Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Правда, ці тонкощі в намірах, ймовірно, не мали великого значення для багатьох десятків тисяч в’язнів, для яких самий факт безпричинного арешту був достатньо принизливим. Ймовірно, такі тонкощі не змінювали й умов життя в’язнів, які і без того були жахливими. Один священик, кинутий у табір в Сибіру, згадував пізніше юшку з нутрощів і неосвітлювані та фактично неопалювані бараки[90]. Провідний політик царської епохи Олександр Ізгоєв був відправлений у табір на північ від Петрограда. Замість гарячої їжі і теплих приміщень, які їм обіцяли, в’язнів переганяли з місця на місце у пошуках пристановища. Виявилося, що пересильного табору не підготували. Врешті-решт їх помістили у колишній школі, в якій були лише «голі стіни і лави». Тим, хто мав гроші, вдалося купити їжі у місті[91].

Однак такий безлад у поводженні чекав не тільки в’язнів. У критичні моменти Громадянської війни невідкладні потреби Червоної армії і Радянської держави переважували все інше, від перевиховання до помсти і міркувань справедливості. У жовтні 1918 року командувач Північного фронту направив запит до Петроградського військового комісаріату на 800 робітників, терміново необхідних для будівництва шляхів і копання траншей. У результаті «багатьох громадян з колишніх купецьких класів було запрошено прибути до радянського штабу нібито з метою реєстрації для можливого відбування трудової повинності у невизначеному майбутньому. Коли ці громадяни прийшли на реєстрацію, їх взяли під арешт і послали до Семенівських бараків чекати відправки на фронт». Коли навіть це не дало достатньої кількості робітників, місцева Рада просто оточила частину головної торгової вулиці Петрограда, Невського проспекту, арештувала всіх, хто не мав партійного квитка або посвідчення, що підтверджувало працю у партійній установі, і відвела строєм до прилеглих бараків. Пізніше жінок відпустили, однак чоловіків відправили на північ: «Жодному з цих дивним чином мобілізованих людей не дозволили залагодити родинні справи, попрощатися з рідними чи отримати потрібні одяг і взуття»[92].

Звісно, така мобілізація була шоком для арештованих перехожих, але петроградським робітникам такий випадок міг видатися доволі буденною річчю. Вже навіть на цьому ранньому етапі радянської історії межа між «примусовою працею» і працею звичайною була розмитою. Троцький публічно заявляв про перетворення всієї країни на «трудову армію». Робітників завчасно примушували реєструватися у центральних трудових штабах, звідки їх у будь-який момент могли послати у будь-який район країни. Було видано спеціальні декрети, якими певним категоріям робітників, наприклад шахтарям, заборонялося залишати роботу. Та й у вільних робітників у цю епоху революційного хаосу умови праці були не набагато кращими, ніж у в’язнів. Дивлячись іззовні, не завжди було легко відрізнити звичайне підприємство від концентраційного табору[93].

Але і це було тільки передвістям того, що прийшло далі: щодо переважної частини наступного десятиліття визначення «табору», «в’язниці» і «примусової праці» плуталися одне з одним. Управління виправними установами постійно переходитиме від одного відомства до іншого. Відповідні установи нескінченно перейменовуватимуть і реорганізовуватимуть, коли різні бюрократи і комісари намагатимуться отримати контроль над системою[94].

Незважаючи на це, цілком зрозуміло, що на кінець громадянської війни певна модель уже склалася. У цей час у Радянському Союзі вже, поза сумнівом, склалося дві окремі пенітенціарні системи, які мали окремі правила, окремі традиції й окремі ідеології. Комісаріат юстиції, а пізніше Комісаріат внутрішніх справ керували «звичайною» системою в’язниць, вона мала справу переважно з тими, кого радянський режим називав «злодіями». Хоча на практиці ця система також була невпорядкованою, її в’язні утримувалися у традиційних тюрмах, а її керівництво, наприклад, в одному з внутрішніх документів проголошувало цілі, які були б абсолютно зрозумілими і в «буржуазних» країнах: перевиховувати злочинців через виправні роботи — «в’язні мають працювати з метою набуття навичок, які вони зможуть використати для ведення чесного життя» — і запобігання вчиненню в’язнями злочинів у майбутньому[95].

