Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Інші його ненавиділи і боялися. 1928 року на кількох партійних зборах соловецької парторганізації колеги звинувачували Френкеля в організації власної мережі шпигунів, «так що він знає все про всіх раніше за всіх»[170]. Уже 1927 року розповіді про нього дійшли аж до Парижа. В одній з перших книжок про Соловецький табір французький антикомуніст писав про Френкеля, що «завдяки його нелюдським ініціативам мільйони нещасних людей прибиті жахливою працею і приречені на жахливі страждання»[171].

Сучасники також не мають одностайності стосовно його походження. Солженіцин називає його «турецьким євреєм, народженим у Константинополі»[172]. Інший автор пише про нього як про «угорського фабриканта»[173]. Ширяєв стверджував, що він з Одеси, тоді як інші автори писали, що він з Австрії чи Палестини, або що він працював на заводі Форда в Америці[174]. Історію дещо проясняє його тюремна реєстраційна картка, в якій сказано, що він народився 1883 року у Хайфі — у той час Палестина входила до складу Оттоманської імперії. Звідси він вирушив (можливо, через Одесу, а можливо, через Австро-Угорщину) до Радянського Союзу, де описував себе як «комерсанта»[175]. 1923 року Френкеля було заарештовано за «незаконний перетин кордону», а це могло означати, що він був торговцем, котрий якоюсь мірою займався контрабандою, або ж що він був торговцем надто успішним для того, щоб його терпіли в Радянському Союзі. Йому присудили десять років примусових робіт у Соловецькому таборі[176].

Як саме Нафталі Френкелю вдалося здійснити метаморфозу із в’язня на начальника табору, також залишається таємницею. Легенда розповідає, що після прибуття в табір його так шокувала погана організація, жахливе марнування коштів і праці, що він сів і написав дуже конкретного листа, в якому точно вказувалося, що саме не так у кожній галузі, якою займався табір, зокрема у лісовому та сільському господарстві і виробництві цегли. Він вкинув листа у «скриньку для скарг» в’язнів, і він привернув увагу одного члена адміністрації, котрий надіслав його як дивовижу Генріхові Ягоді, чекістові, що у той час швидко підіймався щаблями таємної поліційної ієрархії — зрештою він стане її чільником. Далі легенда каже, що Ягода відразу ж наказав організувати зустріч з автором листа. За розповіддю одного сучасника (а також і Солженіцина, який не називає джерела), Френкель сам стверджував, що одного разу його швидко відвезли до Москви, де він обговорював свої ідеї зі Сталіним, а також Кагановичем (один із сталінських поплічників)[177]. Тут легенда затуманюється: хоча існують письмові дані про те, що Френкель справді в 1930-ті роки зустрічався зі Сталіним і що він перебував під захистом Сталіна під час партійних чисток, досі не знайдено жодних даних про його поїздки у 1920-ті роки. Це не значить, що їх не було: записи могли просто до нас не дійти[178].

Ці розповіді підтверджують і деякі непрямі докази. Наприклад, Нафталі Френкель піднявся від в’язня до охоронця напрочуд швидко — навіть за безладними мірками СЛОНу. У листопаді 1924 року, коли Френкель був в’язнем табору менше року, адміністрація СЛОНу вже подавала клопотання про його дострокове звільнення. 1927 року прохання було нарешті задоволене. Тим часом про Френкеля-в’язня адміністрація табору регулярно відгукувалася у звітах до ОГПУ найтеплішими словами: «у таборі він поводився як такий винятково талановитий працівник, що завоював довіру адміністрації СЛОНу… він один з небагатьох відповідальних працівників»[179].

Ми також знаємо, що Френкель організував «Экономическую коммерческую часть», економічно-комерційний підрозділ СЛОНу, а потім керував ним і, обіймаючи цю посаду, намагався зробити соловецькі табори не просто самоокупними, як того вимагали декрети щодо концентраційних таборів, а справді прибутковими — аж до того, що вони почали відбирати роботу в інших підприємств. Хоча то були державні, а не приватні підприємства, в радянській економіці елементи конкуренції у 1920-х роках все ще спостерігалися, і Френкель ними скористався. За станом на вересень 1925 року, коли Френкель керував економічною частиною табору, СЛОН добився права на заготівлю 130 тисяч кубічних метрів лісу в Карелії, обійшовши цивільне підприємство. СЛОН також став співвласником Карельського комунального банку і добивався замовлення на будівництво дороги від Кемі до міста Ухти на Далекій Півночі[180].

