Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Тому-то ми, стоїки, з висоти нашої мислі, не обмежуємо себе мурами міста — спілкуємося зі світом{146}, визнаємо його своєю вітчизною, щоб дати чесноті ширший для дії простір. Не маєш доступу до суддівського крісла, заборонені мовниці й зібрання? Озирнися довкола себе — які то незмірні обшири відкриваються перед тобою, скільки-то всюди різного люду! Хай якої частини світу не позбавили б тебе — більша однаково залишатиметься перед тобою. Гляди лишень, щоб в усьому цьому не було твоєї вини. От ти не хочеш займатися державними справами інакше, аніж у ролі консула, притана, окличника або суфета. То що? Відмовишся й воювати, не будучи імператором чи військовим трибуном? Інші, скажімо, займатимуть перший ряд, для тебе ж доля визначила третій; там, отже, й воюй — голосом, закликами, прикладом, самим серцем. Ба, й руки втративши, можна спромогтись на якусь користь: варто бодай встояти на ногах, бодай голосом підбадьорювати своїх.

Так-ото й ти можеш діяти, якщо доля відсторонила тебе від чільних державних посад — твердо стій на ногах, голосом допомагай, а схоплять за горло — однако залишайся стояти, допомагай мовчки. Не буває такого, щоб зусилля доброго громадянина були безкорисними: слух, зір, обличчя, рухи, мовчазна його стійкість, сама хода — все може прислужитися. Як деякі засоби здатні зцілювати, коли й не торкаємось їх, не вживаємо, — самим лише запахом, так і чеснота, навіть прихована, звіддаля, розсіває своє добро — чи то здатна ширитися, користаючи зі свого права, чи, натрапляючи на нелегкий доступ, змушена згортати вітрила; та чи бездіяльна вона й німа, наче замкнена у тіснинах, а чи на свободі, в якому стані не була б, — вона завжди помічна. Втім, гадаєш, мало корисним є приклад доброго дозвілля? Нічого розумнішого немає, аніж до занять домішувати дозвілля щоразу, коли або якісь випадкові перешкоди, або й державний стан завадять дійовому життю. Ніколи ж бо не буває такої безвиході, де б не знайшлося місця для якогось благородного вчинку.

Чи знайдеш на світі щось нещасливіше, аніж те давнє місто афінян, що його шматували тридцять тиранів? Вони вбили тринадцять сотень найкращих горожан, але й на тому не стало: у тій жортокості ставали ще жорстокішими. Був у тому місті Ареопаг, священний суд, де збирався сенат і подібний до сенату народ; щоденно засідала там сувора колегія катів, і те понуре приміщення було затісне для тиранів. Чи могло мати спокій місто, в якому скільки тиранів було, стільки й їхніх поплічників? Не було й жодних сподівань на те, щоб відзискати душевний спокій; не видно було чогось такого, що могло б зарадити такій навалі зла. Де ж бо те нещасне місто могло знайти для себе достатню кількість Гармодіїв{147}?

А проте був там, на видноті, Сократ, який розраджував засмучених сенаторів, підбадьорював тих, які вже зневірилися щодо держави, а багатіям, які переживали за свої нагромадження, докоряв запізнілим каяттям за небезпечну захланність, а тим, хто хотів його наслідувати, подавав великий приклад, вільно ступаючи серед тих тридцяти повелителів. І ці ж самі Афіни вбили його у в’язниці; особистої свободи того, хто глузливо дивився в обличчя цілій юрбі тиранів, не могла стерпіти суспільна свобода. Отож, маєш знати, що й у пригнобленій державі для розумного завжди залишається нагода виявити себе; втім, навіть у державі щасливій, процвітаючій — свої, дарма що без зброї, тирани: гроші, заздрість, безліч інших пороків.

