Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Знаючи, що система в’язниць занепадає зі зростанням чисельності в’язнів, Політбюро ЦК Комуністичної партії 1928 року призначило комісію, що мала займатися цією проблемою. Комісія ця була позірно нейтральною — до її складу входили як представники комісаріатів внутрішніх справ і юстиції, так і ОГПУ. Її головою призначили народного комісара юстиції товариша Янсона. Завдання комісії полягало у створенні «системи концентраційних таборів, організованих на зразок таборів ОГПУ», дискусії відбувалися у певних чітких межах. Незважаючи на лірику Максима Горького з приводу цінності праці у виправленні злочинців, усі учасники обговорень послуговувалися суворою економічною мовою. Всі висловлювали однакову стурбованість «рентабельністю» і часто говорили про «раціональне використання праці»[229].

Щоправда, у протоколі засідання комісії 15 травня 1929 року відзначено кілька практичних заперечень щодо створення великої системи таборів: влаштувати табори буде тяжко через брак доріг, що ведуть на Далеку Північ, і т. ін. Народний комісар праці гадав, що незначних правопорушників неправильно карати так само, як і рецидивістів. Комісар внутрішніх справ Толмачов відзначив, що така система погано виглядатиме в очах міжнародної громадськості: «білоемігранти» і буржуазна закордонна преса кричатимуть, що «замість розбудови пенітенціарної системи, покликаної перевиховувати в’язнів за допомогою виправної праці, ми зводимо чекістські фортеці»[230].

Втім, його аргумент полягав у тому, що система виглядатиме погано, а не в тому, що вона є поганою. Жоден з учасників засідання не висловив заперечення на тій підставі, що табори «соловецького типу» є жорстокі чи спричиняться до масових убивств. Ніхто також не згадав альтернативних теорій кримінального судочинства, до яких був дуже прихильним Ленін, — думки про те, що злочинність зникне разом із капіталізмом. Звісно, жоден не говорив про перевиховання в’язнів, «трансформацію природи людини», які прославляв у своєму нарисі про Соловецький табір Горький і які відіграватимуть таку важливу роль у представленні суспільству перших таборів. Натомість Генріх Ягода, член комісії від ОГПУ, абсолютно чітко сформулював реальні інтереси режиму:

«Вже зараз і можливо, і необхідно перемістити десять тисяч в’язнів з місць позбавлення волі у Російській республіці, працю яких можна організувати і використати краще. Крім того, ми отримали повідомлення, що табори і тюрми в Українській республіці також переповнені. Очевидно, що радянська політика не допустить будівництва нових тюрем. З іншого боку, будівництво великих таборів — таборів, у яких праця використовуватиметься раціонально, — це інша річ. Ми маємо багато труднощів із залученням працівників на Північ. Якщо ми посилаємо туди багато тисяч в’язнів, то можемо використовувати ресурси Півночі… досвід Соловецького показує, що можна зробити у цій сфері».

Ягода продовжив свій виступ поясненням, що переселення не передбачає повернення. Після звільнення в’язні залишатимуться на місцях: «Різноманітними заходами, як адміністративними, так і економічними, ми можемо змусити звільнених в’язнів залишатися на Півночі, таким чином населяючи наші віддалені райони»[231].

Задум перетворити в’язнів на колоністів — дуже схожий на те, що робилося у царські часи, — з’явився в той самий час, що і нова загальна концепція таборів. Коли в комісії Янсона йшли дискусії, окремий комітет радянського уряду також почав вивчення кризи з робочою силою на Далекій Півночі; для вирішення проблеми комітет, зокрема, пропонував посилати туди безробітних і китайців-іммігрантів[232]. Обидва органи шукали вирішення однієї проблеми в один і той самий час — і це не дивно. Для виконання сталінського п’ятирічного плану Радянський Союз потребував величезних обсягів вугілля, газу, нафти і деревини — все це було у Сибіру, Казахстані й на Далекій Півночі. Також країна потребувала золота — для закупівель нового закордонного устаткування. А геологи нещодавно виявили золото у далекому північно-східному Колимському краї. Незважаючи на лютий холод, примітивні умови життя і недоступність, ці ресурси мали розроблятися карколомними темпами.

