Розділ 2. ЗОБРАЖАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

Є підстави називати зображення 1638 р. картами, оскільки об'єкти на них показані значно зменшеними, для їх позначення використовувалась ціла система умовних знаків (шляхи, рослинність, рельєфу споруди), зроблено цифрові позначення, які розшифровані в описах до карт (легендах).

Цінними є картографічні зображення "Києво-Печерського патерика" 1661 р. Автором двох карт був гравер Печерського монастиря Ілля. У 1675 р. їх було передруковано у книзі І. Гербінія про київські підземелля релігійного призначення. Вони до найменших дрібниць повторюють оригінали, але відрізняються вищою якістю зображення, оскільки українські карти друкувалися з гравюр на дерев'яних, а європейські — на мідних пластинах. До речі, деякі дослідники припускають, що рукописний "Києво-Печерського патерик", датований 1462 p., міг супроводжуватися давнішими картографічними зображеннями лаврських печер. Цілком можливо, що перші українські друковані карти XVII ст. було створено на основі більш ранніх картографічних креслень, але вони на сьогодні науці невідомі.

План Києва 1637 р. Гравюра А. Кальнофойського

Для видання "Патерика" 1702 р. були створені нош карти гравером Мартином Нехорошевським. Традиційний зміст карт доповнений яскравими художніми елементами постатями ченців, пілігримів, які пливуть на човнах або простують шляхом, цікавими замальовками з життя киян. Все це створює неповторну атмосферу епохи, відтворює стиль того часу.

Українські карти XVII — початку XVIII ст. можна порівняти з західноєвропейськими картами пізнього середньовіччя. Вітчизняним картам притаманна висока майстерність виконання. Вони несуть на собі вплив української іконописної традиції, поширеної на той час сюжетної книжкової гравюри. Особливості українських карт полягають у тому, що кожен автор пропонував свої варіанти умовних позначок, використовував на свій смак художні засоби, фарби.

Карти Лаврських печер 1638 і 1702 pp. зорієнтовані не на північ, як це прийнято в картографії, а на захід. Починаючи з 1661 р. на монастирських картах зображували компасну розу — орієнтир сторін світу.

Старовинні монастирські карти є дороговказом для сучасних дослідників історії монастирів. Завдяки печерським картам учені в Ближніх лабіринтах відкрили більш як 150 м давніх підземних ходів, а також унікальну підземну споруду, що датується XI ст. Можливо давні картографічні джерела сприятимуть розкриттю таких таємниць української історії, як зникнення бібліотеки Ярослава Мудрого, легендарного скарбу Варязької печери та ін.

Є підстави вважати, що українські карти середини XVIII ст. створювалися за математичними законами і за допомогою геодезичних приладів. Серед них особливої уваги заслуговують карти, складені в 1744 р. інженерно-топографічною командою Київського гарнізону у зв'язку з будівництвом Печерської фортеці. Рукописні карти 1744 р. за своїм оформленням дуже нагадують сучасні, вони неодноразово копіювалися у другій половині XVIII— на початку XIX ст. і практично використовувалися.

План Києва 1695. Фрагмент гравюри І. Ушакова

Територія України в давнину була відображена також на картах іноземного походження. Українські землі на них нерідко розглядалися як частина Польщі або Московського царства. Це пам'ятки картографії Н. Радзивіла, Т. Маковського, Г. Боплана. У Московській державі XVII ст. була створена карта "Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма". Цікава пам'ятка картографії — атлас ріки Дон з картами Чорного та

Азовського морів, К. Ж. Круйса, виданий у 1703 р. У XVIII—XIX ст. українські землі окреслюються на картах Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Пруссії, Туреччини та інших країн. Детально зображена Україна в атласах І. Кирилова (1734) та А. Вільбрехта (1792). Значний внесок у вивчення географії України та відображення її в картографічних джерелах зробили військові картографи ХІХ— XX ст.

Історичні географічні карти України постійно створюються і в наш час. Цьому сприяло створення Відділу історичної географії та картографії Інституту історії України НАН України.

Карти є не лише цінними носіями джерельної інформації, а й важливим навчальним, науковим та ілюстративним матеріалом.