Так от, відповідно до того, в якому стані держава і як розпорядилася доля, маємо або розгортатись, або згортатися, головне — рухатись, а не ціпеніти у путах страху. Справді-бо: мужем буде той, хто серед націлених у нього звідусіль небезпек, серед оружжя й ланцюгів не зрадить своїй стійкості, не заховає її. Та й не повинен: зберегти ж себе хоче, а не закопати. Курій Дентат{148}, якщо не хиблю, казав, що воліє таки бути мертвим, аніж жити мертвим. Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертим зі списку живих ще до смерті{149}. Та коли ти опинився в не вельми сприятливій для держави добі, потрібно виборювати час для дозвілля й занять і, як у небезпечному плаванні, якомога скоріше завертати у гавань: не сподівайся, що справи дадуть тобі спокій — сам залиши їх у спокої.

Спочатку треба приглянутися до себе самих, відтак — до справ, за які беремося, а ще — до тих, задля кого й з ким маємо займатися тими справами. Але передусім мусимо себе ж оцінити, бо частенько нам здається, що ми спроможні на більше, аніж можемо. Хтось, наприклад, перебільшує свої можливості у красномовстві; хтось інший обтяжує свій спадок витратами, які перевищують його спромогу, а ще хтось вимучує і без того слабке своє тіло аж надто втомливою діяльністю. Дехто, надто скромний, не надається до громадських справ: там потрібно твердого, впевненого чола. Декого, через зухвалість, не підпускають до високих порогів. Той не може опанувати свого гніву: найменша прикрість — і вже він проривається необачними словами. А цей — дає волю своїй дотепності, не може стримати соленого, тим і небезпечного, словечка. Для таких-от усіх кориснішим є спокій, аніж діяльність: ті, хто поривної, невгамовної вдачі, мали б уникати подразнень небезпечної для них свободи.

Потрібно оцінити й те, до чого беремося, і приміряти свої сили до тих речей, якими маємо займатися{150}. Адже більше сил має бути в того, хто підіймає тягар, ніж у самому тягарі; якщо ж їх більше у тягарі, то він неодмінно гнітитиме носія. А ще ж бувають справи не так важливі, як плодючі — породжують чимало інших справ. Тому-то слід уникати усього того, що стає початком безлічі нових занять. Не варто також в’язати себе тим, з чого потім нелегко вив’язатися. Берися за те, що можеш чи то довести до кінця, чи принаймні з певністю на це сподіватися, а полишай — що, попри твоє старання, триває й не зупиняється там, де ти намітив.

Важливо також, добираючи людей, добре поміркувати, чи гідні вони того, щоб ми присвятили їм частину свого життя, чи самі, бува, не скористаються часом, який ми витратили. Адже деякі вважають, що це ми перед ними в боргу за ті послуги, які їм надаємо. Атенодор каже, що й на обід не пішов би до того, хто б не почувався через це його боржником. Гадаю, розумієш, що він тим паче не пішов би до тих, які своїми обідами розраховуються за послуги своїх друзів, а страви, що їх подають на стіл, — то для них як розподіл продуктів, начебто аж так нетерпеливляться вділяти почесті іншим. Забери у них свідків і глядачів — і їм не смакуватиме прихована від сторонніх очей харчівня. Зважити треба й на те, чи за своєю вдачею ти придатніший до ведення справ, чи до занять на дозвіллі й до споглядання — маєш хилитися до того, куди тебе спрямовує вроджений хист{151}. Ісократ{152} не вагався таки силою відволікти Ефора від адвокатських занять, був певен, що той більше надається для писання історії. Хистові, якщо він під примусом, мало що вдається{153}.

Ніщо так не втішає душу, як вірна й солодка дружба{154}. Яке ж бо то щастя — зустріти добре підготовлені серця, куди безпечно може увійти будь-яка таємниця, чиє сумління тебе менше тривожить, аніж твоє, чия мова розраджує у журбі, думка — допомагає у рішеннях, а сам вид — розвеселяє! Добираймо ж собі якомога більше таких щирих, що позбулися пристрастей, друзів. Адже пороки розповзаються й наче перестрибують на когось найближчого й шкодять при самому спілкуванні.

