Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

«Міркуєш так, а живеш, бач, інакше», — знову дорікнеш. О непоправні злобливці, що вмієте хіба що накидатися на найкращих людей! Ви ж дорікали цим і Платонові, й Епікурові, й Зенонові, а всі ж вони говорили не про те, як живуть, а як мали б жити. Я ж розмірковую про чесноту, а не про себе, а якщо й борюся з пороками, то передусім із власними. Коли зможу, тоді й житиму, як належить. Ваша набрякла отрутою злобливість не відстрашить мене від найкращих поривань. Трутизна, якою порскаєте на інших, якою й себе вбиваєте, не завадить мені незмінно вихваляти життя — не те, яким живу, а те, яким, знаю, належить жити; не завадить обожнювати чесноту, хай як мені ще далеко до неї, і наближатись до неї хай навіть поповзом. То чи очікуватиму на таку людину, якої не посміє зачепити ваша злоба, що шкіриться навіть на священну чистоту Рутілія{95} чи Катона{96}? Чи варто старатись не виглядати у ваших очах надто багатим, якщо й цинік Деметрій{97} видається вам не надто вбогим? Деметрія, мужа аж надто суворого, що боровся навіть проти природних бажань людини і був найубогішим з-поміж усіх циніків, що відмовлявся не лише мати щось, а й просити чогось, — і його, бач, мають за недостатньо вбогого! А ще ж, і це очевидно, — не чеснота, а саме вбогість була найважливішою справою його життя.

Епікурейський філософ Діодор{98} декілька днів тому наклав на себе руки, але вони не хочуть визнавати, що він перерізав собі горло, йдучи за настановами Епікура. Одні вважають цей вчинок наслідком божевілля, інші — зухвалості. А попри те був то чоловік щасливий, цілком сумлінний; сам перед собою засвідчив, що час уже виходити з життя, похвалив спокій, у якому прожив, наче на якорі в тихій гавані, і виголосив слова, які слухаєте якось неохоче, начебто й вам кажуть робити те саме: Ось і прожито життя, і відміряно суджену стежку{99}. Зате охоче просторікуєте про чиєсь життя і чиюсь смерть. І тільки-но почуєте ім’я якогось справді гідного похвали мужа, одразу й здіймаєте гавкання, чисто, як ті псюки на незнайомого перехожого. Вочевидь, вас це влаштовує, щоб жодна людина не видавалася доброю, начебто чиясь доброчесність докорятиме вашій нікчемності. Зрівнюєте, заздрісні, свій бруд із чужим блиском, не розуміючи, якої шкоди самі ж собі завдаєте. Бо ж коли ті, хто служить чесноті, — корисливі, похітливі, марнославні, то як же в такому разі назвати вас, кому ненависне саме ім’я чесноти? Запевняєте, що свого слова ніхто не підтверджує ділом, не впроваджує у життя свої ж повчання. А що ж тут дивного, коли йдеться про несвітське, велике, про щось таке, що поза людськими можливостями? І хай їм годі відірватися від хреста, в який кожен із вас забиває свого цвяха, але, приведені на страту, вони повисають, кожен із них, — на своєму стовпі. У вас же, хто лише собою заклопотаний, — стільки стовпів, скільки й пристрастей. Ви просто відчуваєте задоволення, нападаючи на когось. Я, можливо, й повірив би, що ви без пороків, якби не траплялось бачити, що вже й зі стовпа, буває, хтось плює на глядачів.

«Слова філософів розходяться з їхніми ділами». Однак, багато важить і те, що про чесноти вони і говорять, і розмірковують над ними. А якби з їхніми словами й діла зрівнялись{100} — чи не було б це вершиною блаженства? А тим часом не варто нехтувати і добрими словами, й сповнених добрих помислів душами, бо й самі заняття чимось рятівним, хай наразі й без певних вислідів, гідні похвали. І чи треба дивуватися, що вони, спинаючись прямовисною стіною, не ступають на сам шпиль? Якщо ти муж — поважай високі пориви, навіть коли хтось і зірветься з висоти{101}. Це ж таки благородно — озираючись навіть не на свої сили, а на ті, що їх може дарувати людині природа, примірятися до високого, задумувати щось таке, чого не спроможні звершити навіть ті, хто справді сягнув величі духу.

