Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Але й таке життя не забезпечене від зневаги, якщо все воно — в усіх на очах. Є ж бо й такі, хто криво дивиться на те, що бачить зблизька. Чеснота, однак, не здешевіє, хоч як близько не потрапляла б комусь на очі. Та краще вже зазнавати зневаги через простоту, аніж мучитися тим постійним вдаванням. Але й тут маємо дотримуватись міри; велика ж різниця в тому, як ти живеш: просто чи недбало. Час од часу мусиш ховатися в самому собі, бо спілкування з тими, хто геть до нас не подібний, порушує увесь уклад нашої душі, відновлює пристрасті, роз’ятрює те, що в ній було ще слабке, незагоєне. Треба принаймні змішувати ті речі, чергувати їх — самотність з товариством: та будитиме в нас потяг до людей, а те — до нас; і те, й інше будуть собі навперемін ліками: відразу до юрби лікуватиме самота, нудьгу у самоті — юрба.

Не варто постійно зосереджуватись лише на чомусь одному — на щось веселе час од часу звертаймо свою думку. Сократ не соромився бавитися з дітьми. Катон, натомлений громадськими справами, розпружував себе вином{186}. Сціпіон, воїн, тріумфатор, стосував свої рухи до танцю, але не так, розслаблено вигинаючись, як то нині й ходити полюбляють, знадливіше, аніж жінки, а так, як наші предки під час свят та забав, — хвацько, по-чоловічому, тричі притупуючи{187}, не боячись пошкодити своїй гідності, навіть якби вороги на той танець дивилися. Мусить же й дух час до часу перепочити — кращим стає він після цього, бадьорішим. Як урожайна нива, коли ненастанно її виснажувати, швидко втрачає свою родючість, так навіть напористий дух підупадає від безперервної праці. Варто трохи передихнути, розслабитись — і він знову поновлює свою снагу. Постійні труди спричиняють якусь наче притупленість і млявість. Людина й не тяглася б так до всіляких веселощів і забав, якщо б не знаходила в них природної полегші, та коли ними аж надто захоплюватися, то вони заберуть усю силу духу, всю його вагу. Бо ж і сон потрібен для відновлення сил. А розтягни його на ніч, на день — матимеш смерть{188}. Велика різниця в тому, чи послаблюєш щось, чи загалом розв’язуєш.

Законодавці встановили святкові дні, щоби привчити людей до спільних веселощів — розуміли, що працю конче треба чергувати з відпочинком. Та й видатні мужі, чув я, щомісяця встановлювали для себе вільні дні; або ж якусь частину дня присвячували справам, а якусь — дозвіллю. Так, пам’ятаю, Азіній Полліон{189}, той великий оратор, жодній справі не дозволив зайняти себе після десятої години; навіть листів не читав, боячись, щоб не приплодили йому якихось нових клопотів. Протягом двох годин він позбувався цілоденної втоми. Інші роблять перерву опівдні, а вже опівденні години виділяють для менш важливих справ. Так і наші предки забороняли після десятої години розглядати в сенаті нові звіти. Вояки ділять між собою години чування, а ті, що повернулися з походу, ніч мають вільну.

Мусимо дбати про дух, даючи йому час од часу спокій, що є для нього замість поживи; потрібно проходжуватися відкритою місцевістю{190}, щоб він повнився там диханням неба, піднімався вгору. Втім, чи йдемо, чи їдемо, сил додасть сама зміна місцевості, гарний обід і трохи повніший келих: іноді можна дійти аж до сп’яніння, одначе, не з тим, щоб у нього зануритись, а щоб розхмуритись од нього. Воно ж, сягаючи дна душі, вимиває турботи; окрім деяких інших хвороб, лікує й журбу. Тож винахідник вина дав йому назву «Лібер» не тому, що вільним стає язик, а тому, що воно звільнює душу, яка часто стає рабинею турбот, підтримує і зміцнює її, додає їй зваги для різних починань.