Отож, як і при всякій заразі, потрібно стерегтися, щоб навіть не присісти біля постелі того, хто, вражений недугою, вже палахтить усім тілом, бо накличемо біду й на себе, вдихнемо її. Так само й при доборі друзів маємо докладати всіх старань, щоби зближуватися з якомога менше зіпсованими. Бо варто змішати хворе зі здоровим — і вже маєш початок моровиці.

Та не думай, що раджу тобі ступати лише за мудрецем, лише з ним товаришувати. Де ж бо його знайдеш — того, за ким шукаємо цілими століттями? Найкращим є той, хто найменше поганий{155}. Ледве чи вдасться тобі похвалитися кращим вибором, якщо шукатимеш доброго мужа серед Платонів і Ксенофонтів, і серед того покоління, що веде свій початок від Сократа; або, якщо б тобі випала для тих пошуків доба Катона{156}, що видала на світ стількох гідних мужів, які народилися саме у тій, Катоновій, добі, — як і багатьох, яких лише світ бачив, негідників, творців щонайбільших злочинів. Треба було чимало і таких, і таких, щоб Катона могли зрозуміти: він мусив мати й добрих, щоб заслужити їхнього схвалення, й лихих, щоб випробувати на них свою силу. Нині ж, коли так бракує добрих, не таким клопітним є вибір. Уникаймо передусім похнюплених, які постійно на щось нарікають, тільки й шукаючи якоїсь причини, щоб із приємністю поплакати. Хай хтось із таких був би й зичливий, і вірний, але з таким плаксивим, стурбованим попутником, ворогом спокою, ти мав би вічну мороку.

Але перейдімо до багатства, що є найщедрішим джерелом людських бід. Якщо зіставиш усе те, що бере нас за горло, — смерть, хвороби, страхи, жалі, тягарі хвороб і трудів, — з тими нещастями, що їх накликають на нас гроші, то останні — значно переважать. Подумаймо, що не так боляче не мати, аніж втратити, — і зрозуміємо: наскільки менше матимемо того, що можемо втратити, настільки менших мук завдаватиме нам убогість. Помиляєшся, якщо думаєш, що багаті стійкіше переносять втрати: велике тіло чи мале, а рана болить так само. Гарно сказав Біон{157}: «Вискубнути волосок однаково боляче і для лисого, й для того, хто з чуприною». Вважай, що це стосується вбогих і багатих — рівно мучаться і ті, й ті: кожному свій гріш дорогий, і годі вирвати його безболісно десь аж з-під самого серця.

Отож, як я вже сказав, і терпиміше, й легше не набувати, аніж втрачати: веселішими побачиш тих, кого доля оминула, аніж тих, кого покинула. Добре розумів це Діоген{158}, людина великого духу, от і постарався нічого не мати, щоб і не втрачати нічого. Називай це вбогістю, нуждою, скрутою, хоч якими назвами не принижуй цю його безпеку, — але я не вважатиму Діогена щасливим лише тоді, якщо знайдеш мені ще когось такого, хто б не боявся, що від нього щось можуть відібрати. Або я помиляюсь, або таки володарем є той, хто серед стількох захланників, шахраїв, розбишак, викрадачів — одинокий, кому неможливо нашкодити. Хто сумнівається, що Діоген щасливий, то хай має сумніви й щодо безсмертних богів, чи можуть за свого стану бути щасливими: не мають же ані посілостей, ані садів, ані полів, що їх обробляють захожі поселяни, ні великих доходів із торговиці. Не сором тобі так от умлівати перед багатствами? Глянь он, кажу, на всесвіт: побачиш богів голими, дають вони все, не мають — нічого. То ким є, на твою думку, вбогим чи подібним до богів — той, хто позбувся всього випадкового? Чи, може, вважаєш щасливішим Помпеєвого відпущеника Деметрія, що не посоромився стати багатшим від самого ж Помпея? Щодня подавали йому список його рабів, як імператорові — його війська, йому, для кого ще вчора багатством були два помічники й трохи просторіша комірчина. А Діоген, коли від нього втік єдиний, який був у нього, раб, і коли його розшукали, навіть не завдав собі труду повернути втікача. «То як? — сказав, — Ман може жити без Діогена, а Діоген без Мана не може?» А мені вчувається таке: «Займайся своїми справами, фортуно, у Діогена нічого вже немає твого! Втік від мене раб? Не втік, радше пішов собі, вільний. Челядь і вдягати треба, й годувати; чимось постійно наповнювати невситні шлунки, купувати одяг, не спускати ока з хапливих рук, у щоденних послугах залежати від тих, хто оплакує й ненавидить свій стан. Наскільки ж то щасливішим є той, хто нікому нічого не винен, хіба що тому, кому й відмовити легко, себто самому собі! А що для цього в нас замало сил, то треба поскромнювати своє майно, щоб менше наражатися на удари долі. Не такими вразливими є дрібної будови люди, що ховаються за своєю зброєю, аніж ті, чиї тіла наче за краї переливаються, і та великість звідусіль відкрита для ран. Найкраща міра багатства — це коли воно ні до вбогості не скочується, ані надто далеко від неї не відбігає.