Став ось такі вимоги: «Буду таким самим незворушним, дивлячись у вічі смерті, яким буваю слухаючи про неї. Долатиму будь-які труднощі, підпираючи силою духу немічне тіло{102}. Нехтуватиму багатством — і тим, що є у мене, й тим, на яке міг би спромогтися; не сумуватиму, якщо воно буде в чужому домі, не втішатимусь — якщо в моєму заблищить. Байдуже мені буде — чи доля зі мною, чи обійшла мене боком. На всі землі дивитимусь, мовби вони були моїми, а на мої власні — мовби всім належали. Житиму так, наче б я народився для інших, і за це дякуватиму природі речей: в який-бо інший спосіб могла вона подбати про мої справи? Одного мене вона подарувала всім, одному мені — всіх. Тому-то, чого б я не доробився, — ні не тремтітиму над ним, як скнара, ані легковажно не розтринькуватиму. По-справжньому своїм я вважатиму те, що розумно комусь подарував. Свої добродійства ані не лічитиму, ані на терези їх не ставитиму: мірятиму їх своєю оцінкою того, кому дарую; а хто гідний дарунку — ніколи не вважатиму, що роблю йому надто великий дарунок. Ніщо не робитиму, зважаючи на думку загалу{103}, а лише — на своє сумління; що робитиму згідно з ним — робитиму мовби на очах усього люду. Їстиму й питиму, тримаючись такої міри, щоб задовольняти природні потреби, а не для того, щоб набивати й вивільнювати черево. Приємний друзям, м’який і поблажливий до ворогів, радше випереджуватиму чиєсь гідне прохання, аніж на нього чекатиму. Знатиму, що моя вітчизна — світ, мої наставники — боги, які наді мною, довкола мене, — боги, що є суддями і вчинків моїх, і слів. І коли б лише природа не нагадала мені повернути їй моє дихання чи мій розум, — я відійду, заприсягнувшись, що впродовж усього життя я любив чисте сумління і поважні заняття, що не обмежив нічиєї свободи, а тим паче — своєї». Хто поставить перед собою такі вимоги, хто захоче їх виконати, хто спробує це зробити, — прокладатиме стежку до бога, і хай навіть не сягне мети, — впав він, однак, до висот ідучи…{104}

Ви ж, ненависники чесноти і її шанувальників, — нічого ж нового ви не винайшли. Хворим очам нестерпне сонячне світло; нічні створіння лякаються зблиску дня: з першим же промінням вони наче ціпеніють та чимскоріше тікають до своїх криївок і, нажахані світлом денним, забиваються там у свої нори та щілини. Тож скавучіть і, не змикаючи рота, вправляйте свої жалюгідні язики в обмовах добрих людей, скреготіть зубами — скоріше скришите їх, аніж бодай слід від укусів залишите.

«І чому той завзятий філософ так заможно живе? Чому, закликаючи зневажати багатства, сам ними володіє? Вчить зневажати життя — а живе? Вважає, що й здоров’ям треба нехтувати, а сам щонайдбайливіше до нього ставиться, ба, ще й покращити його прагне? Каже, що вигнання — пусте слово{105}: що, мовляв, поганого у переміні місцевостей, — чому ж сам, якщо пощастить, воліє зістарітись на батьківщині? Стверджує, що немає різниці між довгим і коротким віком, а чому ж тоді, якщо не стане щось на заваді, сам намагається жити якомога довше і втішатися спокоєм навіть у глибокій старості?