Але, як у свободі, так само й у вині повинна бути міра. Полюбляли вино, запевняють усі, і Солон{191}, й Аркесілай{192}. Катонові докоряли й пияцтвом. Та завдяки тому закиду в Катоновій звичці бачу радше щось похвальне, аніж ганебне. І хоча надто часто вдаватися до вина не варто, щоб не набути поганої звички, іноді таки треба спонукати душу до чогось буйнішого, веселішого, відсторонивши на якийсь час хмурну тверезість. Бо чи вірити грецькому поетові: «Іноді й подуріти приємно{193}», чи Платонові: «Врівноважена людина даремно стукатиме у двері Муз», чи то Арістотелеві: «Не буває великого таланту без крихти божевілля», — зійдемось на тому, що лише зворушення дає змогу мовити щось високе, непересічне. Лише тоді, коли наш дух, зневаживши усе звичне, простацьке, відчувши доторк чогось святого, підніметься вище, він лише тоді смертними устами — безсмертне проспіває слово. А доки він замкнений у собі, доти й не спроможеться на щось піднесене, поставлене мовби на стрімку вершину.

Отож, зійшовши з утоптаної стежки, він мусить рвонути вперед і, гризучи гнуздечку, поривати зі собою й свого керманича{194} на ті висоти, куди б сам він побоявся й ступити. Ось тобі, мій найдорожчий Серене, усе те, що слугує душевному спокою{195}, допомагає повернути його, усе те, що протистоїть порокам, які вповзають у нашу душу. Але знай: жоден із тих засобів не порятує того, хто тремтить над своєю душевною неміччю, — тут опіка потрібна, постійна, пильна опіка, якою маєш оточити свій підупалий дух.

Про дозвілля

[Озирніться, прислухайтесь — і побачите, що всяк, увесь люд загалом] тільки те й робить, що одностайно збиває вас на манівці, заохочує до пороків. І якщо вже й пальцем не ворухнемо, щоб чимось порятувати себе, то бодай відсторонімося від тієї метушні — навіть сам затишок буде помічним: наодинці з собою — покращуватимемо себе. А ще ж, відсторонившись, матимемо змогу приєднатися до найкращих, вибрати для себе зразок, за яким порядкуватимемо наше життя.

А цього не домогтися без дозвілля: впровадити в життя якесь рішення можна лише тоді, коли ніхто за допомогою загалу не зіб’є нас з іще непевного кроку. Тоді й протікатиме наше життя розмірено й плавно, коли не шматуватимемо його, то за одне щось хапаючись, то за інше. Бо серед різних наших зол чи не найгіршим є те, що ми навіть пороки чергуємо, бо ж не здатні й на те, щоб якогось одного, вже звичного, триматися: впадаємо то в один, то в інший — страждаємо не лише від того, що наші судження хибні, а від того, що вони мінливі. Хитаємося, беремося за різне; чого прагнули — те занедбуємо; до занедбаного — знову повертаємось. Так і живемо: то прагнення нас мучить, то каяття. Повністю залежимо від чужих суджень; найкращим вважаємо те, яке обстоює і хвалить загал, а не те, яке справді гідне того, щоб його й обстоювати, і хвалити. Дорогу ж, добра вона чи погана, обираємо не на свій розсуд — дивимося, чи багато на ній слідів, серед яких немає жодного, що провадив би у зворотньому напрямку{196}.

Здивуєшся: «Що з тобою, Сенеко? Відступаєш від своїх засад? Це ж ваші стоїки проголошують: «Аж до останнього дня, до крайньої межі{197}, будемо зайняті ділом, не перестанемо трудитися задля спільного добра, допомагатимемо кожному, навіть неприятелеві, — рук не опускатимемо. Це ми, хто жодному віку не даємо відпочинку і, словами того найкрасномовнішого мужа, — ми й під шолом сивину беремо{198}. Ми — це ті, для кого до самої смерті немає нічого дозвільного, ба й сама смерть, якщо дозволяють обставини, — не є чимось дозвільним». То що ж, перебуваючи в таборі Зенона, переказуєш розпорядження Епікура? Якщо вже відступаєш від своїх засад, то краще вже явно перебігати з табору в табір{199}, аніж, ховаючися, зраджувати. Ось що наразі відповім тобі: «Чи хочеш від мене чогось більшого, аніж щоб я був подібним до своїх наставників? Ну що ж, піду не тією дорогою, на яку спровадили мене, а тією, якою повели».