Водночас ЧК — яку пізніше буде перейменовано у ГПУ, ОГПУ, НКВД і зрештою у КГБ — контролювала ще одну систему в’язниць, що спочатку була відома як система «особливих» або «надзвичайних» таборів. Попри те що в ЧК також до певної міри вживали ту саму риторику «перевиховання» і «перековки», насправді ці табори не призначалися для того, щоб нагадувати звичайні виправні установи. Вони не належали до юрисдикції інших радянських відомств і були невидимими для громадськості. Вони мали особливі правила, тяжчі покарання за втечу, суворіший режим. В’язні у них не обов’язково були засудженими звичайними судами, їхні справи взагалі могли не розглядатися жодними судами. Створені у порядку надзвичайного заходу, вони ставали все більшими і все потужнішими, мірою того як визначення «ворога» розширювалося, а влада ЧК зростала. А коли дві пенітенціарні системи зрештою об’єдналися, об’єдналися вони за правилами останньої. ЧК поглинула своїх конкурентів.

Початково «особлива» тюремна система мала працювати з особливими в’язнями: священиками, колишніми царськими офіцерами, буржуазними спекулянтами, ворогами нового ладу. Але одна категорія «політичних» більше від інших цікавила владу. Йдеться про небільшовиків, членів інших революційних соціалістичних партій, зокрема анархістів, лівих і правих соціалістів-революціонерів, меншовиків та всіх інших, хто боровся за революцію, але не планував вступати до ленінської більшовицької групи і не брав участі у жовтневому перевороті 1917 року. Як колишні союзники у революційній боротьбі проти царського режиму, вони заслуговували на особливе ставлення. Центральний комітет Комуністичної партії буде постійно обговорювати їхню долю аж до кінця 1930-х років, коли майже всіх тих з них, хто залишиться живими, буде арештовано або розстріляно[96].

Почасти ця окрема категорія в’язнів турбувала Леніна тому, що, як і всі лідери замкнутих сект, найдужче він ненавидів відступників. В одній типовій сварці він називає одного зі своїх критиків-соціалістів «шахраєм», «сліпим щеням», «лизоблюдом буржуазії» і «підлабузником кровопивць і мерзотників», гідним лише «помийної ями ренегатів»[97]. Ще задовго до Революції Ленін знав, що робитиме з тими своїми сподвижниками, які виступали проти нього. Один з його товаришів-революціонерів згадував про розмову на цю тему:

«Я йому сказав: "Володимире Іллічу, якщо ви прийдете до влади, то почнете вішати меншовиків уже наступного дня". Він подивився на мене і відповів: "Першого меншовика буде повішено лише після того, як ми повісимо останнього соціаліста-революціонера". Потім він насупився і розсміявся»[98].

Проте в’язнів, які належали до цієї особливої категорії «політичних», також набагато тяжче було контролювати. Чимало з них провели багато років по царських в’язницях і знали, як організовувати голодування, як тиснути на своїх тюремників, як спілкуватися між камерами і як організовувати спільні протести. Ще важливіше те, що вони знали, як контактувати із зовнішнім світом і з ким контактувати. Більшість небільшовицьких соціалістичних партій тоді ще мали свої осередки в еміграції, як правило, у Берліні або Парижі, і їхні члени були здатні завдати великої шкоди міжнародному образу більшовиків. 1921 року, на третьому з’їзді Комуністичного Інтернаціоналу, представники закордонного осередку соціалістів-революціонерів — партії, ідеологічно найближчої до більшовиків (деякі з її членів протягом короткого часу працювали у коаліції з більшовиками), — зачитали листа від своїх ув’язнених російських товаришів. На з’їзді лист справив сенсаційне враження, головним чином через те, що там заявлялося, що умови у тюрмах революційної Росії гірші, ніж за царату. «Наших товаришів тримають напівголодними, — проголошував лист, — багато з них сидять місяцями без дозволу зустрітися з рідними, без листів, без прогулянок»[99].