В умовах тодішньої жорстокої міжвідомчої конкуренції Янсон спочатку запропонував, щоб його комісаріат взяв на себе управління системою і створив ряд лісових таборів з метою збільшення радянського експорту деревини, який тоді був головним джерелом іноземної валюти. Пропозицію було відхилено, ймовірно, через те, що не всі хотіли, щоб товариш Янсон і його судові бюрократи контролювали табірну систему. Справді, коли навесні 1929 року проект несподівано реанімували, до висновків комісії Янсона було внесено лише незначні зміни. 13 квітня 1929 року комісія запропонувала створити нову уніфіковану систему таборів — таку систему, яка усувала відмінність між «звичайними» і «особливими» таборами. Важливішим було те, що комісія передавала контроль над новою уніфікованою системою безпосередньо ОГПУ[233].

ОГПУ взяло радянських в’язнів під свій контроль з дивовижною швидкістю. У грудні 1927 року Особливий відділ ОГПУ контролював 30 тисяч в’язнів, що становило близько 10% тюремного населення, переважна їх частина утримувалася у Соловецьких таборах. Працювали у ньому не більш як тисяча співробітників. А бюджет навряд чи перевищував 0,05% державних видатків загалом. На відміну від цього тюремна система Комісаріату внутрішніх справ мала 150 тисяч в’язнів і споживала 0,25% державних видатків. Однак між 1928 і 1930 роками становище змінилося на протилежне. Інші державні установи поволі віддали своїх в’язнів, тюрми, табори і приписані до них промислові підприємства, і кількість в’язнів у юрисдикції ОГПУ зросла із 30 до 300 тисяч[234]. 1931 року таємна поліція перейняла контроль і над «спецпоселенцями» — більшість з них становили депортовані куркулі, — які по суті були засуджені до примусової праці, оскільки їм заборонялося залишати призначені для них населені пункти і робочі місця під страхом смерті або арешту[235]. В середині десятиліття ОГПУ контролюватиме всю величезну примусову робочу силу в Радянському Союзі.

Для того щоб впоратися з новими завданнями, ОГПУ реорганізувало свій Особливий відділ таборів; його було перейменовано на Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень. Зрештою ця громіздка назва скоротиться до Головного управління таборів, російською «Главное управление лагерей». Звідси походить акронім, за яким буде відомим управління і в кінцевому підсумку сама система — ГУЛАГ[236].

Від самої появи великомасштабної системи радянських концентраційних таборів серед її в’язнів і літописців точаться суперечки про те, які мотиви лежать в основі її створення. Чи виникли табори випадково, як побічний продукт колективізації, індустріалізації та інших процесів, що відбувалися в країні? Чи ж Сталін ретельно планував зростання ГУЛАГу, заздалегідь планував арешти мільйонів людей?

У минулому дехто з науковців стверджував, що за створенням системи таборів не було якогось загального плану. На думку історика Джеймса Гарріса, головними ініціаторами і рушійною силою будівництва нових таборів на Уралі були не московські бюрократи, а місцеві вожді. З одного боку, уральське керівництво було змушене виконувати нереальні вимоги п’ятирічного плану, а з іншого — потерпало від гострого браку робочої сили — тож воно прискорило темп і жорстокість колективізації для того, щоб зробити неможливе: кожного разу, коли воно зганяло куркуля з землі, воно водночас отримувало і нового раба для примусової праці[237]. Інший історик, Майкл Джейкобсон, подібним же чином твердить, що походження великомасштабної радянської табірної системи було «банальним»: «Бюрократи переслідували нереальні цілі самоокупності в’язниць і перевиховання в’язнів. Посадовці шукали робочу силу і кошти, прагнули розширити свої бюрократії і намагалися досягти недосяжної мети. Адміністратори і охоронці покірно виконували норми і правила. Теоретики раціоналізували і виправдовували. Зрештою, все було перевернуто, змінено або відкинуто»[238].

Справді, якщо табірна система не планувалася заздалегідь, то це не викликає подиву. Протягом першої половини 1930-х років радянське керівництво взагалі й сам Сталін зокрема постійно змінювали курс, запроваджували і скасовували ті чи ті заходи й робили публічні заяви, свідомо сплановані таким чином, щоб маскувати дійсність. Читаючи історію тієї епохи, нелегко виокремити якийсь злий генеральний план, накреслений Сталіним чи кимось іншим[239]. Наприклад, сам Сталін, котрий був ініціатором колективізації, доволі швидко змінив свою думку: у березні 1930 року він засудив надмірно старанних посадовців, у яких почалося «запаморочення від успіхів». Якого б результату не планувалося досягти цим виступом, на низовому рівні він був майже невідчутний, і знищення куркулів тривало ще багато років.