А тепер спробую переконати тебе, що я не відхиляюсь від настанов стоїків, як самі вони від своїх не відхилялись (а ще ж: якщо тримаюсь не так їхніх настанов, як самих зразків, то хіба це не найкраще для мене виправдання?). Розділю мої судження на дві частини: по-перше, кожен має змогу з раннього віку повністю віддатися спогляданню{200} правди, дошукуватись належного способу життя й отак жити, одаль від люду; опісля, як ото ветеран, який уже відслужив своє, на схилі віку, передати справу в руки інших, — подібно до весталок{201}, які, стосуючи обов’язки до свого віку, вчаться виконувати різні обряди; вивчившись самі — навчають інших.

Якщо я проголошую, що ось ця настанова від стоїків, то це не означає, що ставлю собі закон ні в чому не відхилятися від слова Зенона чи Хрісіппа{202}, — поділяю їхню думку в самій її суті, адже йти лише за кимось одним — годиться для якогось угрупування, а не для сенату. Якби ж то в людській мудрості все вже було досконалим, очевидним і ніщо з її рішень не потребувало змін! А поки що правди шукаємо разом із тими, хто її навчає.

Епікурейці й стоїки, окрім іншого, ще ось у чому розходяться найбільше: різними дорогами провадять до дозвілля. Епікур каже: «Мудрець хай не береться до суспільних справ, хіба щось несподіване зайде». А Зенон: «Хай займається суспільними справами, хіба щось стане на перешкоді». Той простує до дозвілля, виходячи зі своїх засад, а цей — усупереч їм, якщо зайде якась причина. А тих причин буває чимало: держава може бути аж так зіпсована, що й пособити їй годі; так уже забита злом, що всі зусилля мудреця пішли б намарно, тож, не маючи надії бути помічним, він не йде на безглузду жертву; мудрецеві може бракувати або впливу, або сил, суспільство може загалом не сприйняти його; врешті, й здоров’я може завадити: не спустить же він на воду пошарпане бурею судно, не впише немічного до війська, не ступить на дорогу, якщо знатиме наперед, що нею не пройти.

Але також і той, хто ні на що не розтратив іще своїх сил, не побував у життєвих бурях, може втішатися затишком і, не гаючи часу, віддаватися заняттям мудрості, насолоджуватися цілковитим дозвіллям, плекаючи чесноти, адже вдосконалюватись у них можна й у повному, якого ніщо не скаламучує, спокої. Тож обов’язок людини — допомагати людям; якщо є така змога — то багатьом, якщо менша — небагатьом, а ще менша — найближчим; врешті — самому собі. Хто приносить користь іншим, той зайнятий спільним ділом. Так само, хто стає гіршим — шкодить не лише собі, а й усім тим, кому, якби ставав кращим, міг би приносити користь; і навпаки: хто добре собі прислужився — тим самим допомагає іншим: готує для них свою поміч.

Уявімо собі, що є дві держави: одна, велика і в найширшому значенні слова спільна, вміщає у собі богів і людей; у ній не прив’язуємо себе до того чи іншого закутка: межі такої держави не кроком — сонцем вимірюємо. Інша — та, де нам випало народитися: хай це володіння афінян, карфагенців чи іншого якогось міста, що належить не всім, а лиш тим чи тим людям. Є такі, що водночас одній слугують державі й іншій — більшій і меншій; є такі — що лише меншій; є ж і такі — що лише більшій слугують. Тій більшій державі можемо служити й у дозвіллі. І саме в дозвіллі, гадаю, — найкраще. Досліджувати, скажімо, що таке чеснота{203}: щось одне, чи множинне; що людей робить добрими: природа чи заняття наукою; чи всі ті моря й суходоли й все те, що охоплюють моря й суходоли, — це щось одне, єдине, а чи бог розсіяв у просторі безліч подібних тіл; чи матерія, з якої все народжується, — це щось цілісне й неперервне, чи розсіяне й перемішане: тверде — з порожнім; якою є оселя бога; чи він лише споглядає свій витвір, чи ним орудує; чи всесвіт огортає його ззовні, чи, навпаки, увесь він — у тому всесвіті; чи світ незнищенний, чи також і його маємо зараховувати до всього крихкого, дочасного? Чим же подобається богові той, хто вдається до таких-от роздумувань? Певно ж, тим, щоб не залишалося без свідка таке величне його творіння.

