Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Та ви цього не розумієте і робите вигляд, який геть не підхожий до становища, в якому перебуваєте, — як ті, хто сидить собі чи в цирку, чи в театрі, ще не знаючи, що його дім — у жалобі. Я ж, дивлячись на вас наче згори, добре бачу, яка то буря чи то нависла над вами, готова ось-ось ударити громом, чи таки вже наготовилася вхопити й забрати зі собою всі ваші статки. Та що там статки? Хіба той шалений крутіж уже не підхопив, хоч ви й не зчулися, ваші душі, хіба не жбурляє ними так, що змушує одного чогось сахатися, до іншого наосліп пориватися, то вгору їх підбиваючи то ввергаючи у прірву{126}?

(На цьому текст у рукописах обривається).

Про спокій душі

Пильно до себе приглядаючись{127}, я зауважив, Сенеко, що деякі пороки постають переді мною мовби на видноті, рукою сягнути, інші — якісь невиразні, наче приховані, а ще інші — не сталі, що час до часу повертаються; я назвав би їх найдошкульнішими, подібними до розсіяних ворогів, готових догідної миті перейти в наступ; із ними ні так, ані сяк не поведешся: ані, як у часі війни, не будеш постійно у готовності, ані, як у мирі, — у безтурботті. І саме цей мій стан непокоїть мене найбільше (чому б я мав не зізнатись, як зізнаються лікареві?), бо, правду кажучи, я ані не вільний від усіх тих пороків, яких боявся, ба й ненавидів, ані — цілком від них залежний; перебуваю, якщо в не найгіршому, то вже напевно — у плачевному, якомусь нудотному стані{128}. І не варто мені казати, що чесноти у самих своїх початках ще надто слабкі й лише з часом набувають і сили, й стійкості; добре знаю й те, що вся ця звернена на щось показне діяльність, маю на увазі почесті, ораторську славу та й усе інше, залежне від ставлення люду, з часом посилюється — хай це та діяльність, яка постачає нам справжні сили, а хай та, яка дбає, аби лиш подобатися, про зовнішній блиск і вичікує роки, аж сама давнина її прикрасить, — але боюся, щоб звичка, вона ж бо додає стійкості всьому, ще глибше не увігнала в мене той мій порок: тривалість в одному якомусь занятті породжує любов і до чогось поганого, і до доброго.

Що ж то за така недуга моєї душі{129}, що вагається між одним і другим, — ані на правильний шлях твердо ступити не може, ані манівцем пуститися, — мені годі окреслити в цілості, хіба що — частинами тобі викладу; скажу, що зі мною трапляється, а ти вже підшукай тій хворобі назву. Над усе, зізнаюся насамперед, люблю ощадливість: подобається скромне, не для показу влаштоване ложе; не зі скрині добутий одяг, не той, що всілякими привісками й тисячами шнурочків сліпить очі своїм блиском, а домашній, вигідний, що ані зберігати, ані добувати його не клопітно; до смаку їжа, яку не мусять готувати й ворожити коло неї цілі загони кухарів; не та, яку вельможа замовляє для себе ще за багато днів наперед, подає ж її до столу не одна лиш пара рук, — а легка для приготування, у якій нічого вишуканого, витратного, якої будь-де знайдеш удосталь, ані для статку твого не обтяжливої, ані для тіла: не вернеться з нього тією ж дорогою, якою увійшла. Мені до вподоби простакуватий слуга й такий самий хлопчина-челядник; успадковане від батька-селянина{130} масивне столове срібло без жодної на ньому різьби й імені митця; нічим не примітний стіл, що ні особливим рисунком лінії не вирізняється, ані в місті не славиться тим, що переходив у спадок від одних до інших вишуканих господарів, — просто ужитковий стіл, на якому жоден гість не затримує чи то здивованого, чи заздрістю запаленого ока.

