Розділ 20. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО МЕЦЕНАТСТВА

Шептицький був ініціатором і фундатором першої української фахової господарської школи в Західній Україні. Він подарував свій великий фільварок у Милованні Товмацького повіту на Покутті "Просвіті", де й було зорганізовано 1910 р. однорічну рільничу школу. В розпорядження школи надано не лише приміщення для навчання, а й господарські будинки, сільськогосподарські знаряддя й машини, дослідні поля, стави, пасіки, худобу тощо — таку серйозну для неї базу важко було навіть вимріяти. До речі, школа проіснувала аж до 1939 р., вона дала чимало добрих спеціалістів, власне, народила для Галичини цілу верству, названу сільською інтелігенцією.

Шептицький заснував і утримував своїм коштом у Львові популярну в масах "Народну лічницю" (це була єдина українська лікарня в місті). Десятки тисяч незаможних людей безкоштовно одержали медичну допомогу в цьому благодійному закладі Горо-децького передмістя Львова. А на Янівському передмісті митрополит дав будинок та все медичне обладнання для жіночого медичного закладу, що мав назву "Порадня матерів". 1917 р. було засновано Фонд митрополита Андрея Шептицького для українських сиріт, а ще раніше відкрилися ним засновані сиротинець, бурса й притулок для вбогих. 1918-го заіснувала благодійна інституція, що називалася "Захист ім. митрополита Шептицького для сиріт у Львові". Митрополит був його першим президентом, фундатором і добродієм. Завдяки допомозі Шептицького це колективне благодійне товариство придбало майно у Богородчанському повіті, а також 3670 моргів лісу за чотири мільйони крон (сам Шептицький покрив три мільйони). Через два роки по заснуванні митрополит докупив для "Захисту" ще 232 морги орної землі у Зарваниці (це коштувало 324 тис. польських золотих) і заснував хліборобсько-ремісничу школу. Це товариство зі своїх прибутків утримувало у Львові на вулиці Потоцького сиротинець, де було майже півтори сотні знедолених дітей.

Очевидно, найбільшим культурним досягненням мецената Шептицького став Український національний музей у Львові, що народився 1913 р. Історики національної культури стверджують: якби навіть митрополит не завершив нічого, окрім музею, його ім'я все одно було б уписане в реєстр найвидатніших синів України. До появи цього музею Західна Україна не мала жодного помітного зібрання експонатів національної культури, аби його справді можна було назвати музеєм. Кілька колекцій на Придні-прянщині, що вже існували на той час, також не могли претендувати на заклади загальнонаціонального значення і характеру. Це були дуже скромні колекції, в яких виразно помічалися і випадковість, і стихійність — добре, що на початок XX ст. під нищівним чоботом російського шовінізму з'явилися хоч такі. Характерно, що, творячи Український національний музей, Шептицький зумів зібрати навколо цієї прекрасної ідеї всіх тодішніх знавців українських старожитностей, істориків, мистецтвознавців, чи не всю національну еліту. Й очолив цей колектив Іларіон Свєнціць-кий людина, чиє ім'я не вимагає коментарів.

Чи не вперше зібрані до того гурту українські інтелектуали створили при музеї серйозний науковий центр, що став дорогоцінним осердям національно-культурного життя міста, в якому українці повсюдно були на других чи третіх ролях. 15 000 експонатів (ікони, іконостаси, картини, килими, златоглави, вишивки, книги, гармати, літописи, зброя) — це було авторитетним свідченням повноцінності нації, легітимізацією історичного минулого. До речі, на заснування музею Шептицький дав не тільки два мільйони довоєнних корон, які пішли на купівлю будинку, його реконструкцію й утримання. До музею перемандрували й численні ікони, картини, були й з його власної колекції. Великий митрополит подав великий приклад. Слідом за цим музеєм з'явилися музей Товариства ім. Шевченка та музей "Просвіти", що стало надією на культурну українізацію Львова. Потім прекрасним заокеанським відлунням Українського національного музею стала поява українського музею у Стемфорді в США.