Справді, він заявляє, що все це треба зневажати, але не так, щоб не мати їх, а щоб маючи їх, — не тремтіти над ними; не так, щоби проганяти їх від себе, а щоби, коли самі відходитимуть, спокійно на це дивитися. Та й самій фортуні хіба не вигідніше вкладати свої багатства туди, звідки можна буде забирати їх, не чуючи жалісних нарікань того, хто володів ними якийсь час? Марк Катон, хоч і прославляв Курія{106} й Корунканія{107}, і ті часи, коли цензор міг покарати всього за декілька пластинок срібла, мав у своїй власності сорок мільйонів сестерціїв, менше, звісно, аніж Красс, але більше, ніж Катон Цензор{108}. Якщо вдатись до порівняння, то прадіда він перевищив набагато більше, аніж Красс{109} — його, а проте, якщо б йому трапились іще якісь багатства, то й ними він би не знехтував. Бо ж мудрець не вважає себе негідним дарунків, що випадково йдуть йому до рук; багатства він не любить, просто охоче його приймає, але не в серце — в дім. Що прийшло до рук — того не відкидає з погордою, а затримує у себе: більше багатство — більша й змога випробувати свою чесноту{110}.

Чи сумніватимемось, що не вбогість, а таки багатство дає мудрецеві ширші можливості для розгортання спроможностей свого духу? Адже вбогість гартує чесноту лише в одному — в умінні не гнутись і не занепадати. Багатство ж розкриває розлоге поле, де б могли проявити себе і поміркованість, і щедрість, і дбайливість, і зарадність, і великодушність. Мудрець не буде сам себе принижувати через свій низький зріст, хоча й волів би вдатися струнким. Він не нарікатиме на здоров’я навіть коли схудне чи, скажімо, позбудеться ока, та все-таки волів би бути неушкодженим, міцним — не забуватиме, однак, що має у собі ще неабиякі сили. Не нарікатиме на погане здоров’я, але бажатиме собі — доброго. Є речі, які, з погляду на цілість, видаються дрібничковими; без них головне добро аж ніяк постраждає, а все ж вони щось таки додають до тієї неперервної, з чесноти народжуваної, радості{111}. Багатство допомагає мудрецеві і втішає його так само, як, скажімо, мореплавця — ходовий вітерець, як гарна днина, як сонячна місцина, що проглянула з сірої холоднечі.

Хто б то з мудреців (маю на увазі наших, для кого єдиним добром є чеснота) заперечував, що серед речей обоятних{112} є такі, що мають якусь цінність самі по собі і що одним із них можна надавати перевагу над іншими? Одні з них, отже, гідні хай якоїсь уваги, інші — значної. А щоб далі ти не збивався на манівець, скажу: багатство — таки серед бажаних речей. «То навіщо, — схопиш мене на слові, — ті суперечки, хіба що насміхаєшся з мене, раз багатство для нас обох — щось одне й те ж саме?» — Аж ніяк, і хочеш знати чому? Якщо моє багатство попливе собі кудись від мене, то, окрім себе самого, нічого від мене не забере. Ти ж — заціпенієш, тобі здаватиметься, що з ним ти й самого себе втратив{113}. У мене багатство посідає якесь там місце, у тебе — головне. Стисло кажучи, свої багатства — я посідаю, а твої багатства — посідають тебе.

Тож годі вже докоряти філософам багатствами, ніхто ж бо не засуджував мудрість до вбогості. Чому б то філософ не міг володіти хай навіть великим майном, якщо воно не захоплене в когось іншого, якщо не заплямоване кров’ю, не набуте чиєюсь кривдою, не примножене брудними відсотками{114}; якщо чесними будуть і прибутки, й витрати і якщо від них страждатимуть хіба що злодії? Збільшуй свої статки, скільки забажаєш: почесним є те багатство, де чимало такого, що кожен хотів би назвати своїм, — але ні крихти такого, що хтось міг би назвати своїм. Таке багатство ні не відверне від філософа прихильної долі, ані не змусить його чи то хизуватися почесно набутим спадком, чи, навпаки, червоніти. Він матиме чим пишатися, якщо, відчинивши двері навстіж і виставивши напоказ усьому місту свої статки, зможе сказати: «Хто впізнає тут щось своє — хай забирає». Великим і справді багатим є той муж, який після такого-ось заклику озиратиме своє майно у всій його цілості! Скажу так: хто спокійно, без побоювань виставить своє майно під пильне око загалу — жодна людина не знайде там нічого, на що б накласти руку, — той про своє багатство може говорити відкрито, з гордо піднесеним чолом.

