Розділ II ЩО НАС ЧЕКАЛО НА «ПУПІ ЗЕМЛІ»

Ми вирішили, що затока Анакена на протилежному боці острова — найкраще місце для табору експедиції. Для цього малось багато причин. Це було найкрасивіше місце на всьому узбережжі, із зручним піщаним берегом, куди ми могли переправити на плоту все наше спорядження. Там ми будемо найдалі від селища, а це майже усуне небезпеку крадіжок і непорозумінь. Нарешті, наш табір розташується в священній долині королів, де вперше ступив на берег легендарний Хоту Матуа. Кращого місця не можна було й бажати.

Після чудового обіду в бунгало губернатора ми повернулися на судно. Прибережні скелі все ще вкривали остров'яни. На радість патера Себастьяна, ми дозволили всім бажаючим оглянути корабель. Сьогодні остров'яни здались мені охайнішими, чистішими і, головне, не такими обідраними, як учора, коли вони вперше ступили, на борт. Я ніби між іншим сказав про це бургомістрові, який теж устиг вже побувати дома й одягти цілу сорочку. Він лукаво посміхнувся.

— Це наші давні хитрощі. Коли ми одягаємо дрантя, нам більше платять за дерев'яні фігурки.

Море було таке бурхливе, що мало хто зважився прийняти наше запрошення. Тоді ми пообіцяли дати змогу всім бажаючим прийти на корабель іншим разом.

Наші гості саме хотіли повертатись на берег, коли з'явився капітан з книгою для запису відвідувачів.

— Хай у нас залишаться підписи тих, що були на борту, — посміхаючись, сказав він і подав її найкмітливішому на вигляд остров'янину. Той узяв книгу та ручку і, стурбований, підійшов до інших. Вони схилили голови над книгою і щось схвильовано забурмотіли. Нарешті перший остров'янин, такий же стурбований, повернувся назад і подав книгу без жодного підпису.

— Невже ніхто з вас не вміє написати свого прізвища? — здивувався капітан.

— Чому ж, уміємо, — відповів той, — але не хочемо.

Гонзало, почувши це, взяв книгу і підійшов до остров'ян, кажучи, що він чілієць і вони, певно, краще зрозуміють його іспанську мову. Але коли він спробував пояснити, про що йдеться, зчинився страшенний гармидер. Справа мало не дійшла до бійки. Хтось із остров'ян хотів викинути книгу за борт. Мені довелось рішуче втрутитися, щоб виручити Гонзало. Розпатланий, збуджений, він повернувся з книгою в руках.

— Це просто неймовірно! — вигукнув він. — Вони відмовилися розписуватись, бо кажуть, що саме в такий спосіб їхніх предків обдурили й забрали в рабство до Перу!

— Не може бути, щоб їм розповіли про це! — зауважив хтось.

Та коли ми почали підраховувати, то виявилося, що діди нинішніх жителів острова, а можливо навіть батьки багатьох з них, могли бути свідками наскоку работорговців.

Книгу для відвідувачів швидко сховали, і я сказав остров'янам, що їм час повертатись на берег, бо ми знімаємося з якоря. Та ніхто й не думав рушати. Ми почали давати гудки, а машиністи запускали машину з таким свистом і шумом, на який тільки вона була здатна, — нічого не допомагало. Нарешті мені довелось провести кількох гостей до трапу і примусити їх сісти в один з двох грубих човнів, що чекали на них. Коли я велів іти іншим, то побачив, що перша група уже щосили гребе до берега, тягнучи за собою на буксирі другий човен, який раптом чомусь наповнився водою. Я попросив їх узяти і тих, які лишились на борту, але остров'яни відповіли, що повернуться по них, як тільки пристануть до берега і виллють воду. Час минав, та, незважаючи на гудки, які ми весь час давали, ніхто не з'являвся.

Нам треба було завидна змінили стоянку, а висадити гостей на своїх власних човнах серед лавових брил ми; не наважувались. Кінець кінцем, довелось знятися з якоря і вийти в море з нашими новими знайомими на борту. Ніхто з них не реагував на це, ніби так мало й бути. Після того, як ми повечеряли, кок накрив на стіл шістнадцятьом нашим гостям. Їли вони з великим апетитом, а повечерявши, всі кинулись до поручнів, бо почалася качка. Ми підійшли до берега і стали на якір біля тієї самої скелі, що й попередньої ночі. Але наших пасажирів ми не могли здихатись, бо було вже темно. Почав, накрапати дощ. Впустити їх на ніч до кают я боявся — адже ці пірати можуть обікрасти нас до нитки. Тому я запропонував їм такий вибір: або спати на відкритій палубі, або добиратись самим до берега за два заходи на нашому алюмінієвому плоту. Вони вибрали пліт, і ми спустили його на воду. Але тут усі враз забажали плисти за другим заходом, і ми, кінець кінцем, відмовились від думки позбутися їх. Ситі й задоволені, вони дістали гітару й почали танцювати на носовій частині палуби. Це всім сподобалось. Команда давно вже не одержувала відпусток на берег і не розважалась. Тому запальна музика розворушила всіх. Коли вже все одно гості залишились на борту, то чому б не повеселитися? Залунали пісні і чарівні звуки струн у супроводі ритмічних сплесків. Світло корабельного ліхтаря у нічному мороці створювало красивий ефект, надаючи всьому святкової театральності.

Те тера те вака те Хоту Матуа!

Веселість наших безпечних піратів була така заразлива, що і вчені й моряки почали притупувати ногами й підспівувати, як тільки могли.

Тут раптом знову з'явився бургомістр, мокрий і замерзлий. Разом з трьома іншими остров'янами він підплив у темряві до судна на маленькому човні.

Трохи поторгувавшись, ми зійшлись на тому, що він і три його товариші піднімуться на борт і побудуть трохи на судні, але за те відвезуть потім на берег наших шістнадцятьох гостей. Щоб усі були задоволені, я дозволив обом групам залишитися ще на годину. Бургомістр з радістю прийняв мою умову і разом із своїми друзями піднявся на борт. Він подякував за дозвіл залишитися на борту ще годину, але питав, чи не можна його групу теж нагодувати такою вечерею, яку одержали інші.

— Звісно, можна, — дипломатично відповів я, — але після того, як ви висадите тих шістнадцять на берег.

Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому.