Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

На місцях роботи він бачив «здорових хлопців» у лляних сорочках і міцних черевиках. Він також зустрічає кількох політичних в’язнів і засуджує їх як «контрреволюціонерів, нервових типів, монархістів». Коли вони говорять йому, що були несправедливо заарештовані, він припускає, що вони брешуть. В одному місці він, здається, натякає на легендарну зустріч із чотирнадцятирічним хлопчиком. Під час відвідання групи неповнолітніх правопорушників, пише він, один з них подав йому листа з протестом. У відповідь пролунали «гучні крики» дітей, які називали того хлопця «донощиком».

Втім, не тільки умови життя — у зображенні Горького — робили Соловецький табором нового типу. Його мешканці, «врятовані пасажири», не тільки здорові і щасливі, вони також відіграють центральну роль у грандіозному експерименті: перетворенні злочинних і асоціальних особистостей на корисних радянських громадян. Горький воскрешав ідею Дзержинського: табори мають бути не просто каральними установами, вони мають бути «школами праці», спеціально призначеними для виковування того типу робітника, якого потребувала нова радянська система. На його думку, кінцева мета експерименту полягала у «ліквідації в’язниць» — і проходив він успішно. «Якби якесь так зване культурне європейське суспільство наважилося провести експеримент, такий як у цій колонії, — підсумовував Горький, — і якби цей експеримент дав такі результати, як наш, то та країна трубила б у всі труби і хвалилася б своїми досягненнями». Він вважає, що тільки «скромність» радянських лідерів уберігає їх від таких завчасних дій.

Пізніше Горький начебто казав, що жодного речення з того його нарису не оминуло «перо цензора». Насправді ми не знаємо, чи написав він цей нарис через наївність, чи було це добре прорахованим обманом, чи ж тому, що цензори примусили його написати саме так[218]. Якими б не були мотиви письменника, нарис Горького 1929 року про Соловецький табір відіграв важливу роль у формуванні як громадського, так і офіційного ставлення до нової, набагато масштабнішої системи таборів, задуманої того ж року. Більшовицька пропаганда попередніх років захищала революційне насильство як необхідне тимчасове зло, потрібне для очищення під час перехідного періоду. Горький, на відміну від цього, подав інституціалізоване насильство Соловецьких таборів як логічний і природний елемент нового порядку та посприяв примиренню суспільства з наростаючою тоталітарною владою держави[219].

Як виявилося, 1929 рік пам’ятний не тільки нарисом Горького, а й багатьма іншими речами. Того року революція досягла своєї зрілості. З кінця Громадянської війни минуло майже десятиліття. Давно помер Ленін. Було проведено і відкинуто кілька різних економічних експериментів — «нова економічна політика», «військовий комунізм». Так само, як напівзруйнований концентраційний табір на Соловецьких островах став мережею, відомою як СЛОН, так і випадковому свавільному терору перших років існування Радянського Союзу прийшло на зміну систематичніше переслідування опонентів режиму.

1929 року революція вже мала і нового, дуже відмінного від попереднього, лідера. Протягом 1920-х років Йосип Сталін переміг або знищив спочатку ворогів більшовиків, а потім і своїх власних, почасти через використання посади завідувача кадрів партії, а почасти — через широке використання секретної інформації, зібраної для нього таємною поліцією, до якої він мав особливий особистий інтерес. Він провів ряд партійних чисток, що спершу означало виключення з партії. Важливою частиною цих чисток стали масові мітинги з великим нагнітанням пристрастей і взаємними звинуваченнями. У 1937 і 1938 роках такі чистки стануть смертельними: за виключенням із партії часто йтиме табірний вирок — або смерть.

Також Сталін з дивовижною майстерністю покінчив зі своїм найпотужнішим суперником у боротьбі за владу — Львом Троцьким. Спочатку він дискредитував Троцького, потім вислав його на далекий острів біля узбережжя Туреччини, а далі використав його для створення прецеденту. Коли Яків Блюмкін, агент ОГПУ і відданий прихильник Троцького, відвідав свого героя у турецькому екзилі — і повернувся зі зверненням Троцького до своїх прихильників, — Сталін засудив і стратив його. Таким чином Сталін показав готовність держави повною мірою застосовувати силу своїх репресивних органів не тільки проти членів інших соціалістичних партій і старого режиму, а й проти інакодумців у самій більшовицькій партії[220].

Проте 1929 року Сталін ще не був тим диктатором, яким він стане до наступного десятиліття. Точніше буде сказати, що того року Сталін запровадив політику, яка в кінцевому підсумку закріпить його владу і водночас до невпізнанності змінить радянську економіку і суспільство. Західні історики називають цю політику по-різному: «революцією згори» або «сталінською революцією». Сам Сталін назвав її «Великим переломом».

У центрі сталінської революції — нова програма надзвичайно, майже істерично швидкої індустріалізації. В той час радянська влада все ще не принесла реального поліпшення матеріального становища більшості радянського населення. Навпаки, роки революції, Громадянської війни і економічного експериментування призвели до ще більшого зубожіння. Тоді Сталін, можливо, відчуваючи зростання масового невдоволення революцією, вирішив змінити умови життя простих людей — змінити їх радикально.

