Розділ 20. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО МЕЦЕНАТСТВА

Нападки на український рух, зокрема на "Раду", частішали. Навіть поміркована газета "Утро России" весною 1912 р. надрукувала статтю, в якій доводила, що "Рада" та інші українські газети, товариства й окремі особи існують на кошти німецького уряду. Є. Чикаленко записує в щоденнику: "От чортів син! Скільки вже землі продав на "Раду", а він бреше, що "Рада" дістає "пруські марки"!" Легенда про "пруські марки" ширилась і налаштовувала росіян проти українського руху.

1914 р. розпочалася Перша світова війна. За наказом військових властей, газету Є. Чикаленка було закрито. Ніякі вияви лояльності не бралися до уваги. Поліція почала пильно придивлятися до особи та діяльності видавця "Ради". На війну забрали молодшого сина Чикаленка — Петра. Давня хвороба знову дала про себе знати. Побоюючись, щоб його, хворого, кудись не заслали, Євген Харлампійович виїхав до Петербурга, а звідти у Фінляндію, де й пробув у санаторії до весни 1916 р. Тут почав писати свої "Спогади". До самої революції 1917 р. він змушений блукати з місця на місце, перебуваючи то в Москві, то в Петербурзі, потай навідуючись і до Києва, до Кононівки.

"Коли з початком війни закрито було "Раду" і мені стало відомо, що київська поліція допитувалася, куди я виїхав з Києва, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись довго на одному. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит — чи не приїздив я в село? В Києві під час війни я бував тільки переїздом, не ночуючи вдома... А коли настала революція 1917 року, і я, як буржуй чи навіть феодал, не мав змоги брати участі в будуванні Української Держави, то виїхав на село...", — звітує Чикаленко перед читачем про той час, про те, як йому велося, які в нього були настрої і яка суспільна роль йому випала.

Холодний січень 1919 р. Хворий Євген Харлампійович виїздить у Галичину. Поляки інтернували його в Мостиськах і Перемишлі. Йому пощастило визволитися й добратися до Відня. Потім осів у Чехословаччині. Він ще не такий старий. Але — дуже хворий. Має клопоти з серцем. 1922 р. в Австрії йому зроблено дві складні операції на шлунку. Влітку 1928 р. — нова операція.

З 1930 р. стан хворого різко погіршується. Його кладуть до шпиталю в Празі. Звідси Чикаленко вже не вийде.

Його натомлене серце зупинилося 20 червня того ж року. 25 червня тіло Євгена Чикаленка за його волею було спалено в крематорії Ольшанського цвинтаря. Він заповідав: коли Україну буде визволено, розвіяти в її степах його попіл.

Заповіт Чикаленка ще не виконано.

Євген Харлампійович Чикаленко всі свої сили й знання віддав рідній Україні. І сьогодні ми згадуємо його як одного з тих, хто готував ґрунт для здобуття державної незалежності. Як згадує один з вихованців Подєбрадської академії, "Чикаленко своєю лагідною, милою вдачею притягував до себе людей, вмів гуртувати їх біля себе... У свої 66 років умів він не бути зайвим серед запальної молоді. Він був цементом, що єднав до громади українців різних політичних напрямків його знали й шанували придніпрян-ці і галичани, кубанці й українці з Зеленого Клину, з Далекого Сходу, з Сибіру".

Родина Симиренків.

В "Енциклопедії Українознавства" зазначається, що це рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Далі довідуємося про цей славетний рід з досліджень М. Слабошпицького, який оперує історичними джерелами про його походження. Так, в "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року" в списку козаків Вільшанської сотні Корсунського полку бачимо Феська Симиренка. (Згідно з переказом, "Семеренко", "Семиренко", "Симиренко" — козацьке прізвисько, яке підкреслювало помножену на сім силу й спритність його носія).

Маємо відомості про Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Його сина Федора записали в кріпаки. Разом із своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини на річці Рось. Заробивши грошей. Симиренко і Яхненко викупилися з кріпацтва. Згодом вони — вже члени гільдії купців. Своїх синів Федір відправив на навчання до Парижа.

