Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

Під впливом введеної плодозмінної системи, яка передбачала глибший і ретельніший механічний обробіток у сівозміні, більші норми систематичного внесення добрив, не лише підвищувало родючість ґрунтів, а й сприяло загальному підвищенню окульту-реності полів, урожайності сільськогосподарських культур у районах Західної Європи.

В Англії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині за 70-80 років освоєння плодозміни врожаї зерна більше ніж подвоїлися, досягнувши в середньому 16-17 ц/ га. В наступному столітті (1860-1970) після широкомасштабного застосування мінеральних добрив, впровадження нових, більш продуктивних сортів і гібридів, удосконалення механічного обробітку ґрунту та багатьох інших заходів агротехніки, а в ряді випадків після освоєння зрошення врожаї зерна ще раз подвоїлись, досягнувши 35-43 ц/ га. За таких умов помітно зросло виробництво концентрованих, соковитих і грубих кормів, що створило умови для розвитку високопродуктивного тваринництва.

У Західній Європі можна було легко усунути або скоротити чисельність парових полів. При її кліматичних умовах завжди є можливість добре підготувати ґрунт до настання оптимальних строків сівби (вересень) після збирання конюшини, льону, картоплі, бобів. Крім того, в Бельгії, Голландії і на значній території Англії та Франції ґрунт узимку не замерзає і його можна орати.

Зокрема, за твердженням багатьох дослідників, озимі в Англії збирають у першій половині липня, поле відразу ж лущать, вносять гній і орють. Протягом 4-х місяців, до середини листопада, поле по суті знаходиться в "чистому пару". Внаслідок таких умов тут відмовились від весняно-літнього пару на користь літньо-осінній час пару. Крім того, м'яка розтягнута весна допускає тут повторні передпосівні обробітки поля. Нарешті, після збирання коренеплодів до сівби ярих залишається великий проміжок часу під час якого ґрунт доглядають по системі напівпару.

Включення до сівозміни цукрових буряків, кормових коренеплодів і картоплі як культур, вимогливих до більш глибокого розпушення ґрунту, змушувало проводити і більш глибоку оранку, а на ґрунтах з неглибоким орним шаром плугами з ґрунтопоглиблювачами. Гній вносили під просапну культуру, яка найбільш високо оплачувала це добриво, разом з тим післядія гною справляла позитивний вплив і на решту культур сівозміни.

Основні наукові положення плодозмінної системи землеробства були сформульовані лише в другій половині XVIII ст. А. Юнгом, А. Теєром та іншими відомими агрономами того часу. Із російських вчених вагомий внесок у розвиток вчення про плодозміну зробили А. Т. Болотов і І. М. Комов.

Суть плодозмінної системи зводилась до дотримання таких вимог. Усі сільськогосподарські угіддя займають посівами (відмова від чистого пару): вирощують, крім зернових, що виснажують ґрунт, і просапні та багаторічні бобові трави (збагачують ґрунт на органіку та азот) у рівній пропорції; неприпустимий повторний посів на одному полю культур однієї групи навіть два роки підряд; щорічне чергування культур, що збіднюють та збагачують ґрунт; раціональне використання непродуктивних природних кормових угідь під ріллю, де може бути організоване виробництво кормів.

Обмеження пасовищ для випасання селянської худоби, зменшення земельних наділів зумовили перегляд традиційних, установлених сівозмін, у тому числі й трипілля. У ХІХ ст. в Україні все частіше до ярих зернових підсівають насіння трав, і тоді парове поле перетворюється на випас для худоби, але це вже стає окультурене пасовище. Внаслідок таких дій підвищується продуктивність поля, покращується поживний потенціал та структурний стан ґрунту. Отже, із введенням у сівозміну травосіяння замість чистого пару започаткувалася плодозмінна система землеробства.

Фундаментальний розвиток агрономічної науки в Росії у XVIII-XIX ст., її теоретичні та експериментально-практичні аспекти торкнулися лише незначної кількості великих поміщицьких господарств. У більшості випадків сільськогосподарське виробництво велось патріархальним застійним методом. Тодішні виробничі відносини гальмували прогрес хліборобства.

Закономірність феодальних виробничих відносин і відповідних їм продуктивних сил виявлялися на фоні аграрної культури у слов'янських народів, про рівень розвитку якої можна судити на прикладі систем землеробства.

