому, що система в’язниць у Радянському Союзі має бути перетворена на систему виправно-трудових таборів»[164].

Дещо з цих змін передбачалося вже на самому початку, як про це свідчить лист Пятакова Дзержинському. Однак методи нової системи — нові методи управління таборами, організації в’язнів і режиму їхньої роботи — було розроблено на самому острові. Можливо, в середині 1920-х років на Соловках панував хаос, але з цього хаосу постала майбутня система ГУЛАГу.

Принаймні почасти пояснення того, як і чому змінився СЛОН, знаходимо в одній особі — особі Нафталі Ароновича Френкеля, в’язня, який піднявся до одного з найвпливовіших соловецьких начальників. З одного боку, Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» твердить, що Френкель особисто винайшов план харчування в’язнів відповідно до якості їхньої роботи. Як ми побачимо далі, ця вбивча трудова система, що за кілька тижнів руйнувала слабших, у майбутньому стала причиною незліченних смертей. З іншого боку, численні російські й західні історики висловлюють сумніви у важливості ролі Френкеля і відкидають численні історії про всемогутність Френкеля як чисті вигадки[165].

Насправді, ймовірно, що Солженіцин таки надає Френкелю аж надто великої ваги: в’язні раніших, досоловецьких таборів також згадують, що їм давали додаткові харчі за додаткову роботу, до того ж, у будь-якому разі, така ідея є у певному сенсі очевидною, і необов’язково винайти її мала якась одна людина[166]. Разом з тим архіви, що стали доступні недавно, особливо місцеві архіви Карелії — регіону, до якого територіально тоді належав Соловецький табір, — справді недвозначно вказують на важливість його ролі. Навіть якщо Френкель не розробив системи в усіх її аспектах, він знайшов шлях перетворення виправного табору на начебто ефективну економічну установу, і зробив він це у такий час, у такому місці і таким чином, що це, ймовірно, привернуло увагу Сталіна.

Не виглядає дивною і певна плутанина. Прізвище Френкеля згадується у численних мемуарах про ранні етапи розвитку табірної системи, і з них видно, що вже за життя ця особа була оповита міфами. На офіційному фото — чоловік, який спеціально удає з себе похмурого, у шкіряному кашкеті і з ретельно підстриженими вусами; один з мемуаристів згадує його вишукане вбрання[167]. Один з його колег по ОГПУ, який ставився до нього із захопленням, дивувався його прекрасній пам’яті та здатності робити усно складні підрахунки: «він ніколи нічого не записував на папері»[168]. Пізніше радянська пропаганда у найгучніших виразах також описувала «неймовірний обсяг його пам’яті» та розповідала про його «чудові знання деревообробної і лісової промисловості загалом», про його знання у галузях техніки і сільського господарства та взагалі про його обширні знання:

«Наприклад, одного дня він вступив у розмову з двома працівниками тресту, що виробляє мило, духи і косметику. Дуже скоро він змусив їх замовкнути, показавши свої величезні знання у парфумерії. Виявилося, що він навіть чудово знає світовий ринок і особливості нюхових симпатій і антипатій жителів Малайських островів!»[169]