Розділ «7. СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА»

При паровій системі землеробства чергування сільськогосподарських культур у сівозміні було переважною у вигляді двопілля: 1 - пар, 2 - кукурудза, а також 1 - пар, 2 - озимина, або у вигляді трипілля: 1 - пар, 2 - озимина, 3 - ярі зернові. При сильному забур'яненні полів трипілля було з двома полями пару: 1 - пар, 2 - пар, 3 - овес або ячмінь. Таке чергування було поширено на початку ХІХ ст. в Німеччині та Франції. У США широко запроваджувалося чотирипілля: 1 - пар, 2 - бавовник, 3 - пар, 4 - кукурудза.

Перехід до парової системи дав змогу різко розширити площі посівів і збільшити виробництво зерна. На тій самій площі, що й при залежній або перелоговій системі стало можливим мати площу посівів у 3-4 рази більшу. Саме з цього часу в Росії і з'явилося товарне зерно, оскільки зросло його виробництво, хоча величина врожаю фактично не змінилася.

За умов правильного і своєчасного парового обробітку кожного поля (один раз на 2-3 роки) ґрунт дійсно очищався до певної міри від бур'янів, а при регулярному внесенні гною дещо підвищувалася і його родючість. Оскільки парування ґрунту було головним засобом підвищення його родючості, логічним стала і назва системи - парова.

Мета парової системи була скрізь одна й та сама - забезпечити головним чином умови для виробництва зернових культур.

У нашій країні ще з часів стародавньої Русі аж до початку ХХ ст. існувала парова система землеробства з трипільною сівозміною. При паровому трипіллі одне поле відводили під пар, друге - під озиме жито, а на півдні - під озиму пшеницю, третє - під "сірі" ярі хліба: ячмінь, овес, гречку.

З ліквідацією багаторічного перелогу насамперед чітко проявилась негативна риса парової системи землеробства, як різке погіршення якості вирощеної продукції. Тверді ярі пшениці, що давали високі врожаї на цілинних землях і перелогах, почали втрачати свою основну ознаку - скловидність зерна і знижували вміст клейковини при вирощуванні їх на розпушених землях. Найцінніші за вмістом білка в зерні твердої пшениці поступалися місцем менш цінним, м'яким. Крупнозерне пластове високоврожайне просо змінилося на дрібнозерне, менш урожайне. Якість продукції землеробства знижувалась через те, що в урожаї знаходилось багато щуплого, недорозвиненого зерна з домішками великої кількості насіння бур'янів.

За умов парової системи землеробства були знищені продуктивні пасовища з їх багаторічною трав'янистою рослинністю.

Отже, при паровій системі землеробства порівняно з перелоговою значно збільшувалось виробництво зерна, але зменшувалось виробництво кормів для худоби. Це призвело до скорочення поголів'я худоби і зниження її продуктивності. Відношення всіх луків до ріллі в Росії становило лише 34,7%.

Історія землеробства показала, що пар без добрив (крім того, ще й пізній, оскільки на ньому пасли худобу) не став засобом відновлення родючості ґрунту і очищення його від бур'янів. Гній на добриво в Росії, як правило, не використовували до кінця ХІХ ст., а якщо й використовували, то рідко - один раз на 6-9 років і невеликими дозами. Внаслідок цих причин середня врожайність зернових культур за парової системи була низькою і нестійкою. Як у Росії, так і в країнах Західної Європи в ХVIII ст. вона знаходилась в межах 5-7 ц/ га. У тих небагатьох господарствах, де гній вносили регулярно - раз на три роки, пари орали рано, дотримувались інших елементарних агротехнічних вимог, і за парової системи землеробства отримували добрі для того часу врожаї. Вони в 2-3 рази перевищували врожаї за тієї самої системи землеробства тих господарств, які не застосовували гною, пізно і неправильно обробляли ґрунт.

Проте навіть при дотримуванні агротехнічних вимог парова система мала такі великі недоліки: пари займали багато ріллі (до 1/3-1/2 від загальної площі) і не було посівів кормових культур.

При перелоговій системі землеробства втрачена ґрунтом родючість відновлювалась багаторічною рослинністю перелогів у природних умовах. Цей ефективний, але надзвичайно тривалий захід відновлення родючості ґрунту виявився абсолютно несумісним з умовами парової системи землеробства при зерновому трипіллі.

Мілка оранка і безперервна культура хлібних злаків, що тривала з року в рік, сприяли в ряді районів розвиткові вітрової та водної ерозії.

Розвиток ерозійних процесів на розпилених степових ґрунтах призвів до посилення чорних бур, коли великі маси дуже дрібних частинок ґрунту видувалися і зносилися з полів.

Невеликі норми гною, які вносились тоді, не могли істотно позитивно позначитися на підвищенні родючості. Внаслідок цього за парової системи землеробства дерново-підзолисті ґрунти з кожним роком втрачали природну родючість, а врожаї знижувалися.

Парова система землеробства із зерновим трипіллям, яка існувала тривалий час, у своїй основі не тільки не забезпечувала щорічного збільшення врожаїв з одиниці площі, а й не могла утримати сталої продуктивності хлібних злаків на якомусь певному рівні. Навпаки, врожаї за цієї системи землеробства були стихійними, вони цілком залежали від метеорологічних умов, а також від фітосанітарного стану полів.

У XVII і XVIII ст. в ряді країн Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робляться спроби покращати парову систему землеробства. Зростання кількості населення, розвиток торгівлі, загарбницькі війни вимагали від сільського господарства більше різноманітної продукції. Наслідком стала поступова зміна структури посівів, впровадження нових культур - багаторічних трав, коренеплодів і картоплі. Скорочувались площі під чистим паром, розорювалися малопродуктивні луки.

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільно-трав'яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сіно і випас. На решті площ вирощували зернові культури. Для підвищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки життя використовували на зелену масу і сіно, а потім - як вигін для худоби.

Прикладом вигінної системи може бути мекленбурська система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утримання достатнього поголів'я худоби, а отже, і отримання необхідної кількості гною. Тому трипільні зернові сівозміни були перетворені на багатопільні, наприклад: 1-е поле - пар; 2 - озимі; 3 - ярі; 4 - пар; 5 - озимі; 6 - ярі; 7-9 - вигін.

У чорноземній смузі Росії багатопільно-трав'яні сівозміни виникли із залежної та перелогової систем і розглядались як перехідна форма від примітивних систем до інтенсивних. При цьому прикладом багатопільної сівозміни для центральних чорноземних губерній була така: 1-е поле - просо або яра пшениця; 2 - яра пшениця або просо; 3 - пар, інколи удобрений; 4 - озима пшениця; 5 - горох, ячмінь або овес; 6 - пар або гречка; 7 - жито, інколи з тимофіївкою; 8 - тимофіївка або овес з тимофіївкою; 9-15 - тимофіївка на укіс або вигін.

Запроваджували вигінну систему землеробства і в деяких господарствах нечорноземної смуги Росії. Прикладом типової сівозміни багатопільно-трав'яної системи землеробства може бути сівозміна О. М. Енгельгарда, впроваджена в маєтку Батище-во Смоленської губернії: 1-6-е поля - багаторічні трави; 7 - льон; 8 - пар; 9 - озиме жито; 10 - ярі зернові; 11 - пар; 12 - озиме жито; 13 - ярі зернові; 14 - пар; 15 - озиме жито.