З цією метою радянський уряд 1929 року ухвалив новий «п’ятирічний план» — економічну програму, що передбачала 20% щорічного зростання промислового виробництва. Повернулося раціонування продуктів. На якийсь час було скасовано семиденний тиждень — п’ять робочих і два вихідних дні. Замість цього робітники працювали й відпочивали позмінно — щоб жодне виробництво жодної хвилини не простоювало. На найважливіших підприємствах були і тридцятигодинні зміни, а деякі робітники мали на місяць по 300 робочих годин[221]. Дух часу, спущений згори, проте прийнятий низами з ентузіазмом, був духом змагальності — керівники підприємств і чиновники, робітники і службовці змагалися один з одним за виконання і перевиконання плану або принаймні за те, щоб запропонувати нові, швидші способи його перевиконання. Водночас нікому не дозволялося сумніватися в мудрості плану. Так було на найвищих рівнях: партійні вожді, що сумнівалися у доцільності поспішної індустріалізації, довго на посадах не затримувалися. Так було і в самому низу. Один мемуарист згадує, як маршував по дитсадку з прапорцем у руках, скандуючи:

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

А не за п’ять!

На жаль, смислу цих слів — того, що п’ятирічний план має бути виконаний за чотири роки, — він зовсім не розумів[222].

Як і в усіх великих радянських починаннях, розгортання масової індустріалізації породило цілі нові категорії злочинців. 1926 року радянський Кримінальний кодекс було переписано — щоб включити до нього, серед іншого, розширений варіант статті 58, у якій ішлося про «контрреволюційні» злочини. Раніше у ній було всього один чи два абзаци, однак у новій редакції вона розширилася до 18 підрозділів — і ОГПУ застосовувало їх усі, зокрема і для ув’язнення технічних фахівців[223]. Як і можна було передбачити, поставлених високих темпів змін не дотримувалися. Примітивні технології, які впроваджувалися надто швидко, призводили до помилок. Потрібно було на когось покласти за них відповідальність. Звідси — арешти «шкідників» і «саботажників», ница мета яких полягала в тому, щоб не дати радянському народному господарству втілити те, про що говорилося у пропаганді. Деякі з перших показових судових процесів — «шахтинська справа» 1928 року, справа «Промпартії» 1930 року — насправді були судами над інженерами і технічною інтелігенцією. До цієї ж категорії належала і справа «Метро-Вікерс» 1933 року, яка привернула велику міжнародну увагу через участь у ній поряд з громадянами Росії громадян Великобританії — усіх їх звинувачували у «шпигунстві й саботажі» на користь Великобританії[224].

Та будуть і інші джерела набору в’язнів. 1929 року радянський режим також прискорив процес примусової колективізації на селі — величезний переворот, що у певному сенсі був глибшим за саму російську революцію. За неймовірно короткий проміжок часу сільські комісари примусили мільйони селян віддати свої малі земельні наділи і вступити до колективних господарств, часто зганяючи їх із землі, яку сотнями років обробляли їхні родини. Ці перетворення постійно послаблювали радянське сільське господарство і призвели у 1932–1934 роках до жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії — голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей[225]. Також колективізація знищила на селі — назавжди — відчуття наступності та зв’язку з минулим.

Мільйони людей чинили колективізації опір, ховаючи зерно у погребах чи відмовляючись співпрацювати з владою. Таких людей називали «куркулями» — заможними селянами. Цей термін (як і «шкідник») був такий нечіткий, що міг поширюватися майже на будь-кого. Мати зайву корову чи зайву кімнату в хаті — цього було достатньо, щоб зробити куркулями безсумнівно бідних селян, достатньо для цього було і звинувачення заздрісного сусіда. Щоб зламати опір куркулів, режим реанімував стару традицію царських часів — адміністративний ордер на вислання. Якогось дня до села просто приїздили вантажівки і забирали цілі родини. Деяких куркулів розстріляли, декого арештували і відправили в табори. Проте зрештою режим більшість з них депортував. Між 1930 і 1933 роками понад два мільйони куркулів було виселено до Сибіру, Казахстану та інших малонаселених районів Радянського Союзу, де вони провели решту свого життя як «спецпоселенці», яким заборонялося залишати їхні села. Ще 100 тисяч було арештовано і відправлено до ГУЛАГу[226].

Коли разом із посухою прийшов голод, прийшли й нові арешти. Із сіл забирали увесь хліб, особливу увагу звертали на куркулів. Тих, кого ловили на найдрібніших крадіжках — навіть для того, щоб прогодувати дітей, також кидали до в’язниці. Закон від 7 серпня 1932 року вимагав смертної кари або тривалого терміну ув’язнення для всіх таких «злочинців проти соціалістичної власності». Невдовзі потому в таборах з’явилися «колосочниці» — селянки, які збирали на полі колоски, щоб якось вижити. До них приєднувалися інші: голодні, які отримували по десять років за крадіжку півкілограма картоплі чи кількох яблук[227]. Саме такими законами пояснюється те, чому величезну більшість в’язнів радянських таборів у 1930-ті роки становили селяни і чому вони становитимуть значну частину табірного населення аж до смерті Сталіна.

Ці масові арешти справили величезний вплив на табори. Майже відразу після набуття цими новими законами чинності табірна адміністрація почала закликати до радикального перегляду всієї системи. «Традиційна» система в’язниць, яка все ще перебувала у віданні Комісаріату внутрішніх справ (і все ще була набагато більшою за Соловецький табір ОГПУ), протягом попереднього десятиліття залишалася переповненою, дезорганізованою і марнотратною. У масштабах всієї країни становище було таким поганим, що в якийсь момент Комісаріат внутрішніх справ зробив спробу скоротити чисельність в’язнів у тюрмах через винесення вироків до «примусової праці без позбавлення волі» — тобто відправляючи засуджених на роботу, але не ізолюючи їх, — таким чином зменшуючи навантаження на табори[228].

Однак коли темпи колективізації зросли, а репресії посилилися — коли куркулів виселили з їхніх домівок, — такі рішення почали вважатися політично неприйнятними. Влада знову вирішила, що такі небезпечні злочинці — вороги великої сталінської колективізації — потребують надійніших форм ув’язнення. ОГПУ почало готуватися до створення однієї такої форми.