Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Спершу соціалістам було надано «привілеї» політичних в’язнів, яких вони так довго домагалися: газети, книжки і, у межах оточеного колючим дротом периметра, свободу пересування та свободу від праці. Кожна з головних політичних партій — ліві соціалісти-революціонери, праві соціалісти-революціонери, анархісти, соціал-демократи і пізніше соціалісти-сіоністи — обирали власного лідера і займали кімнати у своєму крилі колишнього монастиря[124].

Молодій лівій есерці Катерині Оліцькій, арештованій 1924 року, Савватєєво спочатку здавалося «взагалі не тюрмою» — після довгих місяців у похмурій Лубянській тюрмі в Москві Савватєєво справило на неї величезне враження. Її кімната, колишня чернеча келія у жіночій частині есерівського крила, була «світла, чиста, щойно прибрана, з двома великими і широкими відкритими вікнами. Камера була наповнена світлом і повітрям. Вікна, звичайно ж, не були загратовані. Посередині камери стояв маленький стіл, вкритий білою скатертиною. Вздовж стін стояли чотири ліжка, акуратно застелені простирадлами. Біля кожного стояла маленька тумбочка. На них лежали книжки, записники і ручки».

Поки вона дивувалася побаченому, чаю в чашках і цукру в цукорниці, її співкамерниці пояснили, що в’язні створили цю приємну атмосферу, тому що «хотіли жити по-людськи»[125]. Скоро Оліцька дізналася, що, незважаючи на туберкульоз та інші хвороби і брак харчів, соловецькі політичні були дуже добре організованими, «староста» у кожній камері завідував зберіганням, готуванням і розподілом їжі. Оскільки вони все ще мали особливий «політичний» статус, їм було дозволено отримувати посилки як від родичів, так і від Політичного Червоного Хреста. Хоча у Політичного Червоного Хреста почалися труднощі — 1922 року у відділеннях організації пройшли облави і їх майно було конфісковане, його керівникові Катерині Пєшковій, що мала добрі зв’язки, особисто все ще дозволялося надсилати допомогу політичним в’язням. 1923 року вона відправила до Савватєєво цілий залізничний вагон з харчами. У жовтні того самого року на північ було відправлено велику посилку з одягом[126].

Отже, вирішення проблеми зв’язків зі світом політичних в’язнів було на той час таким: дати їм більш-менш те, чого вони хочуть, але при цьому відправити їх якомога далі. Рішення це діяло недовго: радянська система не визнавала винятків. Але навіть коли воно діяло, неважко було зрозуміти, що чекає далі — тому що на Соловецькому також була ще одна, набагато чисельніша група в’язнів. «Висадившись на соловецькій землі, всі ми відчули, що вступаємо у нову, дивну фазу життя, — писав один із політичних в’язнів — Із розмов з кримінальними злочинцями ми дізналися про той жахливий режим, який застосовувала до них адміністрація…»[127]

З набагато меншими урочистостями заповнювалися також і головні бараки Соловецького кремля — заповнювалися вони в’язнями з не таким певним статусом. З кількох сотень 1923 року їх кількість у 1925-му зросла до шести тисяч[128]. Серед них були офіцери Білої армії та її симпатики, «спекулянти», колишні аристократи, моряки, що брали участь у Кронштадтському повстанні проти більшовиків, і справжні звичайні злодії. Для цих в’язнів чай у чашках і цукор у цукорниці були набагато незвичайнішими речами. Точніше, для одних — незвичайнішими, а для інших — ні; та й то тому, що головною рисою, характерною для «кримінальних» бараків Соловецького особливого табору на тому ранньому етапі, була нелогічність і непередбачуваність, яка починалася у момент прибуття на острів. У Перший вечір в таборі, пише мемуарист і колишній в’язень Борис Ширяєв, його та інших новоприбулих вітав товариш Ногтєв, перший начальник Соловецького табору. «Милості прошу, — сказав він, і у його словах звучало те, що Ширяєв називає "іронією". — Як ви знаєте, тут влада не Радянська, а соловецька ("не Советская, а соловецкая" мовою оригіналу). Будь-які права, які ви досі мали, можете забути. Тут у нас свої власні закони». Слова «власть не Советская, а соловецкая», як свідчать численні спогади, потім повторюватимуться знову і знову[129].

Вже у найближчі дні й тижні більшість в’язнів на власному досвіді дізналися, що «соловецька влада» являє собою поєднання злочинного недбальства зі свавільною жорстокістю. Умови життя у перетворених на бараки церквах і чернечих келіях були жалюгідні, для їх поліпшення не робилося майже нічого. У першу ніч в Соловецькому таборі письменникові Олегу Волкову дали місце на «сплошных нарах», що насправді являли собою просто широкі дошки, на яких спало багато людей. Як тільки він ліг, на нього почали падати клопи; «спати я не міг», — пише він. Він вийшов з приміщення, де його відразу ж оповили «хмари комарів… Я із заздрістю дивився на тих, хто міцно спав, покритий паразитами»[130].

