Розділ «3. СІВОЗМІНИ В ЗЕМЛЕРОБСТВІ УКРАЇНИ»

Підвищення культури землеробства передбачає впровадження у виробництво заходів, що становлять науково обґрунтовану його систему. Серед них важливе значення мають правильні сівозміни, які є головною і незамінною її ланкою та посідають особливе місце за різноманітним сприятливим впливом на родючість ґрунту і врожайність сільськогосподарських культур. На основі сівозмін створюють системи удобрення, механічного обробітку ґрунту і захисту посівів від бур'янів, шкідників та збудників хвороб. Безсистемне проведення цих заходів, без врахування того, що вирощували на полі в попередні і що буде висіяно в наступі роки, призводить до низької ефективності й запущеності полів. У правильних сівозмінах краще виявляються об'єктивні закони землеробства, а дотримання їх дає змогу регулювати кругообіг елементів живлення рослин у сільському господарстві.

Сівозміни забезпечують найраціональніше використання орних земель, матеріальних і трудових ресурсів. Вони є організаційно-територіальною основою сталого землеробства. Порушення їх, нехтування елементарними вимогами до чергування культур, біології ґрунту і рослин завдає непоправної шкоди культурі та сталості землеробства, продуктивності землі.

Сівозміна дає можливість розробляти технологію вирощування сільськогосподарських культур з урахуванням їх взаємного впливу, а також післядії кожного заходу, що застосовується під найближчі попередники. Ось чому зростання культури землеробства може бути забезпечене тільки в разі освоєння правильних сівозмін, які відповідають конкретним природно-кліматичним умовам і спеціалізації сільськогосподарського виробництва.

Багаторічними дослідами наукових установ вирішено ряд питань теорії й практики застосування сівозмін в окремих ґрунтово-кліматичних зонах України, а саме: місце, тривалість вирощування, сумісність і період повернення культур у сівозмінах з урахуванням вимог інтенсивних технологій, збільшення виробництва рослинницької продукції; роль чорного і зайнятого парів при інтенсифікації землеробства; ступінь насичення сівозмін провідними культурами в господарствах різного виробничого напряму тощо.

3.1. Наукові основи сівозмін

3.1.1. Розвиток наукових основ чергування сільськогосподарських культур

Необхідність чергування культур була давно встановлена практикою, але вона не мала достатнього обґрунтування. Ще стародавній римський діяч Колумелла вважав, що беззмінне вирощування рослин призводить до отруєння ґрунту, нагромадження в ньому шкідливих речовин, а також зменшення запасів поживних речовин. Звідси випливають рекомендації застосовувати гній, сидеральні культури, ретельно обробляти землю.

Римський письменник Вергілій у поемі "Георгіки" писав, що, змінюючи плоди, поля віддаються спокоєві. Пліній радив посів пшениці чергувати з бобами, люпином або викою, які поліпшують ґрунт.

Причини зниження врожаїв при беззмінних посівах тривалий час залишалися невідомими. 3'ясування їх стало можливим тільки з розвитком природничих наук.

З розвитком природничих і агрономічних наук були спроби глибше науково обґрунтувати суть чергування культур. Одними з перших, хто висунув токсичну теорію чергування посівів у XVIII ст., були швейцарські ботаніки Пирам і Альфонс Декан-долі. Згідно з нею, рослини виділяють у ґрунт отруйні речовини, що шкодять їм, але не шкідливі для інших рослин.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. панувала гумусова теорія живлення рослин, згідно з якою поживою рослин вважали ґрунтовий перегній. Виходячи з цієї теорії, всі рослини польової культури поділялися на дві групи: що виснажують і що збагачують ґрунти на гумус. До першої групи відносили всі зернові культури, а до другої - кормові трави та інші широколисті рослини. Трави залишали багато органічної речовини з рослинними рештками, що надходили в ґрунт, а широколисті рослини затіняли ґрунт і цим сприяли поліпшенню його фізичних властивостей. Ті та інші при згодовуванні домашнім тваринам були джерелом утворення гною, внесення якого в ґрунт збагачувало його на органічну речовину.

У Росії теоретичні основи плодозміни (гумусову теорію) розвивав професор I. М. Комов (1788), у Німеччині - А. Д. Теєр (1812).

У країнах Західної Європи плодозмінні сівозміни почали широко застосовувати в середині XIX ст. В Росії, за винятком деяких районів, їх не впроваджували. О. В. Со-вєтов (1867) та інші вчені розвивали теорію плодозміни стосовно до природних умов Росії.

Перехід до плодозмінних сівозмін мав прогресивне значення, тому що в них дотримувався найважливіший принцип плодозміни - суворе чергування різних за біологічними особливостями та агротехнікою вирощування культур. Введення до трипільної сівозміни чотирьох груп культур замість двох відкривало широкі можливості для впровадження великої кількості варіантів плодозмінних сівозмін. Наприклад, завдяки швидкому розвитку в першій половині XIX ст. цукрової промисловості буряки були включені в такі сівозміни.

При плодозмінній системі сівозмін вирощували не тільки зернові культури, а й просапні та багаторічні бобові трави в рівних пропорціях, не висівали на одному місці культур однієї групи навіть два роки підряд, передбачали обов'язкове щорічне чергування культур та продуктивніше використання під ріллю кормових угідь.

Можливість вирощування різноманітних культур, значне підвищення продуктивності землеробства, збільшення виробництва зернових і технічних культур, велика гнучкість плодозмінних сівозмін - все це зробило їх найбільш пристосованими до умов та вимог виробництва.

Під впливом плодозмінних сівозмін, більш глибокого і старанного обробітку ґрунту, широкого і систематичного застосування добрив підвищилася родючість полів, зросла їхня загальна окультуреність, істотно збільшилися врожаї й загальна продуктивність сільського господарства в країнах Західної Європи, які їх впроваджували.

Водночас зміна складу та співвідношення культур у межах чотирипільної сівозміни не змогла повністю задовольняти потреб господарств. Тому це стали впроваджувати сівозміни з більшою ротацією полів. Впровадження плодозмінних сівозмін було лише першим кроком на шляху науково-технічного прогресу, зумовленого розвитком капіталізму в землеробстві.

Зовсім інше становище з впровадженням плодозмінних сівозмін було в Росії, особливо в центральних, східних та південних районах. Спроби перенесення таких сівозмін у Росію за західноєвропейським зразком, як правило, закінчувалися невдачею. Однією з важливих причин, що перешкоджали впровадженню плодозмінних сівозмін, було те, що площі під зерновими в них не збільшувалися, а навіть зменшувалися.