Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

За умов низької агротехніки, поступового зниження родючості ґрунтів та інших недоліків, що супроводжували освоєння парової системи землеробства в царській Росії, різкий негативний вплив на врожай справляли несприятливі погодні умови і насамперед травнево-червневі посухи, які приводили до недородів і голоду.

Повсюдно спостерігалася помітна залежність землеробства від незначних коливань погоди і нездатність протистояти навіть короткочасним посухам. Особливо різко падала продуктивність полів у роки суворих посух (1891, 1901, 1903, 1906 та інші роки).

Настійливі спроби встановити причини невдач у землеробстві того часу і розробити пропозиції щодо їх усунення здійснювали вчені і громадські діячі другої половини ХІХ століття: О. В. Совєтов, К. А. Тімірязєв, Д. І. Менделєєв, В. В. Докучаєв, П. А. Костичев, І. О. Стебут, О. О. Ізмаїльський та ін.

У результаті таких досліджень В. В. Докучаєв, П. А. Костичев та О. О. Ізмаїльський установили, що вирішальне значення в регулюванні водного режиму на чорноземах, а отже, в боротьбі за врожай має дрібногрудочкувата водотривка структура ґрунту. Було доведено, що несталість урожаїв і їх різке падіння в посушливі роки пояснювалося, як правило, не абсолютною недостатньою кількістю опадів протягом року, а нездатністю розпиленого ґрунту нагромадити і зберегти воду для ефективного використання посівами протягом вегетаційного періоду.

Враховуючи це, В. В. Докучаєв писав: "Наша задача создать агрономию, указывающую основные черты и приемы сельской экономики, специально приспособленную к нашим условиям. Прежде всего следует решить две основные проблемы: 1) восстановить физическую структуру почв, измененную небрежной и неграмотной обработкой; 2) максимально использовать недостаточную и нерегулярно выпадающую влагу".

Висловлені В. В. Докучаєвим і П. А. Костичевим та іншими видатними науковцями думки, а також власні багаторічні дослідження ролі ґрунтової структури дали змогу академіку В. Р. Вільямсу в 30-х роках ХХ ст. сформулювати основні положення нової системи, названої ним травопільною.

Травопільна система землеробства потребує розроблення конкретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винятку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю територію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевості (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися самостійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.

Травопільна система потребує, щоб ділянки вододілів і крутих схилів були заліснені. Друга вимога травопільної системи: дві групи угідь - долини і схили повинні бути розмежовані. На них слід розміщувати свої типи сівозмін. На пологих схилах і плато - польові сівозміни, а в низинах і лощинах вводити кормові сівозміни.

У польових сівозмінах для відновлення водотривкої структури ґрунту рекомендувалося дворічне використання багаторічних трав. При цьому за першу ротацію сівозміна проходить обов'язково з дворічним використанням трав (для відновлення структури), а наступні ротації - з однорічним їх використанням.

Травопільна система обов'язково потребувала, щоб травостій багаторічних трав польової сівозміни складався з однакової кількості стебел бобових і злакових рослин. Для цього рекомендувалося на кожні 2/3 вагової норми насіння бобових 1/3 злаків, причому в північних районах тимофіївку і конюшину лучну, а на півдні та південному сході - житняк і люцерну жовту та гібридну. Ніякого обмеження стосовно вибору покривних культур для багаторічних трав травопільна система не робила.

В. Р. Вільямс стверджував, що після багаторічних трав повинна обов'язково висіватись яра, але ні в якому разі озима пшениця, а оранка трав'яного поля обов'язково проводитись глибокою осінню, коли в ґрунті є достатні запаси вологи. На його думку, лише за умов пізньої оранки, коли органічна маса багаторічних трав буде розкладатися навесні анаеробним шляхом (внаслідок максимальної вологості ґрунту), буде відбуватись нагромадження перегною і покращення водотривкої структури ґрунту. Тривка структура, на думку вченого, забезпечить високий і стійкий урожай усіх культур сівозміни до наступного (через 6-7 років) повернення на поле багаторічних трав.

Головним заходом зяблевого обробітку ґрунту вважалася культурна оранка, навіть у посушливих умовах південного сходу. Давалася негативна оцінка деяким ґрунтообробним знаряддям (дисковим), а зубові борони і котки дозволялось застосовувати лише під час догляду за посівами. У системі зяблевого і передпосівного обробітку ґрунту застосовували волокуші і гвоздівки, а в системі парового обробітку - багатокорпусний лущильник.

Система зяблевого обробітку ґрунту передбачала обов'язкове лущення стерні дисковими знаряддями, одночасно із збиранням урожаю, на глибину не більше ніж 5 см і наступну зяблеву оранку плугами з передплужниками на глибину не менше ніж 20-22 см. Рекомендувався систематичний пошаровий обробіток чорних парів. Передпосівна культивація мала проводитись на глибину загортання насіння.

Травопільна система передбачає, щоб площі під кормовими угіддями були чітко узгоджені з потребами господарства. Луки дозволяється використовувати доти, поки вони достатньо продуктивні. Після цього луки переорюються і протягом 7-8 років використовуються під посіви зернових, зернобобових, технічних та овочевих культур.

У польовій сівозміні рекомендувалося 2-річне, а в кормовій 7-8-річне використання багаторічних трав. Найкращий період використання луків вважається 7-8 років.

На думку вченого, польові однорічні рослини не здатні нагромаджувати в ґрунті органічної речовини. Їх вирощування призводить до зменшення в ґрунті достатньої кількості органічної речовини, а отже, перегною і водотривких структурних ґрунтових агрегатів. Багаторічні ж трави завжди нагромаджують значну масу органічної речовини в ґрунті, причому це відбувається інтенсивно з прогресивним її збільшенням. Рослини луків нагромаджують величезну кількість органічної речовини завдяки анаеробному процесу під їх покровом у ґрунті.

За травопільної системи землеробства трав'яне поле суміші бобових і злакових багаторічних трав вирішує системне завдання відновлення міцної агрономічно цінної структури ґрунту з достатнім накопиченням у ньому азоту в різних його формах. Тому змінювалось відношення до використання гною. Його значення як джерела органічної речовини зменшується за умов травопільної системи і його вагомість зводиться як до джерела мінеральних та азотних добрив. Використання його за умов такого збагачення передбачалося лише в перепрілому вигляді.

За основу науково обґрунтованого комплексу агротехнічних заходів В. Р. Віль-ямс вважав повне освоєння травопільної системи землеробства, яка передбачає: 1) поєднання польових та кормових травопільних сівозмін з використанням у них сумішок бобових і злакових трав та чорних парів; 2) застосування прогресивних систем обробітку ґрунту і удобрення сільськогосподарських культур; 3) планове проведення лісонасаджень, будівництво ставків та інших водойм, організація робіт по полезахисному лісовому насадженню; 4) раціональна організація сільськогосподарської території на основі планового розміщення сільськогосподарських культур у сівозмінах, лісів та полезахисних лісосмуг залежно від умов рельєфу місцевості.

Як завершальний комплекс у масовому масштабі ця система землеробства не була сприйнята сільськогосподарським виробництвом країни. Причиною цього було ряд помилок, допущених при розробленні травопільної системи.

Слід відмітити при всьому іншому, що В. Р. Вільямс опрацював теорію відновлення структури ґрунту шляхом насичення сівозміни багаторічними бобовими та злаковими травосумішками і підняв роль травосіяння як одного з важливих заходів підтримання і підвищення родючості ґрунту та забезпечення міцної кормової бази для тваринництва; розроблена вченим система обробітку ґрунту є вагомим внеском в агрономічну науку.