Але при тій моїй любові до скромності мене засліплює пишнота деяких шкіл: рясніше, аніж на публічних урочистостях, золотом обвішані раби, цілі загони блискотливих слуг. А ще ж ті доми, де й нога ступає по коштовному, де, що не закут, там наче сипнув хто коштовностями{131}, де й уся стеля{132} разить ними очі, де, ласо й невідступно, юрмляться перехоплювачі спадків… Що вже казати про ті наскрізь прозорі води, які омивають гостинні покої, про ті учти, гідні театру, бо й влаштовують їх, як у театрі?{133} Тож і мене, хто загостив зі своєї наче запліснілої ощадливості, омиває там, засліплює й оглушує, та буйна, всюдисуща розкіш. Від неї аж очі розбігаються, тож більше своїм духом, аніж очима чиню їй спротив. Відходжу не те що гірший, а сумніший: не так уже високочоло походжаю у своїй пісній оселі; гризе якийсь мовчазний жаль, і вже сумніваюся, чи, бува, не кращим є усе те, що я бачив. Щоправда, з усього цього ніщо мене не змінює, але — й не залишає незворушним. Охоче ступаю за дійовими приписами наших наставників, поринаю у вир громадських справ; не цураюся почестей ані фасцій — не задля пурпуру хилюся до них, не задля того, щоби прихопити собі ознаки влади, а щоб мати більшу змогу бути корисним для своїх друзів, для близьких мені людей, врешті, для всіх громадян.

Найближче, їхній вихованець, тримаюся Зенона, Клеанта й Хрісіппа{134}. І хоча всі вони стояли осторонь громадських справ — усі спрямували туди своїх учнів. Так от, коли щось чи то вразить мене, незвиклого йти лобом в лоб, чи наштовхнусь на якусь образу (що часто трапляється в людському житті), чи на щось таке, з чим нелегко впоратись, а чи надовго зав’язну у якійсь клопітній марниці, — я знову тікаю у своє дозвілля, як ото кінь, дарма що втомлений, та коли додому, то приспішує крок: люблю замикати своє життя у рідних стінах. Ніхто тут не забере у мене жодного дня, нічим не відшкодовуватиму своїх витрат. Хай моя душа побуде з собою, хай поплекає себе, не зайнята чужими справами, байдужа до чиїхось суджень; хай натішиться, позбувшись і громадських, і власних клопотів, солодким спокоєм.

Але тільки-но збадьорить якесь дійовіше читання, тільки-но пришпорять високі приклади — вже я на форумі, вже рад то своїм голосом комусь пособити, то ділом, і хай навіть не вдалася допомога — була спроба допомогти. Хочу там збити пиху того, хто поспішив вивищитися через чиюсь кривду. У мистецтві мовлення, я певен того, найкраще пильно приглядатися до самої справи, говорити лише про неї, врешті, й слова підпорядковувати тій справі, щоб за її ходом слідувала й мова — проста, без прикрас{135}. Що ж бо за користь розраховувати її на віки? Хочеш нині працювати так, щоб не мовчали про тебе нащадки? Але ж ти народжений, щоб померти. Тихий похорон не такий обтяжливий. Щось собі пописуй, щоб заповнити час, не для похвал, — простим, невигадливим стилосом. Меншого поту вимагають заняття на один якийсь день.

Хай так, але тільки-но мій дух окрилить якась видатніша думка, він одразу ж стає вибагливішим до слів: до високого подиху прагне й мову достосувати, от вона й піднімається, оскільки піднесеним є сам предмет; забуваючи тоді про засади скромнішого письма, літаю високо, вже й не своїми устами мовлячи.

Не вдаючись у подробиці, скажу, що ця слабкість здорового глузду супроводжує мене в усьому, тож боюся, щоб остаточно їй не піддатись, або, що непокоїть іще більше, щоб не зависнути, наче над прірвою, звідки будь-якої миті можна зірватися. Втім, тут можливі й інші, яких самому й не передбачити, прикрі несподіванки. Адже ми звикаємо до щоденних речей, і поблажливість заважає нашому судженню. Гадаю, чимало людей могло б сягнути мудрості, якби не вважали, що вже її сягнули, якби деяких вад не приховували в собі, а повз інші, й оком не зморгнувши, проходили. Не думай, що, потураючи іншим, ми менше занапащаємо себе, аніж потураючи собі. Де є такий, хто б зважився самому собі сказати правду? Де є такий, хто серед натовпу лестунів і хвалителів сам же найпалкіше б не плескав собі у долоні? Тож, благаю, якщо маєш якийсь засіб, щоб зарадити тій моїй хитавиці, — не вважай мене негідним завдячувати тобі своїм спокоєм. Ті душевні сіпання, наскільки знаю, не є аж такими небезпечними, не спричиняють якогось збурення. Щоб увиразнити свої скарги правдивим порівнянням, скажу так: мучить мене не буря, а морська хвороба. Отож, хай там яка вона, — вилікуй мене, подай з берега руку тонучому{136}.