Соціалісти-емігранти могли агітувати за в’язнів, і вони це робили — точно так само, як робили і до революції. Відразу після більшовицького перевороту кілька знаменитих революціонерів, зокрема Віра Фігнер, авторка спогадів про життя у царських тюрмах, та Катерина Пєшкова, дружина письменника Максима Горького, посприяли відновленню діяльності Політичного Червоного Хреста — організації, що допомагала в’язням і діяла до революції підпільно. Пєшкова добре знала Дзержинського, регулярно і тепло з ним листувалася. Завдяки її зв’язкам і престижу Політичний Червоний Хрест отримав право відвідувати місця позбавлення волі, розмовляти з політичними в’язнями, передавати посилки і навіть клопотатися про звільнення хворих в’язнів — такі привілеї організація мала упродовж більшої частини 1920-х років[100]. Письменникові Льву Разгону, ув’язненому 1937 року, ця діяльність здавалася такою фантастичною, що він слухав розповіді своєї другої дружини про Політичний Червоний Хрест — її батько був одним з ув’язнених соціалістів, — як «неймовірну казку»[101].

Погана реклама, яку західні соціалісти і Політичний Червоний Хрест робили більшовикам, дуже їх турбувала. Багато з них тривалий час жили у вигнанні, і тому думка старих закордонних товаришів мала неабияку вагу. Багато з них все ще вірили в те, що революція у будь-який момент може поширитися на Захід, і не хотіли, щоб погане висвітлення у пресі гальмувало просування комунізму. 1922 року стурбованість повідомленнями у західній пресі досягла такого ступеня, що більшовики вдаються до першої спроби (потім їх буде ще багато) замаскувати комуністичний терор за допомогою нападок на «капіталістичний терор». З цією метою вони створили «альтернативне» товариство в’язнів: Міжнародне товариство допомоги борцям революції — за російським акронімом МОПР, — яке претендувало на надання допомоги «100 тисячам в’язнів капіталізму»[102].

Незважаючи на те що берлінське відділення Політичного Червоного Хреста відразу ж засудило МОПР за намагання «заглушити стогони тих, хто вмирає у російських тюрмах, концентраційних таборах і місцях позбавлення волі», інші МОПРові повірили. 1924 року МОПР заявив, що до організації входить чотири мільйони членів, і навіть провів свою першу міжнародну конференцію, на яку прибули представники з усього світу[103]. Пропаганда зробила свою справу. Коли французького письменника Ромена Роллана попрохали прокоментувати опубліковану збірку листів соціалістів з російських в’язниць, він відповів: «Майже те саме відбувається у тюрмах у Польщі; те саме — у каліфорнійських в’язницях, де катують членів "Міжнародної спілки промислових робітників"; те саме — в англійських темницях Андаманських островів…»[104]

ЧК також намагалася поліпшити погане висвітлення у пресі, відправляючи морочливих соціалістів подалі від їхніх контактів. Одних за адміністративним приписом відправили у заслання до віддалених місць, так само, як це колись робив царський режим. Інших відправили до віддалених таборів поблизу північного міста Архангельська, зокрема до табору, влаштованого у колишньому монастирі в Холмогорах, за кілька сотень кілометрів на північ від Петрограда, біля Білого моря. І незважаючи на це, навіть ті, хто перебував у найвіддаленішому засланні, знаходили способи спілкування із зовнішнім світом. Маленька група «політичних», ув’язнених у невеликому таборі в Наримі у віддаленому районі Сибіру, змогла передати листа до емігрантської соціалістичної газети, в якому в’язні скаржилися, що вони «так ізольовані від решти світу, що сподіватися дійти до адресата можуть тільки листи про здоров’я родичів чи власне. Жодні інші повідомлення… не доходять». Автори листа писали, що серед них перебуває вісімнадцятирічна анархістка Ольга Романова, яку відправили в особливо віддалену частину району, «де її три місяці тримали на хлібі й окропі»[105].

