Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Ленінські думки про трудові табори як особливу форму покарання для буржуазних «ворогів» добре відповідали його уявленням про злочин і злочинців. З одного боку, перший радянський лідер мав подвійні почуття щодо ув’язнення і покарання для традиційних злочинців — крадіїв, грабіжників, убивць, — яких він розглядав як потенційних союзників. На його думку, фундаментальною причиною «соціального ексцесу» (тобто злочину) була «експлуатація мас». Він був переконаний, що усунення причини «приведе до зникнення ексцесів». А отже, для стримування злочинців не потрібно жодних спеціальних покарань: з часом вони будуть ліквідовані самою Революцією. Дещо з написаного у першому більшовицькому кримінальному кодексі, напевно, сподобалося б прихильникам найрадикальнішого і найпрогресивнішого реформування судової і пенітенціарної систем на Заході. Зокрема, кодекс проголошував, що «індивідуальної провини» не існує і що покарання «не має бути відплатою» за вчинений злочин[65].

З іншого боку, Ленін — як і інші більшовицькі теоретики права — також вважав, що створення Радянської держави викличе появу нового різновиду злочинців — «класових ворогів». Класовий ворог протидіє Революції і відкрито або ж, частіше, приховано працює для того, щоб її знищити. Виявити класового ворога тяжче, ніж звичайного злочинця, а виправити — набагато тяжче. На відміну від звичайного злодія, Радянська держава ніколи не може довіряти класовому ворогові, а карати його потрібно набагато тяжче, ніж звичайного крадія чи вбивцю. Відповідно до цього у травні 1918 року перший більшовицький «декрет про хабарництво» проголошував: «Якщо особа, винна у даванні чи пропонуванні хабарів, належить до імущих класів і вона використовує хабар для збереження чи отримання привілеїв, пов’язаних з майновими правами, то вона має бути засуджена до найтяжчих і найнеприємніших примусових робіт, а все її майно — конфісковане»[66].

Кажучи іншими словами, від найперших днів нової радянської епохи людей мали судити не за те, що вони зробили, а за те, ким вони є.

На жаль, ніхто ніколи не надав чіткого опису того, як точно має виглядати «класовий ворог». Внаслідок цього більшовики, від самого здійсненого ними перевороту, збільшували кількість арештів. З листопада 1917 року революційні трибунали, що складалися з випадкових «прихильників» Революції, почали судити випадкових «ворогів» Революції. Свавільні вироки до позбавлення волі, примусових робіт і навіть до страти виносилися банкірам, купчихам, «спекулянтам» — це означало будь-кого, хто займався незалежною економічною діяльністю, — колишнім царським тюремникам та будь-кому, хто видавався підозрілим[67].

Також визначення того, хто «ворог», а хто «не ворог», було різним у різних місцях, іноді воно збігалося з поняттям «військовополонений». Захоплюючи нове місто, троцькістська Червона армія часто брала заручників з представників буржуазії, яких можна було розстріляти у разі повернення білих, що часто і робилося із черговим пересуванням нестійкої лінії фронту. До того ж їх можна було змусити працювати — вони часто копали траншеї і ставили барикади[68]. Так само свавільно проводилася відмінність між політичними і звичайними злочинцями. Неосвічені члени тимчасових комітетів і революційних трибуналів могли, наприклад, раптом вирішити, що чоловік, якого було спіймано на тому, що він їхав на трамваї без квитка, завдає шкоди суспільству, і винести йому вирок як політичному злочинцеві[69]. Зрештою, багато таких рішень залишалося на розсуд міліціонерів чи солдатів, які проводили арешти. Засновник ЧК — ленінської таємної поліції, попередника КГБ, — Фелікс Дзержинський особисто мав маленького чорного записника, до якого заносив імена і адреси випадкових ворогів, на яких натрапляв, виконуючи свою роботу[70].

Згадані відмінності так і залишатимуться неясними ще вісімдесят років — аж до самого падіння Радянського Союзу. Проте існування двох категорій засуджених — «політичних» і кримінальних» — справило потужний вплив на формування радянської пенітенціарної системи. У перше десятиліття більшовицького правління радянські виправні установи навіть розділилися на дві категорії відповідно до двох видів засуджених. Це розділення відбулося стихійно — як реакція на хаос в існуючій пенітенціарній системі. У перші післяреволюційні дні всі ув’язнені перебували в юрисдикції «традиційних» судових відомств: спершу — Комісаріату юстиції, пізніше — Комісаріату внутрішніх справ; поміщалися вони у «звичайні» тюрми. Тобто ув’язнені потрапляли до старої царської системи, зазвичай це були брудні похмурі кам’яниці, що стояли в центральних частинах усіх великих міст. У революційні 1917–1920 роки ці установи перебували у стані повного безладу. Тюрми захоплювалися натовпами, самопризначені комісари розганяли охорону, в’язнів масово амністували або ж вони просто йшли з тюрми, куди їм заманеться[71].