Від самого початку карельська влада нервувала з приводу всієї цієї діяльності, особливо тому, що вона колись виступала взагалі проти будівництва табору[181]. З часом скарги стали гучнішими. На зборах, скликаних для обговорення експансії СЛОНу, лунали скарги місцевої влади на те, що табір нечесно використовує дешеву робочу силу і таким чином загрожує залишити без роботи звичайних працівників лісової промисловості. Ще пізніше настрій на зборах змінився, і їх учасники висунули серйозніші заперечення. У лютому 1926 року на засіданні Карельської ради народних комісарів — уряду Карельської республіки кілька місцевих керівників звинуватили СЛОН у тому, що табір їх перевантажує і вимагає надто багато грошей за будівництво дороги з Кемі до Ухти. «Стало ясно, — гнівно підбив підсумок товариш Южнєв, — що СЛОН — це комерсант, торговець з довгими загребущими руками, і що його головна мета полягає в отриманні зиску»[182].

Карельське торговельне підприємство, державна компанія, також ополчилося проти рішення СЛОНу відкрити в Кемі власний магазин. Державне підприємство не могло собі такого дозволити, однак СЛОНу, який мав змогу вимагати від своїх ув’язнених працівників тривалішої праці і платити їм набагато менше — насправді зовсім нічого не платити, — це вдалося[183]. Що гірше, скаржилася влада, особливі зв’язки СЛОНу з ОГПУ дозволяли йому нехтувати місцевими законами і не платити податків до місцевого бюджету[184].

Суперечка навколо прибутковості, ефективності й справедливості тюремної праці триватиме ще чверть століття (про неї докладніше йтиметься далі). Але в середині 1920-х років місцева влада Карелії у ній програвала. 1925 року у своїх звітах про економічне становище Соловецького табору товариш Федір Ейхман — на той момент заступник Ногтєва, а пізніше керівник табору — хвалиться економічними досягненнями СЛОНу, стверджуючи, що його цегельний завод, що раніше перебував у «жалюгідному стані», зараз процвітає, лісопилки перевиконують річний план, будівництво електростанції завершене, а вилов риби подвоївся[185]. Виклади цих звітів згодом з’явилися і в соловецьких журналах, і в масовій радянській пресі[186]. У них наводилися ретельні підрахунки: в одному зі звітів середні витрати на пайки оцінювалися у 29 копійок, витрати на одежу на рік — 34 рублі 57 копійок. Разом витрати на кожного в’язня, включно з медичним обслуговуванням і транспортуванням, за цими даними, становили щороку 211 рублів 67 копійок[187]. Незважаючи на те що вже 1929 року табір мав фактичний дефіцит 1,6 мільйона рублів[188] — цілком можливо, через те, що ОГПУ запустило руку до каси, — соловецький економічний успіх гучно прославлявся по всіх усюдах.

Скоро цей успіх став головним аргументом на користь реструктуризації всієї радянської пенітенціарної системи. А те, що для його досягнення потрібно було скорочення пайків і погіршення умов життя в’язнів, мало кого цікавило[189]. І те, що цей успіх потребував погіршення стосунків з місцевою владою, також мало кого турбувало.

У самому таборі майже не існувало сумнівів стосовно того, хто особисто є відповідальним за цей успіх. Для всіх комерціалізація табору була міцно пов’язана з Френкелем, а багато хто за це його ненавидів. 1928 року в парторганізації Соловецького табору відбулися збори — атмосфера на них була так просякнута ненавистю, що протокол цих зборів було проголошено надто секретним для зберігання в архіві, тож недоступний він і сьогодні. На них один з табірних начальників, товариш Ященко, скаржився, що економічно-комерційна частина СЛОНу отримала аж надто багато повноважень: «все знаходиться у її віданні». Також він засудив Френкеля, «колишнього в’язня, звільненого після трьох років роботи через те, що тоді не було достатньо людей [охоронців] для роботи в таборі». Френкель став такою важливою особою, скаржився Ященко, що «коли табором пішли чутки, що він може поїхати, люди говорили: "Ми не можемо без нього працювати"».

Ященко признався, що так ненавидів Френкеля, що обдумував його вбивство. Інші запитували, чому колишнього в’язня Френкеля у магазинах СЛОНу обслуговували у першу чергу і відпускали товар за нижчими цінами — так, начебто він був їх власником. Ще інші говорили, що СЛОН так комерціалізувався, що забув про інші завдання, які перед ним стояли: будь-яка перевиховна робота у таборі припинилася, для в’язнів було запроваджено несправедливі робочі норми. Коли в’язні калічили себе, щоб не виконувати цих норм, ці випадки не розслідувалися[190].

Але так само, як СЛОН одержав перемогу у конфлікті з карельським урядом, Френкель вийшов переможцем у конфлікті в самому СЛОНі — ймовірно, завдяки своїм зв’язкам у Москві, — щодо того, яким табором має стати Соловецький, як у ньому мають працювати в’язні і як з ними слід поводитися.

Як вже зазначалося, ймовірно, Френкель не винаходив зловісної системи «хто не працює, той не їсть», за якою харчові пайки в’язнів залежали від виконаної ними роботи. Разом з тим він справді був центральною особою у розвитку і процвітанні цієї системи, яка виросла з недбалої схеми, за якою робота час від часу «оплачувалася» харчами, у дуже точний, регульований метод розподілу продуктів і організації в’язнів.