Мудрець не дозволить переступити поріг свого дому жодному підозрілому денарію{115}, натомість не зачинить дверей перед багатствами, хай і великими, — дарами фортуни чи плодами своєї чесноти. Чому ж бо й справді відмовляти їм у гостинності? Хай приходять, хай почуваються як вдома. Він ані не вихвалятиметься ними, ані їх не приховуватиме (перше — ознака метушливої, друге — боязкої, дріб’язкової душі, яка геть усе добро за пазуху б заховала), не покаже їм, як я вже казав, пальцем на двері. Що ж би мав їм сказати, чи: «Яка мені з вас користь?», чи: «Не вмію вами розпоряджатися?» Як у далеку дорогу, хоч міг би піти пішки, воліє рушити повозом, так, щоб не залишатися вбогим, вибере багатство. Отож, володітиме багатством, але — як чимось тимчасовим, перелітним, і не потерпить, щоб воно стало обтяжливим чи то для нього, чи для когось іншого. Він обдаровуватиме (та що це ви насторожили вуха, наготовили гаманці?) — обдаровуватиме або добрих людей, або тих, кого зможе зробити добрими; обдаровуватиме, з особливою пильністю вибираючи щонайгідніших, — як людина, яка добре знає, що обраховувати потрібно не лише прибутки, а й витрати; даруватиме, маючи на це справедливі й достатні підстави, адже по-дурному зроблений дарунок — чи не найганебніша з розтрат. Гаманець у нього не буде туго зав’язаний, але й дірявим не буде: багато з нього виходитиме, але нічого не випадатиме.

Помиляється, хто думає, що дарувати — то легка річ. Аж ніяк не легка, якщо робити це продумано, з глуздом, а не просто роздавати направо й наліво. Ось цьому, скажімо, я зобов’язаний, цьому — повертаю борг; цьому допомагаю, а цього — жалію; хтось — гідний підтримки, от і допомагаю йому, щоб убогість геть не загнала його в кут; іншим — не дам, бо їхній нужді, давай не давай, однак не зарадиш; комусь сам запропоную допомогу, когось — таки змушу її взяти. Одне слово, грошима не розкидатимусь: найрозумніше вкладати їх — саме у подарунки. «То як?.. Даєш гроші, щоб із них був прибуток?» — Принаймні, аби втрати не було: дарувати потрібно так, щоб, не вимагаючи покриття, можна було б на нього сподіватися. Таке добродійство — наче глибоко закопаний скарб: без потреби не викопуватимеш. А яке поле для благодійності сам дім багатого мужа! Бо хто сказав, що щедрість маємо виявляти лише стосовно вільних людей? Природа велить мені допомагати загалом усім людям, і байдуже — раби вони чи вільні; народжені вільними чи відпущені на волю; відпущені згідно із законом чи за звичаєм дружби. Де людина — там нагода для добродійства{116}. Отож, навіть не ступаючи за поріг свого дому, всяк може вільно розщедрюватися на гроші; вільно не тому, що вділятиме їх вільним людям, а тому, що від вільної душі йде те добродійство. Свою щедрість мудрець ніколи не звертає на підлих і негідних, зате вона ніколи не пересихає: тільки-но зустрінеться гідний — б’є повним джерелом.

Тож надаремно намагаєтеся викривлено тлумачити чесні, сміливі, пристрасні слова тих, хто став на стежку до мудрості. Але добре зважте: йти до мудрості — ще не означає прийти до неї. Ось що скаже той, хто щойно йде: «Говорю бездоганно, але скільки-то ще такого, гідного догани, у чому й досі борсаюсь! Тож не вимагай, щоб я зараз-ось дорівнював своїм засадам, коли докладаю усіх зусиль, щоб формувати себе, покращувати й сягати найвищого зразка. А сягну його, ступивши на намічену вершину, — тоді й вимагай, щоб мої діла не розбігалися зі словами».