На час приходу до влади більшовиків діяло лише кілька переповнених і погано функціонуючих тюрем. Уже через кілька тижнів після Революції Ленін вимагає «надзвичайних заходів для негайного поліпшення постачання харчів до петроградських тюрем»[72]. Кількома місяцями пізніше у звіті члена московського ЧК про відвідання Таганської тюрми йдеться про «жахливий холод і бруд» та про тиф і голод. Більшість в’язнів не мають змоги відбувати примусові роботи через відсутність одягу. У газетній статті повідомлялося, що в московській Бутирській тюрмі, розрахованій на утримання тисячі в’язнів, утримується дві з половиною. Інша газета скаржилася, що червоногвардійці «кожного дня безсистемно арештовують сотні осіб, а потім не знають, що з ними робити»[73].

Переповненість в’язниць тягла за собою «творчі» рішення. Не маючи нічого кращого, нова влада тримає в’язнів у підвалах, на горищах та у старих церквах. Один із тих, хто пройшов через революційну тюрму, згадував, що його помістили у підвал порожнього будинку разом із ще 50 в’язнями, без меблів і майже без їжі: ті, хто не отримували передач від рідних, просто голодували[74]. У грудні 1917 року на засіданні ЧК обговорювалася доля 56 в’язнів різних категорій — «крадіїв, п’яниць і різних "політичних"», — яких тримали у підвалі Смольного інституту, петроградського штабу Леніна[75].

Дехто від цього безладдя навіть вигравав. Роберта Брюса Локгарта, британського дипломата, звинуваченого у шпигунстві (як виявилося, справедливо), 1918 року тримали під арештом у кімнаті в Кремлі. Він проводив час, розкладаючи пасьянси і читаючи Фукідіда та Карлейля. Час від часу старий слуга приносив йому гарячого чаю і газети[76].

Але навіть у небагатьох традиційних тюрмах, які продовжували діяти, панувало безладдя, а працювали в них недосвідчені наглядачі й охоронці. Один в’язень у Виборзі, місті біля північного російсько-фінського кордону, з подивом виявив, що в цьому чудернацькому революційному світі його колишній водій став тюремним охоронцем. Той чоловік був радий допомогти своєму колишньому господареві перейти до кращої, сухішої камери і зрештою втекти зовсім[77]. Один білий полковник також згадував, що в грудні 1917 року в петроградській тюрмі в’язні приходили і йшли, коли хотіли, а на їх місцях у камерах ночували бездомні. Згадуючи цю епоху, один із радянських посадовців казав, що «не втік тоді тільки ледачий»[78].

Це безладдя спонукало ЧК до нових рішень: більшовики не могли дозволити своїм «реальним» ворогам потрапляти у звичайні тюрми. Безлад і лінь охоронців могли підходити для кишенькових злодіїв і неповнолітніх правопорушників, але для саботажників, паразитів, спекулянтів, офіцерів Білої армії, священиків, буржуїв-капіталістів та для інших, хто видавалися такими грізними в більшовицькій уяві, потрібні були більш творчі рішення.

Рішення було знайдене вже 4 червня 1918 року, коли Троцький висунув вимогу, щоб групу бунтівних чеських військовополонених було замирено, роззброєно і поміщено в «концлагерь», тобто концентраційний табір. Через 12 днів у доповідній записці Радянському урядові Троцький знову пише про концентраційні табори, у яких «міські і сільські буржуї… мають мобілізуватися і організовуватися у тилові батальйони для фізичної роботи (прибирання бараків, таборів, вулиць, копання траншей і т. ін.). Ті, хто відмовлятимуться, будуть штрафуватися й утримуватися під арештом до сплати штрафу»[79].

У серпні цей термін вживає також і Ленін. У телеграмі до пензенських комісарів, де спалахнув антибільшовицький бунт, він закликає до «масового терору проти куркулів, священиків і білогвардійців» та до ув’язнення «ненадійних» «у концентраційному таборі за межами міста»[80]. Місця для таких ув’язнень вже існували. Протягом літа 1918 року — відразу після укладення Брестського миру, яким закінчилася участь Росії у Першій світовій війні, — режим звільнив два мільйони військовополонених. Порожні табори було відразу ж передано ЧК[81].

У той час ЧК мала видаватися ідеальним органом для вирішення завдання ув’язнення «ворогів» у «особливих» таборах. Цілковито нова організація, ЧК мала бути «щитом і мечем» Комуністичної партії, вона була абсолютно незалежною від офіційного Радянського уряду чи від якихось його відомств. Вона не мала традицій дотримання законності, не мала обов’язку коритися вимогам закону, їй не потрібно було узгоджувати свої дії з поліцією, судами чи комісаром юстиції. Про її особливий статус говорить уже сама назва: Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби проти контрреволюції і саботажу — чи, за російською абревіатурою слів «чрезвычайная комиссия», — ЧК. «Надзвичайною» вона була саме тому, що існувала за межами «звичайної» законності.