За межами головної зони навряд чи було краще. Офіційно СЛОН складався з дев’яти окремих таборів на Соловецькому архіпелазі, кожен з них своєю чергою ділився на батальйони. Але певна частина в’язнів утримувалася навіть у ще примітивніших умовах у лісі поблизу лісозаготівель[131]. Дмитро Ліхачов, який згодом став одним із найшанованіших російських літературознавців, відчував себе у привілейованому становищі, тому що його не приписали до одного з численних безіменних лісових лагпунктів (табірних пунктів). Побувавши на одному з них, писав він, «я захворів від страху переди тим, що побачив: люди спали у траншеях, які вони копали часом голими руками упродовж дня»[132].

На далеких островах центральна табірна адміністрація поведінку охоронців і начальників таборів контролювала ще менше. Один із в’язнів на прізвище Кісєльов у своїх спогадах описує табір на маленькому острові Анзер. Начальником тут був ще один чекіст, Ванька Потапов. Табір складався з трьох бараків і групи охорони, яка розміщувалася у старій церкві. В’язні валили ліс — без перерв, без перепочинку, майже без їжі. Сподіваючись отримати кілька днів відпочинку, вони відрізали собі руки і ноги. За свідченням Кісєльова, Потапов мав велику купу відрізаних людських кінцівок і показував їх відвідувачам, яким він також хвалився, що власноруч убив більш як 400 людей. «Звідти ніхто не повертався», — писав Кісєльов про Анзер. Навіть якщо у його свідченнях є перебільшення, вони дають змогу скласти враження про той страх, який викликали у в’язнів віддалені табори[133].

Повсюди на островах жахлива антисанітарія, виснажлива робота і брак харчів природно призводили до виникнення хвороб, передусім тифу. З шести тисяч в’язнів, утримуваних у СЛОНі 1925 року, близько чверті померло взимку 1925–1926 року, коли спалахнула особливо жорстока епідемія. За деякими підрахунками, щороку гинули від голоду, тифу та інших інфекційних захворювань від чверті до половини в’язнів. В одному документі зазначається 25 552 випадки тифу в (тоді вже набагато більшому) СЛОНі взимку 1929–1930 року[134].

Але для декого із в’язнів Соловецький табір означав ще дещо гірше за незручності і хвороби. На островах в’язні ставали жертвами садизму і безцільних тортур того різновиду, який в ГУЛАГу став більш рідкісним у пізніші роки, коли, як пише про це Солженіцин, «рабство стало продуманою системою»[135]. Хоча у багатьох спогадах йдеться про такі дії, найретельніший їх каталог знаходимо у звіті слідчої московської комісії, що побувала на Соловецьких островах наприкінці 1920-х років. У ході слідства шоковані московські посадовці виявили, що соловецькі охоронці регулярно залишали взимку роздягнених в’язнів у старих неопалюваних дзвіницях, зв’язавши їм руки і ноги за спиною одним шматком мотузки. Також вони «судили» в’язнів — в’язнів примушували сидіти на стовпах до 18 годин поспіль не рухаючись, іноді до ніг їм прив’язували тягар: така процедура гарантовано залишала людей каліками. Іноді в’язнів примушували голими йти — часом за два кілометри — митися у замерзаючій воді. Або ж їм навмисно давали гниле м’ясо. Або відмовляли у медичній допомозі. В інших випадках в’язнів примушували виконувати безглузді непотрібні завдання: наприклад, перекидати з місця на місце величезні маси снігу або стрибати з мосту в річку, коли охоронець кричав «Дельфін!»[136].

Ще один специфічний соловецький різновид тортур, який згадується і в архівах, і у спогадах, — це посилання в’язнів «до комарів». Білий офіцер на прізвище Клінгер, який пізніше здійснив одну з небагатьох успішних втеч з Соловецького табору, писав, що одного разу він бачив застосування цієї тортури до в’язня, який скаржився на те, що у нього відібрали посилку з дому. Розлючені охоронці здерли з нього увесь одяг і прив’язали до стовпа в лісі, що кишів комарами. «За півгодини усе тіло бідолахи покрилося набряками від укусів», — писав Клінгер. Зрештою той чоловік знепритомнів від болю і втрати крові[137].

Видається, що масові покарання відбувалися майже випадково, багато в’язнів згадують страх від того, що вони могли загинути через таку сваволю. Ліхачов пише, як ледве уникнув страти під час одного масового вбивства в кінці жовтня 1929 року. Архівні документи справді вказують на те, що близько 50 осіб (а не 300, як він пише) у той час було страчено за звинуваченням в організації заколоту[138].