Хто ж сягнув вершини людського щастя — по-іншому звернеться до тебе й скаже таке: «Передусім, ти не повинен дозволяти собі судити про тих, хто кращий від тебе». Стосовно мене, то мені вже пощастило викликати до себе неприязнь поганих людей, що є доказом справедливості моїх суджень. А щоб тобі роз’яснити, чому я не заздрю нікому із смертних, послухай, що думаю про різні речі і яку їм ціну кладу. Багатство не вважаю добром; було б воно добром, то й людей робило б добрими. Відмовляюсь, отже, назвати добром те, що може перебувати й у поганих людей. З іншого ж боку, я визнаю, що й володіти ним корисно, й що є воно джерелом неабияких вигод у житті.

А тепер, — оскільки ми дійшли спільної думки, що багатством таки потрібно володіти, — послухайте, чому я не зараховую його до благ і чим моє ставлення до нього відрізняється од вашого. От посели мене у найрозкішнішому домі, де геть усе, куди не глянь, у сріблі-злоті, — там я не набиватиму собі ціни, адже все це, хоч довкола мене, та не в мені. Перенесіть мене на Субліційський містї{117}, де самі жебраки, — не знецінюватиму себе, перебуваючи серед тих, хто живе з простягненою рукою. Чи так уже важливо, що комусь бракує шматка хліба, якщо не бракує змоги піти з життя? То що з цього виснуєш? Чи не те, що волію бути в розкішному домі, а не на жебрацькому мості?

Оточіть мене пишною обставою, блискучим начинням — не почуватимуся щасливішим через те, що на мені — м’які шовки, а мої застільні товариші прилягли на пурпурові покривала. Зміни мені ложе: не почуватимусь нещаснішим, якщо прихилю втомлену голову на жмут сіна чи простягнусь на напханому соломою дірявому ліжнику. А з цього що виснуєш? Волію пройтись у претексті, аніж світити голими лопатками у якомусь лахмітті. І хай кожен день оправдовує всі мої сподівання, хай нові привітання з успіхами наступають на п’яти попереднім — не буду через це любуватися собою. Переміни на протилежне ту нетривалу ласку часу: хай зваляться на мою душу усілякі втрати, гризоти, напасті, хай жодна година не минає без якоїсь сльози, та однак серед навалу тих нещасть я не назву себе нещасним, жодного дня не проклену — все ж бо я передбачив так, щоб жоден день не став для мене чорним днем. Що ж із цього випливає? А те, що волію присмиряти радість, аніж угамовувати біль».

А Сократ іще таке тобі скаже: «Зроби мене переможцем усіх народів світу, і хай уквітчана колісниця Вакха везе мене від сходу сонця ген аж до Фів, хай усі володарі просять у мене підтвердження своїх володарських прав, — саме тоді, коли мене вихвалятимуть нарівні з богами, найкраще розумітиму, що я лишень людина. А тепер — зіштовхни мене з того піднебесся кудись на саме дно, і хай прив’яжуть мене до чужинного повоза, щоб мав чим похвалятися у своїй тріумфальній ході пихатий і дикий воївник, — дибаючи за чужою колісницею, відчуватиму не більше приниження, аніж тоді, коли стояв на своїй. То який висновок? А такий, що волію перемогти, аніж потрапити у полон. Хай там що — зверхньо дивитимусь на фортуну з усіма її дарами, але, ставши перед вибором, — оберу краще. Що б там не випало на мою долю — прийматиму як благо, але волію, щоб випадало щось і легше, і приємніше, щоб менше воно дошкуляло. Та не подумай, що чеснота сама тобі прийде до рук. Проте одним чеснотам потрібна острога, іншим — вуздечка. Так само й з тілом: рухаєшся схилом униз — мусиш його стримувати, а схилом угору — підштовхувати. Так само й чесноти: одні донизу, інші — догори спрямовані. Хто ж тут сумніватиметься, що терпеливість, хоробрість, завзяття й інші чесноти, які протистоять усіляким труднощам і самій долі, — спинаються на вершини, видираються, натужуються? І хіба не очевидно, що поміркованість, лагідність щедрість, навпаки, — на спадистій дорозі? Тут — смикаємо за вуздечку, щоб дух, бува, не зісковзнув униз, там — понукаємо острогами, і то щонайгостріше. Тому-то в убогості звертатимемось до стійкіших, гартованих у боротьбі чеснот, а в багатстві — до розважніших, що ступають обережно, тримаючи рівновагу. Коли вже так розмежовано ті чесноти, то скажу: волію бути при тих чеснотах, які можна вдосконалювати спокійно, аніж при тих, що вимагають поту й крові. Отож, — підсумує мудрець, — я не з тих, чиї слова розбігаються з життям: як говорю — так і живу. Це ви одне чуєте, інше — розумієте: ловите вухами лише звучання слів, а яке їхнє значення — вам байдуже».