Фактично система Френкеля була дуже проста. Він розділив в’язнів СЛОНу на три групи відповідно до їхніх фізичних даних: тих, кого вважали здатними виконувати тяжку працю, придатних до легкої праці та інвалідів. Кожна група отримувала різні завдання і мала різні норми. Відповідно, годували їх також по-різному — з величезною різницею у розмірі пайків. Згідно з однією з відомостей, складеною між 1928 і 1934 роками, в’язням першої групи призначалося по 800 грамів хліба і 80 грамів м’яса; другої — по 500 грамів хліба і 40 грамів м’яса; третьої — 400 грамів хліба і 40 грамів м’яса. Іншими словами, найнижча категорія працівників отримувала удвічі менше їжі, ніж найвища[191].

На практиці система дуже швидко розсортовувала в’язнів на тих, хто виживе, і на тих, хто не виживе. Сильні в’язні, яких годували порівняно добре, ставали сильнішими. Позбавлені їжі слабкі в’язні слабшали, зрештою хворіли або вмирали. Процес прискорювався і загострювався через дуже високий рівень норм виробітку, які ставилися в’язням — для декого з них вони справді були неможливими, особливо для людей з міст, які ніколи до того не працювали на видобутку торфу чи лісоповалі. 1928 року вища адміністрація покарала групу охоронців, які примусили 128 в’язнів взимку цілу ніч працювати в лісі, щоб виконати поставлену норму. Через місяць 75% цих в’язнів усе ще тяжко хворіли через обмороження[192].

За Френкеля у СЛОНі змінилася і сама робота: його не цікавили такі дурниці, як хутрове звіроводство або вирощування екзотичних арктичних рослин. Замість цього він посилав в’язнів будувати дороги і валити ліс, користуючись безкоштовною некваліфікованою робочою силою, якої у СЛОНі було більш ніж досить[193]. Зміна у змісті роботи привела до швидкої зміни самого табору, чи, точніше, таборів, бо СЛОН почав розширюватися за межі Соловецького архіпелагу. Френкель не турбувався, зокрема, утриманням в’язнів у тюремній обстановці, у приміщенні в’язниці, за колючим дротом. Він відправляв бригади засуджених у різні райони Карельської республіки та Архангельської області, за тисячі кілометрів від Соловецьких островів — туди, де вони були найпотрібніші[194].

Як консультант з менеджменту, що переймає керівництво проблемною компанією, Френкель також «раціоналізував» і інші аспекти табірного життя, поволі відкидаючи все, що не сприяло економічній продуктивності табору. Будь-які претензії на перевиховання швидко зникли. Як скаржилися критики Френкеля, він позакривав усі табірні газети і журнали, припинив проведення засідань Соловецького краєзнавчого товариства. Соловецькі музей і театр ще існували, та лише для того, щоб справляти враження на високих гостей.

Водночас почала скорочуватися і свавільна жорстокість. 1930 року на острів прибула комісія Шаніна з ОГПУ, вона мала провести слідство з приводу чуток про погане поводження з в’язнями. Комісія підтвердила розповіді про надмірні побиття і катування на острові. Робота комісії мала нечувані за попередніх порядків результати — дев’ятнадцятеро винних співробітників ОГПУ було засуджено і страчено[195]. Надмірно жорстоке поводження з в’язнями стало неприйнятним у закладі, де понад усе цінувалася трудоспособность — здатність працювати.

І нарешті, за Френкеля змінилася й концепція «політичних в’язнів». Восени 1925 року було стерто штучні межові лінії між засудженими за кримінальні і за контрреволюційні злочини. Це сталося, коли обидві групи разом було відправлено на материк — працювати на карельських лісоповалах і лісопильнях. СЛОН більше не визнавав привілейованих в’язнів, натомість усі в’язні почали вважатися потенційними працівниками[196].

Більшу проблему становили соціалісти із Савватєєвських бараків. Ясна річ, «політичні» соціалісти не відповідали жодним уявленням про економічну ефективність, оскільки вони взагалі принципово відмовлялися від будь-якої примусової праці. Вони навіть відмовлялися рубати дрова для власних потреб. «Нас вислано адміністративно, — скаржився один із них, — і адміністрація повинна забезпечувати нас усім необхідним»[197]. Недивно, що така позиція почала викликати обурення адміністрації. Переговори з політичними у Петромінську навесні 1923 року вів сам товариш Ногтєв і особисто обіцяв їм вільніший режим у Соловецькому таборі, якщо вони погодяться на мирний переїзд, однак він, як видається, був особливо обурений нескінченними вимогами в’язнів. Він сперечався з політичними з приводу свободи пересування, доступності медичного обслуговування і права спілкування із зовнішнім світом. Нарешті 19 грудня 1923 року, у розпалі особливо напруженої суперечки з приводу комендантської години для в’язнів, солдати, що охороняли Савватєєвські бараки, відкрили вогонь по групі політичних, шістьох з них було вбито.