Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

У свою чергу Туполєв дав Берії список тих, кого слід викликати: серед них були Валентин Глушко, провідний радянський конструктор реактивних двигунів, і Сергій Корольов, який потім стане «батьком» першого радянського супутника — і фактично всієї радянської космічної програми. Корольов повернувся до Лубянської тюрми після 17 місяців на Колимі, втративши від цинги багато зубів, «голодним і виснаженим» на вигляд, за словами своїх товаришів по ув’язненню[410]. Проте у серпні 1944 року Берія у своєму звіті перелічить двадцять значних прикладів військових технологій, розроблених на його шарашках; вони широко використовувалися в оборонній промисловості під час Другої світової війни[411].

У певних відношеннях правління Берії могло видаватися поліпшенням також і для звичайних зеків. Загалом становище з продуктами тимчасово покращилося. Як відзначав Берія у квітні 1938 року, табірну норму харчування у дві тисячі калорій на день було встановлено для людей, що сидять в тюрмі, а не для людей, що займаються фізичною працею. Через крадіжки, махінації та покарання за погану роботу навіть ці малі пайки ще зменшувалися — іноді на 70%; багато в’язнів голодували. Він шкодував не тому, що йому жаль було людей, а тому, що вищі рівні смертності й захворюваності не давали НКВД виконувати виробничі плани 1939 року. Берія зажадав розробки нових норм харчування — з тим, щоб «фізичні можливості табірної робочої сили можна було максимально використати у будь-якій галузі промисловості»[412].

Харчові норми справді було підвищено, однак беріївський режим навряд чи давав привід очікувати приходу в табори людяного ставлення до в’язнів. Навпаки, система перетворення в’язнів з людей на виробничі одиниці пішла ще на кілька кроків далі. Як і раніше, в’язнів у таборах могли засуджувати до смерті — але вже не просто за контрреволюційні тенденції. На тих, хто відмовлявся працювати або активно дезорганізовував роботу, чекали «суворіший табірний режим, штрафні камери, гірше харчування й умови життя та інші дисциплінарні заходи». Звинувачені в «ухилянні» також отримуватимуть нові вироки, аж до страти[413].

Місцеві прокурори негайно почали розслідування. Наприклад, у серпні 1939 року було страчено одного в’язня, який не тільки відмовлявся працювати, а й підбурював до цього інших. У жовтні трьох жінок-в’язнів, очевидно, православних черниць, було звинувачено у відмові працювати і у співанні в таборі контрреволюційних псалмів: двох розстріляли, а третій дали додатковий термін ув’язнення[414].

Роки Великого терору мали ще один наслідок. ГУЛАГ ніколи більше не вважатиме в’язнів такими, що можуть повністю виправитися. Було ліквідовано систему «дострокового звільнення» за добру поведінку. У своєму єдиному відомому публічному втручанні у повсякденну діяльність таборів Сталін особисто поклав край достроковим звільненням — на тій підставі, що вони завдають шкоди економічній діяльності таборів. 1938 року в промові на засіданні Президії Верховної Ради він запитував:

«Чи не можемо ми подумати про якусь іншу форму винагороди за їхню роботу — медалі чи ще щось подібне? Ми чинимо неправильно, ми порушуємо роботу табору. Звільняти цих людей, можливо, необхідно, але з точки зору народного господарства це помилка… ми звільнятимемо найкращих людей і залишатимемо найгірших»[415].

З цією метою у червні 1939 року було видано указ. Через кілька місяців після того було видано ще один указ, який скасовував «умовно-дострокові звільнення» також і для інвалідів. Відповідно збільшилася кількість хворих в’язнів. Відтепер головною мотивацією в’язнів, які добре працювали, мало стати поліпшення «постачання і харчування», — а також медалі, які Сталін вважав такими привабливими.

1940 року їх почали видавати навіть у Дальстрої[416].

Деякі з цих ініціатив суперечили тогочасному законодавству і справді викликали опір. Генеральний прокурор Вишинський і народний комісар юстиції Ричков виступали проти скасування дострокового звільнення, а також проти запровадження смертної кари звинуваченим у «дезорганізації табірного життя». Але Берія, як до того Ягода, мав очевидну підтримку з боку Сталіна, і з усіх сутичок він вийшов переможцем. З 1 січня 1940 року НКВД навіть було надано право забрати назад близько 130 тисяч в’язнів, «позичених» іншим міністерствам. Берія був рішуче налаштований зробити ГУЛАГ справді прибутковим[417].

За дивовижно короткий час беріївські нововведения принесли результат. В останні місяці перед Другою світовою війною економічні показники ГУЛАГу знову почали зростати. 1939 року оборот НКВД становив 4,2 мільярда рублів. 1940-го він досягнув 4,5 мільярда. Коли під час війни кількість в’язнів у таборах збільшуватиметься, ці показники зростатимуть ще швидше[418]. За даними офіційної статистики, рівень смертності у таборах з 1938 до 1939 року скоротився наполовину, з 5 до 3%, незважаючи на те, що кількість в’язнів продовжувала зростати[419].