Ця міра подобатиметься нам, якщо раніше подобалась ощадливість, без якої, хай яких зажий статків, — не будуть вони ні достатніми, ані обширними; надто, коли під рукою у нас помічний засіб і коли, при ощадності, сама вбогість може стати багатством. Звикаймо цуратися пишнот й виміряти усе не блиском, а вжитком. Їжа хай втамовує голод, напій — спрагу, хіть — лиш необхідним обмежується. Вчімося керувати своїм тілом: поживу й одяг стосуймо не до новітніх вподобань, а до звичаїв предків, до їхньої ради дослухаймося. Вчімося примножувати поміркованість, гамувати розкіш, долати обжерливість, гнуздати гнівливість, байдуже дивитися на вбогість, плекати ощадливість (навіть якщо соромно буде дешевшими засобами заспокоювати природні потреби), а непогамовні надії і спрямовані у прийдешнє думки — тримати наче у путах, одне слово, жити так, щоби своїми надбаннями завдячувати радше собі, аніж долі.

Неможливо, кажу, щоби при таких жорстоких, таких підступних її ударах сухими з води виходили ті, хто безпечно розпускає усі вітрила; мусимо наче згорнутись у малому просторі, щоб ті її удари повз нас пролітали. Вигнання й інші лиха, що нерідко трапляється, стають застережними засобами, а великі біди — ліками для малих, коли, не дослухаючись до настанов, розум позбавляє себе можливості м’якшого лікування. То чому ж ніщо йому не служить наукою — ані вбогість, ані ганьба, ані руїна геть усього? А тому, що одне зло протиставляємо іншому злу. Звикаймо ж обідати, не оточуючи себе цілими юрбами — вдовольняймося нечисленною прислугою, в доборі одягу зважаймо лише на вжиток, задля якого він винайдений, поскромнюймо наше помешкання.

