Розділ II ЩО НАС ЧЕКАЛО НА «ПУПІ ЗЕМЛІ»

Вранці другого дня я прокинувся від брязкоту якірних ланцюгів. Швидко натягнувши штани, я вийшов на палубу. Над островом уже сяяло. сонце, і весь він був таким зелено-жовтим, таким привітним тепер, коли нічні тіні розвіялись і вранішнє проміння оживило фарби. Вдалині на схилах стояли вічні статуї. Та ніхто не запалював перед ними вогнищ, ніхто не молився божественному сходові сонця, ніде не видно було ні душі: острів лежав мертвий, наче всі його мешканці вирішили, що ми работорговці, і сховалися під землю.

— Буенос діас, сеньйоре.

Передо мною, піднявши капелюх, стояв бургомістр. Це був один з наших капелюхів: адже вчора він піднявся на борт простоволосий.

— Буенос діас, бургомістре. Щось нікого не видно на березі.

— Не видно, — погодився він. — Ця земля не наша, ми живемо в селищі на другому кінці острова. Тут тепер пасовисько для овець військово-морських сил. Он гляньте, — і він показав на круглий пагорб, по якому й справді, наче сивий килим, посувалась величезна отара овець.

Судно вже залишило бухту позаду: ми пливли вздовж прямовисної стіни, в якій жадібний прибій вигриз вулканічні породи, створивши карколомні прірви. Червонобрунатні та жовтосиві пласти чергувались, як у розрізаному торті, а вгорі, на самісінькому вершечку, видно було зелену траву й старовинні мури, готові щомиті впасти в урвище. Кілометр за кілометром тяглися неприступні кручі, потім берег став нижчий, з круглих, вкритих травою пагорбів, що виднілися в. глибині острова, до моря збігала кам'яниста рівнина. Та в жодному місці зелень не досягала до бурхливого прибою: навколо всього острова, наче барикада, здіймались хаотичні нагромадження чорних лавових брил. Тільки в одному місці кам'яне кільце розірвалось, пропускаючи степ до самого моря: широкий, залитий сонцем берег був надзвичайно гарний і привітний, острів наче посміхався до нас.

— Анакена, — сказав бургомістр, благоговійно схиливши голову. — Колись тут жили королі. До цього берега пристав засновник нашого роду Хоту Матуа.

— А тепер хто тут живе?

— Ніхто. Тільки стоїть хатина пастухів.

Я покликав капітана і показав на берег. Він погодився, що це чудове місце для табору.

Бухта залишилась позаду. Знову перед нами був такий самий дикий, крутий берег із застиглої лави, вздовж якого подекуди стриміли із води скелі. Згодом на заході він почав нижчати, і перед нашими очима з'явилась рівнина, що збігала до моря. Тут розташувалось селище Хангароа: маленькі побілені хатки серед акуратних садків, зрідка — пальми та інші дерева, а далі на пагорбах — купи евкаліптових насаджень. Усе це було відділено огорожею: решта острова належала вівцефермі військово-морських сил.

— Ось моя батьківщина, — гордовито мовив бургомістр.

Місце справді було красиве. Бургомістр міг бути задоволений: ми всі стояли і, як зачаровані, дивилися на берег. Навіть Анетта, не рухаючись, сиділа в Івонни на руках і не зводила погляду з маленького іграшкового селища, що розкинулось під безкраїм блакитним небом. Всі мешканці Хангароа висипали з будинків. Хто пішки, а хто на коні, вони мчали в одному напрямку: туди, куди рухалось наше судно.

— Як же гарно! — захоплювався Тур-молодший. — Ну зовсім, як у театрі!

Капітан наказав підняти всі прапори, і вони замайоріли над судном усіма барвами веселки і всіма сигналами морського коду, від «чуми» до «пошти». Привітно ревіла корабельна сирена. А на березі у відповідь нам хтось підняв на єдиному флагштоці чілійський прапор.

Бургомістр витирав рукавом очі.

— Сеньйоре, — мовив він. — Ось земля Хоту Матуа. Це моя земля. Тут я вже двадцять вісім років бургомістром. Чим був би острів Пасхи без мене? Нічим. Острів Пасхи — це я. Я острів Пасхи! — схвильовано повторював він, б'ючи себе в груди.

Що це, чи не Гітлера бачу я перед собою? Але ж ні, цей простачок значно добріший. Він задоволений тим, що має. Цілком задоволений. Він навіть не думає про ти, щоб відібрати землю по той бік огорожі, зайняту під пасовиська для овець.

— Сеньйоре, — пишномовно вів бургомістр далі. — Тільки ми з вами знамениті на цьому острові. Всі знають мене. А хто знає губернатора? Люди приїздили навіть з Німеччини, щоб узяти на аналіз кров з мого вуха. А з Глазго та Австрії просять прислати різьблені вироби бургомістра острова Пасхи. Світ знає мене. Сеньйоре, подайте ж мені руку, як другові!

Ми потиснули один одному руку, і він ввічливо попросив дозволу називати мене сеньйором Кон-Тікі.