Елементи плодозмінної системи закладалися в паровій системі із введенням травосіяння, яке позитивно впливало на стабільність агрофізики ґрунту, удосконалювало існуючу парову систему. Перехід від парової до плодозмінної системи землеробства став можливим при введенні в сівозміну просапних і бобових культур, тобто за наявності таких ознак: вирощування кормових рослин у сівозміні, заміна чистих парів на зайняті, переважно бобові чи просапні, а також чергування зернових культур з бобовими і просапними. Плодозміна являла собою ефективний агротехнічний захід покращення родючості ґрунтів і одночасне підвищення продуктивності ріллі.

Наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст., у період загальної кризи феодальних виробничих відносин у Росії, яка охопила ті території України, що входили до її складу, зародження капіталістичних форм виробництва, поширених і на сільське господарство, стала і економічною кризою для існуючих традиційних систем землеробства.

Виникнення агрономічних центрів у Росії, а також в Україні, опрацювання наукових основ продуктивних систем привело до диференціації господарств з традиційними системами. Це здебільшого бідніша частина та господарства великих землевласників, які запроваджували інтенсивні науково-обґрунтовані системи. Тобто одна категорія господарств вела польове хліборобство, застосовуючи в основному екстенсивні системи землеробства - парове двопілля, трипілля чи багатопілля, або ще примітивніші: підсічну і навіть переліг, лише спорадично більш інтенсивні - паропросапну і плодозмінну системи. Інша частина переходила до інтенсивного землеробства - плодозміни, впроваджувала поліпшену зернову систему із травосіянням.

Помітний внесок у теоретичному та практичному значенні для сільського господарства тих часів, а їх значення в більшості невичерпане й зараз, була активна праця А. Т. Болотова, І. М. Комова, М. В. Вороніна, Д. М. Полторацького, І. І. Самаріна, Д. П. Шелехова та інших вчених країни.

Для розвитку польового травосіяння, зокрема культури конюшини, великий вклад зробив К.А. Тімірязєв. Про значення конюшини було відомо ще задовго до нього. Проте він широко і повно, з використанням останніх глибоких наукових досліджень розкрив положення про те, що бобові рослини не виснажують, а, навпаки, покращують і збагачують ґрунт на органіку та азот.

Обґрунтовуючи значення польового травосіяння, О. В. Совєтов указував, що цей новий агротехнічний захід відновлення родючості ґрунту потребує вести сільське господарство на науковій основі при обов'язковому поєднанні рослинництва з тваринництвом.

І. О. Стебут звернув увагу на непридатність зайнятих парів у посушливих районах. Цим самим вчений підкреслив непримиренність вимог плодозміни - повсюдної ліквідації чистих парів, так необхідних у посушливій степовій зоні.

При запровадженні і практичному веденні сівозмін плодозмінної системи в різних ґрунтово-кліматичних умовах колишньої Росії почала виявлятися деяка невідповідність між умовами та вимогами класичної сівозміни. У посушливих умовах не можна було обійтися без чистих парів. У багатьох районах багаторічні трави доцільно було використовувати не один рік, а протягом 2-3 років. Неприйнятною виявилася вимога класичної плодозміни не висівати одну культуру протягом 2-х років підряд на одному полі. У степових районах, наприклад, було доцільним висівати пшеницю повторно (особливо після чорних удобрених парів). Сільське господарство того часу не було спроможне забезпечити вирощування просапних культур на четвертій частині орної землі. Цьому також заважали і більш суворі природні умови, які створювали додаткові труднощі в землеробстві, - вимерзання та загибель від посух конюшини, озимої пшениці тощо.

Плодозмінна система землеробства успішно освоювалася в Прибалтиці, західних районах України та Білорусі.

Активними пропагандистами плодозмінної системи на терені тодішньої Росії були В. О. Левшин, А. М. Рознатовський, Д. М. Полторацький, І. І. Самарін, М. Г. Павлов, О. В. Советов, А. Т. Болотов, П. М. Преображенський, С. М. Усов, О. М. Енгельгардт та ін. Проте в більшості випадків пропаганда плодозміни не досягала цілі. Наявність кріпацтва, підневільна селянська праця були перешкодою до істотного покращення землеробства. Проте мало що дало і звільнення в 1861 р. селян від кріпацької залежності без достатньої кількості землі з великими викупними платежами, відробітками і общинним землекористуванням.