1087 р. Лонгин Цегельський писав: "Коли ж поглянемо, хто за останні 35 років створив або фінансує найбільше українізуючих установ у Львові, то побачимо, що це митрополит Шептицький... Ось на так званій "Вілці" на Стрийськім передмісті Львова митрополит дарував оо. Василіянам кілька моргів землі на будівництво церкви і монастиря. В Збоїсках... дарував Чинові Спасівців 16 моргів землі і там закладено вищий виховний заклад для юнаків. На Клепарові, іншім передмісті Львова, митрополит своїм коштом збудував церковцю св. Андрія Первозванного, апостола України, щоб вона служила тамтешнім українцям, яким далеко було до інших львівських церков. На Богданівці недалеко від головного вокзалу у Львові, де мешкає чимало українців-залізнич-ників, митрополит дарував площу під будову церкви і Народного дому, до яких будови теж щедро причинився..." А до цього ще треба згадати його роль у творенні українського університету у Львові. Українці довго клопоталися перед урядом у справі заснування у Львові свого університету. Польща навіть було відповіла згодою на цю ідею. Щоправда, такий університет вона чомусь пропонувала відкрити у Варшаві. Шептицький за власні кошти закупив будівельний майданчик і подарував його для спорудження саме українського університету.

Українська церква дала народові таких видатних національних лідерів, як Іларіон, Острозький, Могила, Огієнко, Сліпий, Мстислав, які мали поважні ролі в духовному і політичному бутті народу. Поряд з ними стоїть митрополит Шептицький, який, лишаючись на рідному українському ґрунті, переріс у постать вселюдського масштабу.

"Якби ми хотіли назвати чотири українські постаті, що репрезентують найкраще характер і психіку українського народу, то ми прийшли б до такого висновку: поетично-ліричну сторінку нашої української психіки і характеру найкраще репрезинтує Тарас Шевченко. Вдумливість, народну мудрість і філософську думку — Григорій Сковорода... Найкраще втілення сильної духом, а водночас ніжної української жінки — Леся Українка... Врешті, найвизначнішим втіленням місіонера, духівника, душпастиря, богослова і містика, тобто релігійно-церковного велетня є митрополит Андрей Шептицький. Його не може поминути і приятель, ні ворог, ні вбогий, ні багатий, ні політик, ні аполітичний тип, ні релігійна, ні безрелігійна людина, ні науковець, ні неписьменний; коротко, ніхто не може і не сміє проминути мовчанкою цю неймовірно велику постать", — пристрасно наголошує о. Біланюк, пишучи про батька справжнього екуменізму митрополита Андрея Шеп-тицького. Такі люди дорогі для нації і складають її золотий запас.

Петро Яцик.

Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та добробуту, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.

Та Петро Яцик розумів, що неодмінна передумова руху вгору — тверезий, нещадно самокритичний погляд на себе, скрупульозне дослідження всіх больових точок державного організму і наука, наука, наука (як Наполеон казав: "гроші, гроші, гроші"). Бо наука теж, за Яциковою класифікацією, є силою чи ту силу породжує.

Наука, освіта, культура — ось що щедро підтримував Яцик-меценат. З ними він пов'язує сподівання на піднесення ролі України у світі й добробуту в усьому вкраїнському домі. Колись це звучало авторитетно і вражало своїм масштабом.

Рядки з дослідження "Петро Яцик, український меценат", що належить перу Василя Вериги, конкретизують ще одну сторінку його біографії: "Беручи до уваги несприятливі економічні обставини українців у Бразилії, в 1970-х роках Яцик подарував більше 2000 доларів на будову української католицької церкви в місті Куритибі у штаті Парана, а в 1989 році допоміг фінансово в публікації шкільних підручників української мови для початківців із португальсько-українським словником. У 1988 році П. Яцик подарував 2500 доларів на видання книжки португальською мовою "Тисячоліття християнства в Україні" (щоб спростувати в Бразилії неузасаднені російські претензії до українського тисячоліття). Аби допомогти незаможним українським дітям Бразилії навчатися в середній школі у Прудентополісі (Парана), українці будували для них бурсу, на яку Яцик подарував 5000 доларів, а інших 5000 — на українську католицьку церкву у Куритибі (штат Парана)... Всі пожертви на різні релігійні, культурні, виховно-освітні, ба навіть на політичні українські цілі в Бразилії можна заокруглити числом ЗО 000 доларів".