Здається, що чиновники ОГПУ і таємна поліція, які планували розширення ГУЛАГу, також спочатку не мали якогось чіткого уявлення про те, чого ж вони хочуть досягти. Комісія Янсона сама ухвалювала рішення і сама ж їх потім скасовувала. ОГПУ також вживало заходів, які видаються суперечливими. Наприклад, протягом 1930-х років ОГПУ часто оголошувало амністії, щоб покінчити з переповненням в’язниць і таборів. За цими амністіями незмінно йшли нові хвилі репресій і нові хвилі будівництва таборів — так, начебто Сталін і його поплічники ніколи не мали абсолютної певності щодо того, чи хочуть вони зростання системи — або ж начебто різні накази у різний час віддавалися різними людьми.

Аналогічно і табірна система пройшла через багато циклів розвитку: вона то ставала суворішою, то менш суворою, то суворішою знову. Навіть після 1929 року, коли табори твердо стали на шлях пошуку економічної ефективності, у системі залишалося кілька аномалій. Наприклад, і 1937 року багато політичних в’язнів утримувалися в тюрмах, у яких їм недвозначно було заборонено працювати — може видатися, що така практика суперечить загальному спрямуванню на ефективність[240]. Не такими вже й значущими виявлялися багато змін в організаційній структурі. Формальному поділу на табори ОГПУ і всі інші 1930 року було покладено край, однак певні залишкові відмінності збереглися: існували «табори» для небезпечніших і політичних злочинців та «колонії» для злочинців, що вчинили незначні правопорушення й отримали менші терміни ув’язнення. На практиці організація праці, харчування і повсякденне життя і там і там були дуже схожими.

Втім, незважаючи на все це, сьогодні дедалі більше міцніє згода стосовно того, що сам Сталін мав якщо й не якийсь ретельно розроблений план, то принаймні дуже тверде переконання у величезних перевагах примусової праці, яке збережеться протягом усього його життя. Чому?

Дехто, як-от Іван Чухін, колишній співробітник таємної поліції і дослідник ранніх етапів розвитку табірної системи, гадає, що Сталіну більш ніж амбітне будівництво ГУЛАГу на першому етапі потрібне було для посилення власного престижу. Тоді Сталін ще тільки зміцнювався у ролі вождя країни після тривалої й жорстокої боротьби за владу. Він міг думати, що нові індустріальні звершення, досягнуті з допомогою рабської праці в’язнів, допоможуть йому утвердити свою владу[241].

Сталіна міг також надихати давніший історичний приклад. Зокрема, Роберт Такер переконливо показав, що Сталін нав’язливо цікавився Петром I, іншим правителем Росії, який широко застосовував рабську працю кріпаків і в’язнів для своїх величезних досягнень у техніці й будівництві. У промові на пленумі Центрального комітету, виголошеній 1928 року безпосередньо перед запровадженням програми індустріалізації, Сталін із захопленням зауважує:

«Коли Петро Великий, ведучи справи з розвинутішими країнами Заходу, гарячково будував фабрики і заводи для забезпечення армії і зміцнення оборони країни, це була боротьба особливого типу — вистрибнути з пут власної відсталості»[242].

Курсив мій: виділені слова показують зв’язок між сталінським «Великим переломом» і політикою його попередника з XVIII століття. У російській історичній традиції Петро I — це водночас і великий, і жорстокий лідер, та не слід думати, що в цьому є суперечність. Зрештою, ніхто не пам’ятає, скільки кріпаків загинуло на будівництві Санкт-Петербурга, проте всі захоплюються красою міста. Дуже ймовірно, що Сталін був більш ніж небайдужий до цього прикладу.

Втім, зацікавленість Сталіна концентраційними таборами зовсім необов’язково повинна мати якусь раціональну причину: можливо, нав’язливий інтерес Сталіна до величезних будівельних проектів і рабської примусової праці був певним чином пов’язаний з його особливою формою манії величності. Муссоліні якось сказав про Леніна, що він «митець, який працював у людях, як інші працювали у мармурі чи металі»[243]. Це порівняння ще краще застосовне до Сталіна, який буквально відчував насолоду від спостерігання великої кількості людських тіл, що марширують чи танцюють з досконалою синхронністю[244]. Його зачаровував балет, виступи гімнастів під музику та паради з гігантськими пірамідами, складеними з анонімних викривлених людських постатей[245]. Як і Гітлер, Сталін дуже захоплювався кінематографом, особливо голлівудськими музичними фільмами з масовими танцювальними і співочими номерами. Він міг отримувати інше, проте пов’язане з ним задоволення від величезних бригад в’язнів, які копають канали і будують лінії залізниці за помахом його руки.