Кажемо зазвичай, що найвище добро полягає в тому, щоб жити у злагоді з природою. Природа ж народила нас водночас і для споглядання, й для дії. Тепер доведімо правильність попередньо сказаного. Але цього не зробимо, поки кожен не з’ясує для себе, яке прагнення спонукає його до пізнавання невідомого і як то ми квапимося наставляти вухо будь-якій казочці. Бачимо, як люди пускаються в море, наражають себе на чималі труди й небезпеки далеких подорожей, очікуючи лише однієї нагороди — пізнати щось далеке, приховане. Ось що збирає людей на видовища, ось що спонукає їх зазирати у замкові щілини, вивідувати таємниці, відчитувати припорошені віками згортки, слухати про звичаї чужоземних народів.

Природа наділила нас цікавістю: свідома своєї краси й винахідливості, вона створила й нас, щоб було кому озирати усі ті дива, бо ж намарно пішов би увесь її труд, якби така велич, така осяйна чистота, так тонко, з таким блиском випрацюваний твір, що вражає прекрасним розмаїттям, дивився б у ніщо — в пустелю. А щоб ти знав, що вона справді хоче того, щоб усе це ми не лише окидали зором, а й пильно до нього приглядалися, то зваж, яке місце природа виділила нам: помістила рівно серед тих красот, щоб вони навсібіч відкривалися нашому зорові. Вона не лише випрямила людину{204}, а й збудувала її так, щоб вона з легкістю могла стежити за зорями, що пливуть небосхилом від сходу й до заходу, щоб могла обертати обличчя враз із обертанням усесвіту, щоб високо тримала голову — посадила її на гнучку шию. Подбавши відтак, щоби знаки зодіака проходили небом, — по шість упродовж дня і по шість упродовж ночі, — вона розгортає перед очима, одну по одній, кожну свою частину — так, щоб одне щось виставлене для огляду будило жагу споглядання усього подальшого.

Не все, однак, сягаємо оком, не все бачимо таким величним, яким воно є, але наш зір прокладає собі стежку для дослідження, закладає для нас підвалини пізнання правди, щоб від явного могли ми у своїх пошуках переходити до прихованого{205} — віднаходити й те, що є давнішим од усього видимого світу: звідки взялись ті зорі; в якому стані був усесвіт ще перед тим, як розділились, одна по одній, різні його частини; що, власне, розвело ту первісну, грузьку й безладну, хаотичну масу на ті частини; хто визначив усьому належне місце: чи лише завдяки своїй природі важке опустилось, а легке піднялось, а чи, окрім ваги й розмаху, якась вища сила визначила закон кожному окремому тілу, і чи правдою є те (у цьому — найвагоміший доказ наявності божественного подиху в людині), що якісь окрушини, чи іскринки зірок, зісковзнувши з неба, ввіткнулись у незвичне для них місце{206}?

Отож наша думка прориває небесні заборола{207}; їй не досить пізнавати лише те, що відкрите для зору: «Проникаю, — каже, — й у те, що поза межами світу; хочу знати, чи там — бездонна глибінь, чи іще щось, теж окреслене межами; як виглядають ті, що поза нашим зором, обшири, — безформні й безладні вони чи навсібіч рівно простерті, і чи там теж усе набуло певного ладу; чи той інший світ якось із нашим стикається, а чи, ген од нього відбившись, кружляє десь у порожнечі; чи справді геть усе збудоване з неподільних частинок, які народжуються і народжуватимуться, чи матерія, з якої постає усе, — однорідна у своїй тяглості, а змінна — лише у своїй цілості; врешті, чи елементи перебувають між собою у постійній боротьбі, чи, може, не борються, лишень різними дорогами прямують до чогось єдиного?

Подумай, як мало часу у того, хто народжений для таких-от досліджень, як мало, навіть якщо б жодною його крихтою нікому не поступився{208}! Припустімо, що з його легковажності ніхто й крихти часу у нього не забрав, що й сам не дозволив собі змарнувати й хвилинки, що так уже трясся над кожною своєю годиною, мов найскупіший хтось — над грошем, і що аж до останньої межі людського життя добре йому все йшло й ні на що з визначеного йому природою не посягнула фортуна, — а все ж людина надто смертна, щоб оволодіти знанням про несмертельне. Отож, я живу згідно з природою, якщо всього себе їй віддаю, якщо я — її подивовувач{209} і шанувальник. Природа ж вимагає від мене двох речей: щоб я мав час і діяти, й споглядати; роблю і те, й інше, раз уже й споглядання моє — не без дії.