Та й відстань не гарантувала спокою для в’язнів. Майже всюди в’язні-соціалісти, звиклі до привілейованого становища «політичних» у царських тюрмах, вимагали газет, книжок, прогулянок, необмеженого права на листування і найбільше — права обирати власного представника для ведення справ із владою. Коли місцеві агенти ЧК їх не розуміли — поза сумнівом, для них було все одно, що анархіст, що меншовик, що есер, — соціалісти протестували, іноді застосовуючи насильство. Згідно з одним із описів Холмогорського табору, виявилося, що в’язні «мають вести боротьбу за найелементарніші речі, такі як дотримання тюремниками щодо соціалістів і анархістів звичайних прав політичних в’язнів. У цій боротьбі їх піддавали усім мислимим покаранням — одиночне ув’язнення, побиття, голод, розстріли і таке інше. Достатньо буде сказати, що на кінець року більшість холмогорських в’язнів могли похвалитися на додачу до минулих заслуг ще 30–35 днями голодувань…»[106]

Врешті-решт цю групу в’язнів перевели з Холмогор до іншого табору — ще в одному колишньому монастирі у Петромінську. У клопотанні, яке вони пізніше подали владі, вони відзначали, що там їх зустріли «грубими криками і погрозами», зачиняли по шість осіб у маленьких келіях, нари кишіли паразитами, забороняли прогулянки, книжки і листи[107]. Начальник Петромінська товариш Бачуліс спробував зламати в’язнів, залишивши їх без світла і тепла, також охорона залякувала їх пострілами[108]. У відповідь в’язні розпочали новий цикл нескінченних голодувань і протестів. Зрештою вони висунули вимогу перевести їх до іншого табору, оскільки Петромінськ був заражений малярією[109].

На таких в’язнів скаржилися й начальники інших таборів. У листі до Дзержинського один з таких начальників писав, що в його таборі «білогвардійці, які вважають себе політичними в’язнями», організувалися в «колективну команду», не даючи працювати охоронцям: «Вони паплюжать адміністрацію, очорнюють її ім’я… вони зневажають чесне і добре ім’я радянського робітника»[110]. Деякі охоронці брали ініціативу у свої руки. У квітні 1921 року група в’язнів у Петромінську відмовилася працювати і висунула вимогу збільшити продуктові пайки. Така непокірність добряче набридла місцевій владі в Архангельську, і всім 540 в’язням було винесено смертні вироки. Вирок було виконано — в’язнів розстріляли[111].

В інших місцях адміністрація намагалася втримати спокій, вдаючись до протилежної тактики — усі вимоги соціалістів виконувалися. Член партії соціалістів-революціонерів Берта Бабіна згадувала своє прибуття до «соціалістичного крилам Бутирської тюрми в Москві як радісне возз’єднання з друзями, людьми із «санкт-петербурзького підпілля, зі студентських років і з багатьох великих та малих міст, де побували під час мандрів». В’язням було дозволено вільно пересуватися по тюрмі. Вони організували ранкову зарядку, заснували оркестр і хор, створили «клуб» з бібліотекою й іноземними журналами. Згідно з традицією, започаткованою до революції, звільняючись, кожен в’язень залишав свої книжки ув’язненим товаришам. Рада в’язнів займалася розподілом камер, стіни і підлогу деяких із них прикрашали килими. Ще один в’язень згадував: «Ми прогулювалися по коридорах, як по бульварах»[112]. Бабіній життя в тюрмі здавалося нереальним: «Вони що, серйозно навіть не можуть нас замкнути?»[113]

Керівництво ЧК дивувалося так само. В одному з рапортів Дзержинському, датованому січнем 1921 року, інспектор гнівно скаржиться, що в Бутирській тюрмі «разом розгулюють чоловіки і жінки, по стінах розвішані анархістські й контрреволюційні гасла»[114]. Дзержинський рекомендував суворіший режим — але коли суворіший режим було запроваджено, знову почалися протести в’язнів.

Бутирська ідилія тривала недовго. У квітні 1921 року, як ішлося в листі, направленому владі групою соціалістів-революціонерів, «між третьою і четвертою годинами ранку до камер увійшла група озброєних людей, які почали нападати на в’язнів… жінок тягли з камер за руки, за ноги і за волосся, інших били». Пізніше у власних звітах ЧК описувало цей «інцидент» як заколот, що вийшов з-під контролю, — було прийнято рішення ніколи не допускати такого скупчення політичних в’язнів у Москві[115]. У лютому 1922 року «соціалістичне крило» Бутирської тюрми вже було ліквідоване.