Відтоді минуло не просто якихось три десятиліття, а ціла епоха, Яцик у сотні разів переріс себе тодішнього. Трохи більше десятиліття тому директор Канадського інституту українських студій (КІУС), що належить до складу Альбертського університету в Едмонтоні, Богдан Кравченко давав інтерв'ю кореспондентові журналу "Україна". Коли Кравченко сказав: "Наймолодший у нас Осередок українських історичних дослідів імені Петра Яцика...", у кореспондента вихопилося розгублене: "Я щось не пригадую такого вченого...". І тоді директор пояснив: "Так, ця людина невідома в науці. Вона просто видатний бізнесмен, який дав на добре діло цілий мільйон доларів. До цієї суми наш уряд, за узвичаєним правилом, прилучив ще два своїх мільйони. І от ми використовуємо для своєї роботи відсотки від тих вкладень... Гадаю, й поважним науковим інституціям часом треба прибирати імена не лише вчених і поетів, а й тих добродіїв, які жертвують власні грошові збереження для дослідів".

Звичайно, в будь-якому діянні людському все можуть пояснити мотиви, якими людина керується, а також логіка її думок, що й привела до початку тих діянь. Ось найголовніші міркування мецената: "Я справді був здивований, коли прочитав у детрой-ських "Українських вістях", що ми, українці в еміграції, видали за 35 років 482 мільйона доларів на церкви і церковні проекти і лишень 5 мільйонів на університетську науку.

Тому, що священики мають доступ до багатьох людей, я кожної неділі даю свою лепту на свою церкву, але значно меншою мірою, як на сиротинці у Бразилії, а 90 % віддаю на наукові установи, як Гарвард чи "Енциклопедія Українознавства".

Енциклопедії і Гарварду він віддав не тільки кошти. Він віддав їм багато душевних сил.

Говорячи узагальнено про проблеми, він завжди був гранично конкретний у тих справах, які спрямовані на їх подолання. Промовистим прикладом цього може бути будь-яка важлива для просвіти чи науки акція в українській діаспорі.

У червні 1992 р. діючий директор Канадського інституту українських студій доктор Ф. Сисин в інтерв'ю для Канадського міжнародного радіо сказав: "Скільки б не писати чи говорити про добродійництво і жертовність людини, вони не мають виміру: чи то мідяк, вкинутий у таріль немічного жебрака на вулиці Києва старенькою бабусею, яка відірвала його від своєї більш ніж скромної пенсії, чи то сотня доларів, тяжко зароблена і пожертвувана кимось на оздоровлення дітей Чорнобиля... Мільйон доларів, подарований Петром Яциком на заснування Центру досліджень української історії — це дуже багато, бо мова йде про розвиток науки, яка практично не існувала в Україні. Пан Яцик мав не тільки мільйон, а й добру ідею — побачити видання головної праці Михайла Грушевського "Історія України-Руси" англійською мовою".

"Історія України-Руси" англійською — проект не просто грандіозний. Це була б широкомасштабна праця навіть для державних наукових інституцій в Україні (стільки років забрала в нас тільки ре публіка ці я цього корпусу томів Грушевського українською мовою!). А тут усе — переклад, редагування, вироблення наукового апарату — здійснюється на кошти Освітньої фундації Яцика й пожертви інших доброчинців. Спостерігаючи процес народження англомовного Грушевського (культура видання — на рівні світових еталонів), навіть не віриться, що один меценат може стільки зробити: дати кошти для такої справи й згуртувати довкола неї усіх необхідних для реалізації такого задуму людей. "Це стане для світу вікном в Україну, — лаконічно прокоментував Петро Яцик. — І ми засвідчимо йому, що українці — великий європейський народ з такою глибинною історією".

Одне слово, значення такої події, як поява головної праці Михайла Грушевського на очі англомовного наукового світу, ми сьогодні тільки починаємо уявляти.