Таборів у цей час було вже набагато більше, і самі вони були набагато більшими, ніж на початку десятиліття. За період з 1 січня 1935 року по 1 січня 1938-го кількість в’язнів майже подвоїлася — з 950 тисяч до 1,8 мільйона, при тому що до заслання було засуджено ще близько мільйона людей[420]. Табори, які колись не мали нічого, крім кількох бараків і колючого дроту, тепер перетворилися на справжні промислові гіганти. Головний табір Дальстрою Сєввостлаг 1940 року мав майже 200 тисяч в’язнів[421]. У Воркутлагу, гірничодобувному таборі, який виріс з «Рудника № 1» Ухпечлагу, 1938 року утримувалося 15 тисяч в’язнів; 1951-го там їх буде понад 70 тисяч.

Проте були і нові табори. Мабуть, найсуворішим серед цього нового покоління був Норильлаг, який зазвичай називають Норильськ. Як Колима і Воркута, він знаходиться за Полярним колом — прямо над величезним родовищем нікелю, ймовірно, найбільшим у світі. В’язні Норильська не тільки видобували нікель, а й збудували нікелевий завод та електростанцію. Потім вони збудували місто Норильськ — для співробітників НКВД, які керували шахтами й заводами. Як і його попередники, Норильськ швидко зростав. 1935 року табір мав 1200 в’язнів, 1940-го їх було вже 19 500. 1952 року, коли табір досягнув свого найбільшого розміру, там утримувалося 68 849 в’язнів[422].

1937 року НКВД також створило Каргопольлаг в Архангельській області, за ним, 1938-го — Вятлаг у Центральній Росії і Краслаг на півночі Сибіру у Красноярському краї. Спочатку всі вони були лісовими таборами, які згодом почали займатися іншими видами діяльності: було збудовано цегельні й деревообробні заводи, меблеві майстерні. Всі вони у 1940-х роках подвоїли або потроїли свої розміри, на той час у кожному з них утримувалося приблизно по 30 тисяч в’язнів[423].

Також були й інші табори, що відкривалися, закривалися й реорганізовувалися з такою швидкістю, що часто тяжко з’ясувати точні цифри за якийсь конкретний рік. Одні були дуже невеликі, збудовані для обслуговування потреб конкретного заводу, виробництва чи будівництва. Інші були тимчасові, створені з метою будівництва доріг чи залізниць і невдовзі забуті. Для вирішення величезної кількості їхніх складних проблем адміністрація ГУЛАГу зрештою створила підрозділи: Головне управління промислових таборів, Головне управління таборів шляхового будівництва, Головне управління таборів лісового господарства і т. ін.

Та змінилися не тільки розміри. З кінця 1930-х років усі табори стають суто промисловими, без фонтанів і «садів» Вишлагу, без ідеалістичної пропаганди, яка супроводжувала будівництво Колими, без в’язнів-фахівців на всіх рівнях табірного життя. Адміністратор Ольга Василєєва, яка працювала інженером і інспектором у ГУЛАГу та на інших будівництвах у кінці 1930-х — 1940-х роках, згадувала, що у попередні періоди «було менше охоронців, менше адміністраторів, менше найманих працівників… У 1930-х роках в’язні могли виконувати всі роботи — писарів, перукарів, охоронців». Однак у 1940-ві роки, згадує вона, все це припинилося: «Все це почало набувати масового характеру… стало суворішим… коли табори розрослися, режим став жорстокішим»[424].

Можна сказати, що у кінці 1930-х років радянські концентраційні табори фактично оформились. На той час вони поширилися майже в усі регіони Радянського Союзу, в усі 12 його часових поясів і у більшість його республік. Від Актюбінська до Якутська більше не залишилося жодного великого міста, яке не мало б свого табору чи колонії. Праця в’язнів використовувалася у виробництві всього — від дитячих іграшок до військових літаків. У Радянському Союзі 1940-х років багато де було тяжко, роблячи свої повсякденні справи, не зустрітися з в’язнями.

Ще важливіше те, що табори змінилися. Вони більше не були групою своєрідних виробничих об’єктів, вони являли собою повністю розвинутий «табірно-промисловий комплекс», зі своїми власними правилами і звичаями, особливою системою розподілу й ієрархією[425]. Величезний бюрократичний апарат, який мав особливу власну культуру, керував з Москви безкрайою імперією ГУЛАГу. Центр регулярно надсилав накази до місцевих таборів, керуючи всім — від загальної політики до найдрібніших деталей. Хоча місцеві табори не завжди виконували (і не завжди могли виконувати) ці закони буквально, випадковість і імпровізації, які панували на ранніх етапах розвитку ГУЛАГу, зникли назавжди.

Долі в’язнів і далі залежатимуть від радянської політики, економіки, а передусім — від перебігу Другої світової війни. Але епоха спроб і експериментів минула. Система стабілізувалася. Набір процедур, який в’язні назвали «м’ясорубкою» — методи арешту, допитів, транспортування, харчування та роботи, — міцно закріпився. По суті, він залишатиметься майже незмінним до самої смерті Сталіна.