Не лише в перегонах та змаганнях у цирку, але й на життєвій дорозі треба пригальмовувати на поворотах. Навіть ті найпочесніші витрати, що йдуть на студії, доти оправдуватиму, доки вони в межах розумного. Що з тих книгозбірень, що з того шерегу книг, якщо їхній власник за все своє життя заледве самі заголовки поперечитує? Юрба наставників обтяжує, а не навчає. Набагато краще довіритися лише декільком авторам, аніж блукати серед багатьох{159}. В Александрії{160} згоріло чотириста тисяч книжок — пишний пам’ятник царського багатства. Були такі, серед них і Лівій{161}, що схвалювали той надмір, — ось, мовляв, знамените свідчення царського смаку й високої турботи. Але, як на мене, не був то смак чи турбота, а радше вчена розкіш, ба, й не вчена, бо не для студій, а для показу творили цю книгозбірню. Це щось подібне до того, як для необізнаних у літературі навіть найнижчої проби книги слугують не для набування знань, а для окраси їхніх їдалень. Отож книги треба набувати за потреби, а не для того, щоб хизуватися ними. Розумніше, кажеш, витрачати гроші таки на книги, аніж на коринтські вази чи на малюнки? Пороком, відповім, є все те, що над міру. Що ж то робить тебе таким вибачливим до того, хто й не уявляє собі, як би то він жив, не маючи полиць із кедрового дерева чи зі слонової кістки, не обклавши себе творами невідомих або й геть зневажуваних авторів; до того, хто серед стількох тисяч томів позіхає аж до сліз, милуючись хіба що оздобними титулами й полірованими краями своїх сувоїв{162}? Серед таких-от найгниліших нероб знайдеш усе, що маємо від ораторів чи істориків, варто лиш озирнути полиці, які сягають ген аж стелі. Нині вже й у лазнях, у термах — книгарні, що вже казати про доми, де книжки стали невід’ємною прикрасою стін. Я, певна річ, дивився б на це крізь пальці, якби причиною тут був палкий потяг до знань. Та ба! Нині розшукують ті справді знамениті, сповнені божественного духу твори, прикрашені зображеннями авторів, щоб оздобити ними стіни свого помешкання.

Але ти потрапив у складне становище: певно, й не зчувся, коли чи то якась поза домом, чи домашня біда накинула на тебе петлю, яку ні розґудзувати несила, ані розірвати. Подумай, одначе, про закованих у кайдани: з тим залізом спочатку їм ледве вдається пересувати ноги, та коли замість обурюватися вони вирішили терпіти, то потреба вчить їх переносити той тягар мужньо, а звичка — легко. Як би там не склалося життя, ти завжди знайдеш у ньому і приємність якусь, і відпруження, й насолоду, звісно, якщо, постійно нарікаючи на життя, врешті, його не зненавидиш.

Природа нічим так гарно нам не прислужилася, як тим, що, знаючи, для скількох прикростей ми народжені, вона, щоб полегшити ті наші біди, винайшла звичку; завдяки їй ми скоро зживаємося навіть з найважчими бідами. Ніхто б не витримав натиску тих бід, якби вони тривали з такою гостротою, з якою вразив їх перший удар.

Усі ми — на прив’язі в долі. Для одних той ланцюг золотий і дещо вільніший, для інших — залізний, бридкий. Втім, яка різниця? Всі ми — в одній в’язниці. На прив’язі навіть ті, хто пов’язав інших; не думаєш хіба, що ланцюг, який у тебе на лівій руці, — легший{163}. Того в’яжуть почесті, а цього — багатства; тих обтяжує знатність, цих — безвісність. Одні вгинаються під чиєюсь тиранією, інші — під своєю ж. Ті прив’язані до однієї місцевості вигнанням, інші — жрецьким станом. Усяке життя — рабство. Тож мусимо звикати до своїх умов, якомога менше на них нарікаючи, а якомога більше користаючи з будь-яких наявних там переваг. Нічого ж не буває аж таким жорстоким, у чому б урівноважений дух не міг знайти якоїсь розради. Часто якась невелика площа хистом будівничого давала простір для різного вжитку, а вдале розміщення робило придатним для житла якийсь крок забудови. Є труднощі — розум застосуй. Може й твердь зм’якшитися, вузина розширитись, а тягар, якщо вміло його нести, — полегшати.

А щодо наших бажань, то їм не треба давати волі, щоб поривалися хтозна-куди; хай собі походжають десь поблизу, раз уже не можемо, непосидющих, замкнути у собі. Отож, відмовившись від неможливого чи важкого до виконання, тримаймося того, що, сказати б, під рукою і що підтакує нашій надії. Але знаймо, що всі ті речі, хай якими не були б різними зовні, загалом не варті уваги: всередині вони — однаково порожні. Не зиркаймо заздро на тих, хто вивищився над нами: що видається висотою — є урвищем. А щодо тих, кого лукава доля помістила на хисткому, то вони будуть у більшій безпеці, коли, знявши пиху з того, що з природи є пишним, розмістять свою долю на якомога нижчому рівні.