2.7. Боністичні джерела (зображальний аспект)

Своєрідним різновидом зображальних джерел, що вирізняється складною і багатоаспектною інформативною структурою, є паперові грошові знаки. Грошові знаки, за визначенням М. Дмитрієнко, — це політико-економічні документи, джерела вивчення економічної та політичної історії, матеріальної і духовної культури, які своєрідним способом відобразили та зафіксували соціально-економічне та культурне життя певної історичної епохи. Ця своєрідність полягає у тому, що носієм історичної інформації виступають не лише ті чи інші види зображень (емблеми, герби, орнаменти, портрети, філіграні), а й написи, автографи посадових осіб, дати, цифри номіналу тощо. Лише комплексне дослідження всіх елементів паперового грошового знака дає змогу встановити час і місце, причини та обставини його створення, історію функціонування у системі товарно-грошового обігу за певний проміжок часу, суспільну значимість його запровадження. Оформлення купюри, розглянуте в цілому, відображає ідеологію свого часу, рівень художньої культури, розвиток технологій і способів виготовлення. Авторами еталонів (зразків) паперових грошових знаків часто були видатні художники і графіки, що визначає не лише історичну, а й художню цінність окремих зразків цього виду джерел.

Впровадження власних паперових грошей в Україні мало не лише економічні, а й насамперед політичні передумови, оскільки виражало, поряд з іншими чинниками, прагнення народу до створення власної незалежної держави. Історичні події 1917—1920 pp. відбилися на купюрах з емісій Центральної Ради, уряду гетьмана П. Скоропадського, Директорії У HP, уряду ЗУНР, окремих міст, установ, організацій, приватних випусків. У 1992 р. Україна, вийшовши із рублевої зони, ввела в обіг купоно-карбованець, а з вересня 1996 р. запровадила національну валюту — гривню.

Перші національні паперові грошові знаки з'явились в Україні після проголошення ПІ Універсалом Української Народної Республіки (20. XI. 1917).

У конкурсі на виготовлення зразків перших національних банкнот брали участь художники Г. Нарбут, Г. Золотос, Ю. Романовський та ін. Проект першого знака номіналом 100 карбованців і поштових марок (мініатюри) блискуче виконав Георгій Нарбут у стилі українського бароко із використанням емблем української державності — тризуба (знака св. Володимира) і самостріла "куша" (герб старого Подолу). Написи номіналу були зроблені чотирма мовами — українською, російською, польською та івритом, що мало засвідчити толерантність держави щодо національних меншин. 23 грудня 1917 р. грошовий знак було виготовлено у друкарні Кульженка. На жаль, його технічне виконання значно поступалося оригіналові, проте сам факт появи українських грошових знаків став знаменною подією і був з ентузіазмом сприйнятий населенням. Таким чином, білет номіналом 100 карбованців став першим в українській державній емісії (її розмір склав 53 млн 250 тис. крб.). Однак 16 січня 1918 р. випуск білетів було призупинено у зв'язку із втратою кліше, яке пізніше опинилося у Москві. Ці купюри були вилучені з обігу урядом П. Скоропадського 24 вересня 1918 р.

Українські паперові грошові знаки доби визвольних змагань 1917— 1920 pp. Паперові грошові купюри незалежної України

Водночас Центральна Рада планувала випуск основної грошової одиниці — гривні, друкування якої вона замовила у Німеччині. Проте ці гроші з Берліна отримав уже уряд Павла Скоропадського. Це були державні кредитні білети вартістю 2, 10, 100 і 500 гривень. їх художній рівень був досить високим завдяки таланту виконавців еталонів — В. Кричевського та Г. Нарбута. Дослідники зазначають, що саме на купюрі номіналом 10 гривень уперше з'являються характерні елементи нарбутовського стилю, де всі написи зроблено під впливом кращих графічних зображень українських старовинних книг, особливо "Пересопницького Євангелія" — видатної пам'ятки староукраїнської мови й мистецтва. Виконання цифр і букв нагадувало стиль нарбутовської "Української Абетки", а купюра номіналом 100 гривень, синього кольору, містила ініціали та підпис художника. Це рідкісний випадок у емісіях на території колишньої імперії, а пізніше Радянського Союзу, коли художник залишив на банкноті своє повне ім'я.