Майже те саме, що і страта, означав присуд до Секірки, старої церкви, підвали якої стали соловецькими штрафними камерами. Справді, хоча про те, що там відбувалося, розповідали багато, із Секірки повернулося так мало людей, що тяжко з певністю сказати, які умови там були. Один в’язень дійсно бачив, як бригада строєм ішла на роботу: «Ряд наляканих людей з нелюдськими поглядами, дехто в пальтах, усі босі, оточені численними конвойними…»[139]

Як розповідається у соловецькій легенді, довгі дерев’яні сходи з 365 сходинами, що вели вниз з вершини пагорба, на якому стояла Секірська церква, також відігравали певну роль у масових вбивствах. Коли в якийсь момент табірне начальство заборонило охоронцям стріляти в секірських в’язнів, вони почали влаштовувати «нещасні випадки» — кидати їх вниз зі сходів[140]. Вже у наші дні нащадки соловецьких в’язнів поставили внизу біля сходів дерев’яний хрест — на тому місці, за переказами, гинули ці в’язні. Зараз це місце спокійне і доволі гарне — таке гарне, що в кінці 1990-х років Соловецький краєзнавчий музей випустив різдвяну поштову листівку: на ній Секірка, сходи і хрест.

У той час як панування духу абсурду й непередбачуваності у таборах СЛОНу на початку 1920-х років означало смерть тисяч людей, ті самі абсурд і непередбачуваність іншим допомагали не тільки жити, а й — абсолютно буквально — співати і танцювати. Вже 1923 року кілька в’язнів почали організовувати перший табірний театр. Спочатку «актори», багато з яких перед репетиціями проводили по десять годин на лісоповалі, не мали текстів, а відтак грали класику по пам’яті. Становище театру дуже поліпшилося 1924 року, коли прибула ціла група колишніх професійних акторів (усі засуджені як члени одного «контрреволюційного руху»). Того року було поставлено «Дядю Ваню» Чехова і «Дітей Сонця» Горького[141].

Пізніше у соловецькому театрі ставили опери й оперети, також показували кіно і запрошували акробатів. Один музичний вечір складався з оркестрового твору, виступів квінтету, хору та арій з російських опер[142]. Репертуар на березень 1924 року включав п’єсу Леоніда Андреєва (син якого Даниїл, також письменник, стане пізніше в’язнем ГУЛАГу), п’єсу Гоголя та вечір, присвячений пам’яті Сари Бернар[143].

Однак у соловецьких таборах театр не був єдиною доступною формою культури. Тут працювала бібліотека, в якій з часом зібралося 30 тисяч книжок, ботанічний сад, у якому в’язні проводили досліди над рослинністю Арктики. Соловецькі в’язні, серед яких було багато колишніх петербурзьких вчених, також організували музей місцевих флори, фауни, мистецтва та історії[144]. Деякі більш привілейовані в’язні користувалися «клубом», який, принаймні з фотографій, видається абсолютно буржуазним. На фото бачимо піаніно, паркетну підлогу, портрети Маркса, Леніна і першого радянського міністра культури Луначарського — все дуже затишно[145].

За допомогою старого монастирського літографічного обладнання соловецькі в’язні також випускали щомісячні журнали і газети, у яких вміщувалися сатиричні карикатури, поезія, пройнята сумом за домівкою, і дивовижно відверта проза. У грудневому 1925 року числі журналу «Соловецкие острова» вміщено оповідання, де описується колишня актриса, яку в таборі змусили працювати прачкою і яка ніяк не може звикнути до свого нового життя. Оповідання закінчується реченням «Соловецький острів — прокляте місце».

В іншому оповіданні колишній аристократ, якого колись запрошували на «вечори для вибраних у Зимовому палаці», у новому становищі знаходить розраду лише у бесідах про старі часи ще з одним аристократом[146]. Очевидно, що соціалістичний реалізм тоді ще не став керівною настановою. Не всі оповідання мають щасливий кінець, який пізніше став обов’язковим, і не всі герої-в’язні радісно пристосовуються до радянської дійсності.

У соловецьких журналах друкувалися наукові статті, від аналізу злочинного картярського етикету Ліхачова до праць з мистецтва і архітектури зруйнованих соловецьких церков. Між 1926 і 1929 роками друкарня Соловецького табору особливого призначення видала аж 29 випусків наукових записок Соловецького краєзнавчого товариства. Товариство досліджувало місцеву флору і фауну, особливо цікавилося певними видами — північними оленями, місцевими рослинами, також видавало статті про виробництво цегли, повітряні потоки, корисні копалини, хутрове звіроводство. Дехто з в’язнів так цікавився останнім, що 1927 року, коли економічна діяльність на острові досягла свого піку, сюди було завезено з Фінляндії кількох чорно-бурих лисиць з метою поліпшення місцевої породи. Серед іншого Краєзнавче товариство провело геологічну зйомку острова, результатами якої директор місцевого краєзнавчого музею користується і сьогодні[147].