Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

7.1. Поняття про системи землеробства та їх історичний розвиток

Система землеробства - історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами використання земельних, рослинних, агрокліматич-них та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства - це сукупність взаємопов'язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного характеру із використанням землі на певній території за землевпорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продукції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність систем організації території і здійснення виробничого процесу вирощування рослинної продукції за такими провідними ланками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захисту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології. Одним із принципів упорядкування систем землеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класифікація систем землеробства.

Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов'язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих відносин.

У другій половині XVIII ст. перші російські вчені агрономи А. Т. Болотов, І. М. Комов, В. О. Левшин присвятили свої дослідження вивченню систем землеробства. Болотов, зокрема, писав: "Належне співвідношення між скотарством і хліборобством є головною увагою в сільському господарстві". Своїм баченням він визначив концепцію інтегрованого землеробства, рослинництва і тваринництва.

В основу назв систем землеробства бралися переважаючий характер використання землі або спосіб відновлення родючості ґрунту (переліг, пар) та найбільш поширені в посівах культурні рослини. А тому систему землеробства спочатку трактували переважно як спосіб розведення культурних рослин на полях і називали її способом нивоведення, системою рільництва, системою хліборобства тощо.

У примітивних системах землеробства - залежній, перелоговій, підсічно-вогневій та лісопильній - в обробітку знаходилася частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.

Розвиток науки про системи землеробства пов'язаний з іменами відомих російських економістів О. П. Людоговського, О. С. Єрмолова, І. О. Стебута та О. І. Сквор-цова. На їхню думку, основними складовими системи землеробства є співвідношення між земельними угіддями (ріллею та природними луками) і різними групами культур, а також спосіб підтримання родючості ґрунту. Їх вчення зайняло належне місце в торговому землеробстві, яке розвивалося, та спеціалізації господарства. Виникло поняття "система господарства", яке мало ширший, насамперед економічний, зміст з включенням виробничого напряму та системи землеробства. Системи господарства розрізняли за головними видами сільськогосподарської продукції, від якої одержували основний прибуток.

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства зробив видатний вчений - агроном і економіст у кінці XVIII ст. Іван Михайлович Комов.

Вихованець Московської слов'яно-греко-латинської академії тривалий час у складі експедиції Академії наук вивчав стан сільського господарства європейської частини Росії, а вже скоро знайомився із сільським господарством Англії. Маючи великий фактичний науковий матеріал, професор землеробства І. М. Комов у 1785 р. випустив у світ свою капітальну працю "О земледельньгх орудиях", а в 1788 р. - "О земледелии", що стало подією в сільськогосподарській літературі. В цих працях він узагальнив досвід світової агрономічної науки і практики, опираючись на передові природнонаукові та економічні ідеї свого часу, зробив глибокі наукові висновки.

На відміну від А. Т. Болотова, який стояв ближче до мінеральної теорії живлення рослин, Комов обґрунтував "гумусову" теорію живлення рослин та визначив найважливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Він також рекомендував перехід від трипільної сівозміни парової системи до розробленої семипільної сівозміни, як більш інтенсивної плодозмінної системи землеробства.

Проте, як і А. Т. Болотов, професор І. М. Комов піддавав критиці недоліки парової системи і обґрунтував нову, досконалішу систему землеробства - по співвідношенню між хліборобством і скотарством, між зерновими і кормовими культурами, що визначає не лише економічний, а й агротехнічний бік системи землеробства. Комов вчиняв правильно, коли від аналізу співвідношення між скотарством і землеробством ішов до агротехнічних заходів і навпаки - від агротехнічних заходів до визначення співвідношення культур у господарстві, їх урожайності й прибутковості господарства, що й зараз є найбільш актуальним.

І. М. Комов уже в той час виступав за необхідність перетворення одноманітного польового господарства в багатогалузеве розвинуте господарство. Він поставив на наукову основу питання спеціалізації землеробства з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов держави. Проте агрономічна наука того часу тільки почала вивчати можливість та доцільність вирощування тих або інших сільськогосподарських культур відповідно до ґрунтово-кліматичних та економічних умов їх вирощування.

Вчені-аграрники Болотов та Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підвищення родючості ґрунту, а як і засіб одержання прибутку, розрізняючи дві сторони системи землеробства - агрономічну (збереження і підвищення родючості землі) і економічну (співвідношення між культурами). За цими сторонами системи землеробства слід розглядати як початок вчення про системи сільського господарства.

Як наслідок, у кінці XVIII - початку XIX ст. прогресивні російські вчені-агрономи і практики сільського господарства наполегливо займалися проблемою підвищення врожайності хлібів, яка тоді повністю залежала від рівня розвитку скотарства. В розробку перших наукових методів вирішення цієї проблеми помітний вклад внесли А. Т. Болотов і І. М. Комов, а слідом за ними - В. О. Левшин, Д. М. Полторацький та І. І. Самарін. Їх цінні досліди з удосконалення сівозмін і польового травосіяння визначили шляхи усунення недостачі кормів - основи для розвитку скотарства і удобрення полів гноєм. Левшина справедливо вважають піонером дослідного травосіяння в Росії і творцем паро-зернової системи землеробства з чотирипільною сівозміною, а Д. М. Полторацького, який вперше застосував плодозмінну сівозміну, та І. І. Самаріна - засновниками польового травосіяння на великих площах.

Ці та інші факти з історії формування вчення про системи землеробства на терені Росії переконливо засвідчують пріоритет російської сільськогосподарської науки перед німецькою. Доведено, що наша вітчизняна сільськогосподарська наука має свою самостійну історію, яка виникла ще в XVIII ст., що першість у створенні основ вчення про системи землеробства належать виключно вітчизняним агрономам-економістам. Класична праця І. М. Комова "О земледелии" вийшла в світ за 21 рік, а відома праця А. Т. Болотова "О разделении полей" - за 37 років до публікації першого тому "Основы рационального сельского хозяйства" Теєра.

Сучасні поняття щодо сутності системи ведення сільського господарства зводяться до наукового обґрунтування організаційних, економічних і технологічних принципів побудови та управління сільськогосподарським виробництвом з головним завданням задоволення потреб суспільства в продуктах харчування. Складовою основою системи ведення господарства, безперечно, є система землеробства.

Проте агрономи-економісти першої половини ХІХ ст. не створили та і не могли ще створити чіткого науково послідовного вчення про системи сільського господарства. Систему сільського господарства вони ще змішували із системою землеробства або вважали її частиною - економічною стороною системи землеробства. Під агрономічною стороною системи землеробства розумілось забезпечення родючості ґрунту. В цілому систему землеробства вони трактували як спосіб розведення культурних рослин на полях заради прибутку.

З розвитком і зміною економічних умов і способів виробництва суспільство і час поставили перед вченими питання спеціалізації та географічного розміщення галузей сільського господарства.

Помітний вклад у зв'язку з новими вимогами часу внесли агрономи О. В. Совє-тов і О. М. Енгельгард, професори О. П. Людоговський, І. О. Стебут, О. С. Єрмолов та О. І. Скворцов.