«Але яка, скажи, різниця між мною, дурнем, і тобою, мудрецем, якщо ми обоє хочемо чимось володіти?» — Різниця є, ще й яка: мудрецеві багатство слугує, дурневі — наказує{118}. Мудрець нічого не дозволить багатству, ви ж — усе йому дозволяєте. Ви звикаєте до багатства, прив’язуєтесь до нього, начебто хтось запевнив вас, що воно вічно буде у ваших руках. А мудрець серед найбільших достатків — про вбогість найбільше думає. Жоден очільник війська не уповатиме на мир аж так, щоб не готуватися до війни, яка, хоч і притихла, та однак оголошена{119}. Вас же робить гордовитими один лише добротний дім, мовбито ні згоріти не міг він, ані обвалитися. Достатки ввергають вас наче в якесь сп’яніння: думаєте, що купа грошей може протистояти будь-якій небезпеці й що такі вони вже могутні, ті гроші, що й фортуні забракне сил одним махом із ними покінчити. Багатство — наче забавка для вас у бездіяльності, тож і не підозрюєте, скільки небезпек воно приховує у собі. Як ото варвари в облозі: дивляться собі спокійно на тих, хто, облягаючи місто, споруджує різні пристрої, і навіть не здогадуються, чим то зайнятий ще далекий від них ворог, — так і ви: серед статків, розслабившись, не хочете й думати про те, скільки-то лихого звідусіль чигає на вас — ось-ось чи та, чи інша якась біда загребе всі ваші дорогоцінні здобутки. А мудрець, хоч би й все йому відібрали, — справжнє своє майно завжди матиме при собі; житиме — як жив: задоволений теперішнім і впевнений у майбутньому. «Найглибше моє переконання, — скаже Сократ чи ще хтось, кому до снаги судити про людські діла, — не стосувати свого життя до ваших суджень. Ви ж тільки те й робите, що нападаєте звідусіль, але ті ваші словесні нападки — то, як на мене, скимління нещасних малят».

