Готуючись до подорожі на острів Пасхи, я вже почав звикати до дивних людей. Відтоді, як про мої плани було опубліковано в газетах, поштою стало приходити безліч найдивніших порад. З усіх кінців світу майже щодня люди писали, що острів Пасхи є залишком затопленого суходолу, так би мовити, тихоокеанською Атлантидою, що ключ до загадки треба шукати на дні океану навколо острова, а не на ньому.
Я кинувся доганяти водолазів, які піднімалися сходами нагору, але Івонна зупинила мене і з сумним виглядом подала телефонну трубку. Поки я розмовляв по телефону, вона присунула до себе гору листів. Ранкова пошта… Я не клав трубки, боячись, щоб знову не подзвонили.
— Це з Міністерства закордонних справ, — сказав я. — Попроси тих, нагорі, почекати, мені треба взяти таксі. Англійське Міністерство колоній просить відповісти на кілька запитань щодо острова Піткерн, а Коста-Ріка дозволяє провадити розкопки на острові Кокос, коли я дам письмове зобов'язання, що не буду шукати скарбу, який, на їхню думку, там закопано.
— Візьми пошту з собою в машину! — крикнула навздогін мені Івонна. — Може, знайдеш пропозицію від якогось іншого машиніста!
Я сумнівався в цьому, однак схопив на ходу купу листів. Найчастіше мені писали, прохаючи взяти з собою, художники, письменники і просто майстри на всі руки. А якийсь німець написав, що, хоч він за професією пекар, проте останнім часом працює могильником, і кращого помічника для розкопок мені не знайти.
— Не забудь, що тобі треба ще поговорити з агентом по продажу наметів! Він виставив їх на газоні в Бергсланда, — кричала Івонна, вже піднімаючись сходами.
Я вискочив за двері і мало не збив з ніг листоношу, який ніс чергову купу листів. Я машинально простягнув йому й свою пачку, та вчасно схаменувся і вскочив у таксі.
— На вулицю Маюрстювейнен! — гукнув я шоферові.
— Ми ж на ній стоїмо, — покірно відповів той.
— Тоді в Міністерство закордонних справ, — сказав я і, як тільки таксі рушило, почав проглядати пошту.
Жоден машиніст не пропонував своїх послуг. Найближчий до них за фахом був годинникар, але й той хотів, Щоб його взяли коком. Та кок у мене вже був. А ось лист з кафедри археології університету в Осло від одного з двох археологів, що мали їхати з нами. В нього виявили виразку шлунка, і лікар заборонив йому вирушати в мандрівку.
Впала одна з основних опор експедиції. Якщо ми не матимемо достатньої кількості археологів, експедиція не дасть тієї користі, яку вона може дати. А знайти так швидко іншого, котрий згодився б зв'язатися з нами на цілий рік, не так легко. Доведеться починати все з початку: писати до норвезьких та іноземних археологів.
Нарешті надійшов вересень. Біля третього причалу перед ратушею стояв траулер обтічної форми, сліпучо-білий, мов яхта. На трубі червоною фарбою було намальовано бородатого бога сонця Кон-Тікі. А спереду, на високому, потовщеному для плавання в льодах носі судна виднілась дивна «голуба емблема, зрозуміла тільки: втаємниченим: дві священні птахо-людини острова Пасхи, скопійовані з рідкісної таблиці з нерозшифрованими, ієрогліфами. Тепер з труби летіли іскри, і судно, сите й задоволене, занурилось у води фіорду майже по саму ватерлінію, позначену голубою смугою. На борту панувала метушня, а на пристані зібралося стільки народу, що машинам і візкам, які везли для нас останні мішки й пакунки, важко було пробиватись крізь натовп.
Чи нічого ми не забули? Звичайно, ми взяли запас харчів, інструменти для розкопок — усе, що вважали за потрібне. Та в дорозі може статись щось непередбачене… Скажімо, ми несподівано натрапимо на скелет під водою. Чи знайдуться в нас відповідні хімікати, щоб запобігти його руйнуванню? Або треба буде вибратись на стрімку скелю. Чи буде в нас необхідне для цього спорядження? А як вирішити питання зв'язку й харчування, коли табір експедиції буде на одному кінці острова, а непогода примусить судно сховатись на протилежному його боці? А раптом кок випалить у казані дірку, чи зламається гвинт, зачепившись за кораловий риф, або матрос наступить на отруйного морського їжака? А що буде з нашими харчами, коли зіпсується холодильник? Чи взяли ми необхідні спеціальні інструменти й запасні частини? Треба було все продумати востаннє, приготуватись до будь-якої несподіванки. Корабель наш стоїть уже під парами, ладен хоч зараз плисти на острів Пасхи — найвідлюдніший куточок у світі, де немає ні майстерні, ні крамниць.
Капітан уже давно віддав з містка накази, на палубі всі гарячково метушилися, закривали люки та зав'язували кінці линв, а кремезний штурман спокійно робив теслярським олівцем помітки в довгому списку. Здається, доставлено все, принаймні те, що йому доручили перевірити. Навіть капітанову ялинку всунуто в холодильник. Із списком усе гаразд.
Востаннє вдарив корабельний дзвін. Штурман, як луна, повторив команду капітана, з труби над оточеною ореолом головою бога сонця повалив густий дим. Тим часом з корабля на берег і з берега на корабель неслись найкращі побажання і прощальні слова. Два десятки сповнених радісного чекання людей на борту залишили свої заняття, щоб востаннє в цьому році поглянути на загублених у натовпі своїх близьких: на їхніх обличчях підбивалися всі нюанси почуттів — від смутку до радості. Нарешті трап різко відтягли, плеснули по воді линви, загриміли лебідки, машиністи внизу одпустили гальма, і судно пішло своїм ходом. Над натовпом на пристані знявся гул, закачалися, ніби ліс у бурю, сотні рук. Капітан послав прощальний гудок.
Це була кульмінаційна точка. Хаос закінчився.
Я стояв на пристані в натовпі і махав рукою. Ні, я не забув у метушні сісти на корабель: мені спочатку треба було летіти до Сполучених Штатів, де три археологи погодилися взяти участь в експедиції, потім з'явитися з візитом чемності в Чілі, і лише тоді, коли судно минатиме Панамський канал, я міг піднятися на борт, його королівська величність кронпринц Улав люб'язно дав свою згоду опікуватись експедицією, а Міністерство закордонних справ одержало для мене дозвіл від чілійського уряду вести розкопки на острові Пасхи, при тій умові, що ми не зіпсуємо скульптурних пам'яток. Англія і Франція також дозволили провадити розкопки на своїх островах. Отже, нам було відкрито зелену вулицю у східній частині Тихого океану.
Судію повернулось білою кормою до натовпу й повільно почало відпливати від пристані. На самісінькій кормі, гордо витягаючи кінець брудного швартового каната, стояв юнга. Він сяяв од радості, ніби змагаючись з вечірнім сонцем. А весь його клас товпився на пристані й дружнім «ура» проводжав Тура-молодшого, що на цілий рік уникав шкільної парти.
Нарешті наше маленьке суденце обминуло великий океанський лайнер і зникло з поля зору. Воно поспішало, бо мало обійти половину земної кулі, з шукачами на борту, що вирушили слідами мореплавців, які випередили їх на багато століть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аку-аку» автора Хейєрдал Тур на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ І КОЛИ ДЕТЕКТИВИ ВИРУШАЮТЬ НА КРАЙ СВІТУ“ на сторінці 4. Приємного читання.