Три брати Яхненки й Федір Симиренко заснували фірму "Брати Яхненки й Симиренко", яка досить успішно розвивалася, торгували збіжжям, худобою, орендували млини, мали в Одесі свої крамниці. У1843 р. побудували перший в Україні і взагалі в Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод, а в 1846 р. — машинобудівний завод, який випускав обладнання й машини для цукроварень та на якому збудовано перші пароплави для Дніпра. Крім величних промислових підприємств та житлових будинків, були лікарня на 150 ліжок, школа з шести класів, де майже всі викладачі мали університетську освіту, театр. Заводи і все містечко мали газове освітлення, яким, до речі, у той час користувалося лише двоє чи троє міст Росії. Яхненки і Симиренко не піддалися загальній хвилі денаціоналізації, а завжди підкреслювали свою українську національність.

Таким чином, на думку вже згаданого дослідника М. Слабошпицького, бачимо ще дві характерні ознаки. Яхненки і Симиренки уособлюють важливі риси, які не так часто є в нашого народу: не просто схильність до підприємництва, а вміння спрогнозувати майбутнє, побачити перспективність нової справи. Досвіду чи допитливості для цього мало. Тут треба мати талант передбачення й прозирання в майбутнє. Чомусь мало українців пішло до цукроварної промисловості. Нову прибуткову справу головним чином осідлали чужинці: Бобринські, Потоцькі, Шувалови, Браницькі та ін.

Про матеріальну підтримку родини Симиренків можна судити навіть з такого факту: коли настав голодний 1830 р., Федір Симиренко і брати Яхненки безкоштовно годували десять тисяч селян. Не збереглося жодних свідчень про те, що навколишні поміщики й фабриканти взялися енергійно наслідувати їхній благородний приклад. Щоранку біля млинів фірми братів Яхненків і Симиренка вишиковувалися довгі черги людей, які одержували борошно, щоб прогодувати свої сім'ї.

Сини Федора, Платон і Василь закінчили політехнічний інститут у Парижі, побудували власну цукроварню у с. Сидорівці на Київщині, обладнавши підприємство машинами, які самі винайшли, і одні з перших в Росії налагодили виробництво пастили. Крім того, Платон був одним із засновників раціонального садівництва.

Впродовж 40 років Симиренки регулярно передавали одну десяту своїх прибутків на розвиток української культури. Фінансували видання журналів "Україна", "Рада" та ін. Матеріально підтримували українських політичних діячів і письменників, таких, як М. Драгоманов, М. Коцюбинський, в 1912 р. пожертвували (за посередництвом М. Гру шевського) 100 тис. крб. для НТШ на купівлю нового будинку. Весь свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь записав на потреби української культури. Цією фундацією мало опікуватися Товариство допомоги українській літературі, мистецтву і науці. Слід зазначити, що воєнні дії й революція перешкодили реалізувати цю фундацію.

Павло Потоцький.

"Походив з українського старшинського роду з Полтавщини. Батько — Платон Олександрович — суддя Кобеляцького повітового суду, маршалок (предводитель дворянства) цього повіту. Закінчив Полтавську Петровську гімназію, Полтавський кадетський корпус та математичне відділення Петербурзького артилерійського училища, Петербурзьку артилерійську академію. Учасник російсько-турецької війни та російсько-японської війни. 1917 р. був генералом артилерії. У Санкт-Петербурзі зберігав свою колекцію. 1926 р. передав її урядові України (заява № 6). Зібрання експонатів одержало назву "Музей України" (колекція Потоцького), оскільки було присвячено тільки історії України. Склад колекції: живопис, гравюра, малюнки, карти, атласи, книги, зброя, срібло, коштовності, рукописи (поміж них чимало гетьманських універсалів), колекція меню... Серед 12 тисяч книг — велика кількість видань, присвячених коневодству...", — уривки з рукопису історика Т. Лютої.

Група дослідників почала шукати сліди музею Потоцького, складати бібліографію друкованих і загублених праць цього справді химерного чоловіка та публікацій про його колекцію (виявляється, свого часу все це існувало). Катерина Климова впорядкувала довідник архівних матеріалів і бібліографії, який вражає фактографічним багатством.