Розділ 19. УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

Отже, за результатами виборів до парламенту 1998 р., ліві сили одержали 127 місць з 225 у багатомандатному загальнодержавному окрузі, а центристи — тільки 98. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням діями влади в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 % голосів виборців. Тобто проурядова партія опинилася позаду Партії зелених України (5,46 % голосів), лідерів якої майже ніхто не знав. Не набагато вона випередила й регіональний блок "Громада" (4,68 % голосів), який очолював непримиренний противник Президента України П. Лазаренко. Проурядова Аграрна партія України набрала 3,67 % голосів і не пройшла в парламент за партійними списками.

Розстановка політичних сил ускладнювалася й суто персональними факторами. Прогресивні соціалісти були непримиренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Лазаренківська "Громада" не бажала за будь-яких умов співпрацювати з народними демократами А. Матвієнка, за якими стояли В. Пустовойтенко і Л. Кучма.

Таким чином, у Верховній Раді не склалося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду. Не склалося в ній й умов, сприятливих для законотворчої роботи. Багато лідерів фракцій мали намір висунути свою кандидатуру на посаду Президента України у виборчій кампанії 1999 р. Президентській кампанії вони підпорядковували поточну діяльність парламенту, наскільки це залежало від кожного з них.

Як наслідок політичної боротьби за владу розкололося об'єднання "Громада", де Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію "Батьківщина", перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Трагічна загибель 25 березня 2001 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух поділився на дві ворожі партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко.

На старті президентської кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після загибелі В. Чорновола претендентами від правих партій могли стати Ю. Костенко і Г. Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій була невеликою.

Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р. Конституційний суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли утворення фракцій партіям, які не здолали чотирьохвідсоткового бар'єру.

Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, що спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 % голосів, а П. Симоненко — 22,24 %. Незважаючи на природну харизму лідера прогресивних соціалістів Н. Вітренко, О. Мороз посів трете місце серед претендентів (11,29 % голосів). Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівого табору.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 % виборців, то в другому — 74,9 %, тобто на 2 млн осіб більше.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн виборців або 56,25 % тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн виборців з 28,2 млн або 7,8 %.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді й з пропозиціями внести до чинної Конституції низку поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем'єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань:

— про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції;

— про право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом;

— про скасування депутатської недоторканності;

— про зменшення кількості депутатів з 450 до 300;

— про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;

— про прийняття нової Конституції на референдумі.

Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані поразкою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратникові Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку запропонував Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині виконавчої влади стало призначення голови фракції "Батьківщина" Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення економічного поступу, що й призвело до відставки прем'єра.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов'язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму в політичне життя, шукали собі союзника в особі прем'єр-міністра.