Майже відразу після її створення перед ЧК було поставлене надзвичайне завдання. 5 вересня 1918 року Дзержинському було наказано впроваджувати в життя ленінську політику Червоного терору. Ця хвиля терору — арешти, тюремні вироки, розстріли, — що піднялася після замаху на Леніна і була більш організованою за безсистемний терор попереднього періоду, фактично була важливою складовою Громадянської війни, спрямованою проти тих, кого підозрювали у руйнівній щодо Революції діяльності на «внутрішньому фронті». Орган Червоної армії «Красная газета» описувала це так: «Без жалю, без пощади ми сотнями вбиватимемо наших ворогів. Нехай їх буде тисячі, нехай вони потонуть у власній крові. За кров Леніна… нехай це будуть потопи буржуйської крові — більше крові, якомога більше…»[82]

У боротьбі більшовиків за владу Червоний терор був справою критичної ваги. Концентраційні табори, так звані особливі табори, були критично важливими для Червоного терору. Вони згадуються вже у першому декреті про Червоний терор, який закликав не тільки до арешту й ув’язнення «значних представників буржуазії, землевласників, промисловців, купців, контрреволюційних священиків, антирадянських офіцерів», а також і до їхньої «ізоляції у концентраційних таборах»[83]. Достовірних даних про кількість в’язнів немає, та існують документальні дані про наявність на кінець 1919 року в Росії 21 табору. На кінець 1920-го їх уже вп’ятеро більше — 107[84].

Разом з тим на цьому етапі їхнє завдання залишається двозначним. В’язні мали виконувати примусову роботу — але з якою метою? Чи мала примусова праця перевиховувати в’язнів? Чи мала вона бути принизливою? Чи ж вона мала допомагати у побудові нової Радянської держави? Різні радянські лідери у різних установах давали різні відповіді. У лютому 1919 року Дзержинський виголосив яскраву промову, в якій обстоював роль таборів у ідеологічному перевихованні буржуазії. Ці нові табори, за його словами, мають «використовувати працю арештованих; тих панів, які живуть, нічого не роблячи; і тих, хто не здатні працювати, якщо їх до цього не примушують. Таке покарання має застосовуватися до працівників радянських установ, які проявляють несвідоме ставлення до роботи, недостатню активність і таке інше… У такий спосіб ми створимо трудові школи»[85].

Однак після публікації навесні 1919 року перших офіційних декретів про особливі табори виявилося, що пріоритети дещо інші[86]. У декретах, в яких містився несподівано довгий список правил і рекомендацій, вказувалося, що кожний регіональний центр має створити табір, розрахований щонайменше на 300 осіб, «на кордоні міста або в прилеглих будівлях, таких як монастирі, маєтки і т. ін.». У таборах запроваджувався восьмигодинний робочий день, а понаднормова і нічна праця дозволялася тільки «згідно з трудовим кодексом». Продуктові передачі заборонялися. Дозволялися зустрічі з близькими родичами, але тільки в неділю і на свята. Терміни ув’язнення тим, хто здійснив спробу втечі, збільшувалися вдесятеро. Друга спроба мала каратися смертю — надзвичайно суворе покарання, якщо порівнювати з відповідними м’якими царськими законами, що більшовики знали краще за будь-кого іншого. Ще важливіше, що декрети також недвозначно вказують на те, що праця в’язнів відіграє не виховну роль, а призначається для відшкодування витрат на утримання табору. В’язні-інваліди мали відбувати свої терміни в інших місцях. Табори мали бути самоокупними. Засновники перших таборів оптимістично вважали, що вони самі на себе зароблятимуть[87].

Через нерегулярність надходження державного фінансування керівництво таборів швидко зацікавилося ідеєю самофінансування чи принаймні практичного використання в’язнів. У вересні 1919 року в таємному звіті Дзержинському його автор скаржився на те, що санітарні умови в одному з пересильних таборів «нижчі за будь-яку критику», головним чином через те, що там надто багатьох в’язнів вважали хворими і не відправляли на роботу: «У вологих осінніх погодних умовах ці табори не будуть місцями для зосередження людей і використання їхньої праці, а стануть розсадниками заразних та інших хвороб». Серед іншого автор пропонував, щоб не здатних до роботи відправляли в інші місця, таким чином підвищуючи ефективність табору — пізніше до цієї тактики керівництво ГУЛАГу вдаватиметься часто. Однак уже на цьому ранньому етапі табірна адміністрація турбується про хвороби і брак їжі переважно тому, що хворі й голодні в’язні не приносять користі. Їхня людська гідність, не кажучи вже про виживання, навряд чи хоч якось цікавила табірне начальство[88].

На практиці деякі табірні начальники не переймалися ні перевихованням, ні самоокупністю. Натомість вони мали за краще карати колишніх багатіїв, принижуючи їх, змушуючи відчути, якою була доля трудящих. У звіті слідчої комісії Білої армії з українського міста Полтави, складеному після тимчасового відбиття міста у червоних, відзначалося, що полоненим представникам буржуазії, арештованим під час більшовицької окупації, давалася робота з наміром «насміхатися над ними, їх принижувати. Наприклад, одного арештованого… змушували руками відчищати товстий шар бруду з долівки. Іншому наказали чистити туалет, і… дали для виконання цієї роботи скатертину»[89].