Таке скаже вам той, хто сягнув мудрості, той, чий дух, звільнившись од пороків, велить дорікати іншим, та не тому, що їх ненавидить — тому, що їхнього зцілення хоче. А ще таке додасть: «Ваші міркування зачіпають мене не з огляду на мене — з огляду на вас, бо хто завзявся на чесноту, хто нападає на неї постійно, — сам же позбавляє себе надії на зцілення. Мені ви не робите жодної шкоди, як і богам — той, хто повалює їхні вівтарі. Але погані наміри й лихі помисли залишаються такими й тоді, коли не роблять комусь шкоди. Ваші нісенітниці сприймаю, мабуть, так само, як Юпітер найвеличніший і найдосконаліший — побрехеньки поетів: зображують його то крилатим, то рогатим, то нічним блудником, то жорстоким до богів, то кривдником людей, а ще — викрадачем вільних людей, навіть родичів, врешті, — батьковбивцем, загарбником чужого та й батьківського престолу{120}. А домагаються тими вигадками хіба того, що звільняють людей від сорому за їхні ж безчинства: самі ж боги, мовляв, не кращі. Отож, хоча те ваше лихослів’я мене не діймає, закликаю вас задля вас же самих: шануйте чесноту, довіряйте тим, хто, довгий час їй услід ступаючи, подивляє її велич, яка з кожним днем постає ще величнішою, хто закликає йти за нею. Вшановуйте її, як ушановуєте богів, а її послідовників — як жерців, і щоразу, тільки-но зайде мова про священні писання, — шануйте ваші язики{121}. Не в тому розумінні, як багато хто вважає, щоб ми, шануючи їх, давали їм волю, навпаки, — маємо повелівати їм дотримуватися мовчанки, щоб священнодійство могло відбутися належно, жодним лихим словом не скаламучене. Вам же слід особливо пильнуватися, щоб, тільки-но пролунає мова цього оракула, слухати, стуливши уста, якомога уважніше. Вас же не треба зганяти й закликати до уваги, коли хтось там, потрясаючи систром{122}, викрикує з чийогось веління усіляку маячню; коли якийсь спритник більше вдає, аніж закривавлює лезом і плечі свої, і руки; коли якась жінка, завиваючи, повзає вулицею на колінах; коли якийсь старець у лляній сорочці з лавровою гілкою та з запаленим у білий день ліхтарем у руці викрикує на все горло, що хтось із богів — тяжко ображений. Ось тоді ви збігаєтесь, роззявляєте рота і, заражаючи один одного безглуздим своїм страхом, готові заприсягтися, що все почуте — свята правда».

Ось що проголошує Сократ із в’язниці, яку він своїм приходом очистив, зробив її почеснішою від будь-якої курії{123}: «Що то за шал такий, що за така природа, і людям, і богам ворожа, — неславити чесноту і злобливими язиками оскверняти святиню? Якщо можете, то хваліть добрих людей, а ні, то просто оминайте їх. А якщо вам так уже подобається та ваша розбещеність, то нападайте один на одного, бо ж гавкати на небо — то, скажу, не лише блюзнірство, а й марна трата часу. Та й сам я свого часу став ласою поживою для жартівника Арістофана{124}, а далі й інші сміхотворці посунули лайливою зграєю, проливаючи на мене свої сповнені отрутою насмішки. Але те, чим хотіли заплямувати мою чесноту, — додало їй ще більшого блиску. Корисно ж для неї, коли її виставляють, наче на огляд, коли випробовують її на міцність. А хто може краще пізнати, чого вона варта, аніж той, хто, пішовши силою проти неї, — її ж силу відчув? Твердість скелі пізнає лише той, хто лупає її. От і я стою, мов та прибережна скеля, яку раз по раз, наринаючи звідусіль, шмагають хвилі, але ні з місця її зрушити, ані скришити не годні, дарма що впродовж століть усе б’ють її та б’ють, невгамовні{125}. Тож нападайте, наскакуйте: моя перемога — у моїй витривалості. Хто нападає на щось незрушне, нездоланне, той обертає свою силу собі ж таки на шкоду. Шукайте ж чогось податливішого, м’якшого, у що могли б уп’ястися ваші стріли. Нудно вам, от і копирсаєтеся в чужих недоліках, видаючи такі ось судження: «Чи не надто просторе житло в того філософа? А той — чи не надто догоджає собі за обідом?» Зауважуєте чужі прищики, а самі он — у виразках. Це так, коли б якийсь нещасний, весь у гидких гнояках, почав насміхатися, вгледівши у когось якусь бородавку чи родимку на бездоганному тілі. Дорікайте Платонові, що він шукав грошей, Арістотелеві — що брав їх, Демокрітові — що нехтував ними, Епікурові — що їх тратив; мені ж дорікніть Алківіадом і Федром — ви, що засяєте од щастя, тільки-но трапиться нагода наслідувати мої похибки! Краще до своїх вад пригляньтеся, до того зла, що облягає вас з усіх боків — то вгризається ззовні, то нутрощі вам роз’їдає! Якщо вже не хочете знати про себе, в якому ви стані, то зрозумійте хоча б те, що не так усе добре серед людей загалом, щоб ви мали час вправляти свої язики, осуджуючи пороки тих, хто кращий від вас.