Я вже віддавна, повір мені, Серене, мовчки сушу собі голову, з чим би то порівняти ось такий стан душі й не знаходжу нічого кращого, аніж приклад тих, які, позбувшись тривалої, важкої хвороби, час до часу лякаються незначної дрожі, дрібного недомагання{137}. Вони, дарма що уникнули найгіршого, псують собі життя всілякими підозрами; прийшовши до здоров’я, й далі тицяють лікарям руку — перевірте, мовляв, пульс, а тільки-но трохи розігріються — вже то для них поганий знак. Такі люди, Серене, не те що замало вилікувані — замало звиклі до здоров’я: так ото, вже у затишші, іще тремтить чи то морське, чи озерне плесо — відходить од бурі. Отож тобі не потрібні тепер сильні, дійові засоби (до них я й сам вдавався), якими то протистоятимеш собі, то себе картатимеш, то ще більших якихось зусиль докладатимеш, — потрібно те, що приходить наостанку: віра в самого себе, впевненість у тому, що ступаєш належною дорогою, з якої не зіб’є тебе своїми перехресними слідами люд, що снує туди-сюди, а, бува, блукає таки при самій тій дорозі.

Те, до чого стремиш, є справді чимось величним, високим, близьким до самого бога — хочеш бути незворушним. Цю незмінну стійкість душі, що у греків має назву euthymia{138}, і про яку Демокріт написав знамените дослідження, я називаю спокоєм. Не конче-бо наслідувати чи таки в чужій формі переносити слова: про що мова — те й маємо назвати так, щоб у тій назві була сила, а не, сказати б, обличчя грецького слова. Дошукуємось, отже, в який то спосіб душа постійно може йти розміреним, виваженим кроком, у злагоді з собою, радісно озираючи свої набутки, нічим тієї радості не захмарюючи, не полишаючи своєї погідності, не піднімаючись і не занепадаючи. Це, власне, й буде спокій. Як його осягнути — поміркуймо над тим в цілому; ти ж, скільки захочеш, стільки й візьмеш собі із тих засобів, що для загалу.

Але, насамперед, усе те пов’язане з пороками зло варто виставити на світло денне, щоб кожен міг угледіти там щось своє. Ти ж одразу пересвідчишся, яка то дрібничка, ота твоя нудьга, порівняно з тими, хто пов’язав себе показними засадами поведінки, чия хвороба пишно титулована, хто не так хоче ховатися під облудною личиною, як соромиться її зняти. Всі вони в однаковому становищі: і ті, кого мучить непосидющість, кому все набридає, хто, постійно хапаючись за щось інше, шкодує за тим, що полишив, — і ті, хто, зіваючи з нудьги, поступово наче в’яне. Додай ще й тих, хто, подібно до людей, яких вимучують важкі сни, вовтузяться, товчуть собою, аж поки не вспокояться, знесилені; раз по раз змінюючи способи життя, на якомусь із них вони, врешті, зупиняються, та не тому, що їм остогидли ті зміни — стареча неміч уже не годна щось змінювати. А ще ж додай і малорухливих, що є такими не через сталість, а через лінивство: живуть не так, як хочуть, а так, як почали жити. Пороки — найрізноманітніші, а вислід — один: відраза до самого себе. А все це — від душевної непогоди, від якихось наче боязких і не вельми вдалих бажань: або зваги замало, щоб осягнути бажане, або спроможності; тому-то й такі завжди мінливі, такі непевні ті люди, як і надія, на яку вони покладаються.

Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних та ще й нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марним. Ось тоді вони водночас і шкодують, що взялися за таке, й бояться, що візьмуться знову. Тут і підкрадається душевне хитання й відчуття безвиході, бо ж ані повелівати тим бажанням неспромога, ані коритись їм; наче зависаючи у тих хитаннях, збивається з кроку й життя, а зраджена у своїх сподіваннях душа наче ціпеніє. Усе це обтяжується ще й тим, що, зненавидівши те клопітне своє нещастя, вони шукають сховку у відпочинку, в усамітнених заняттях, але це не для їхньої спраглої діяльного, громадського життя душі: з природи неспокійна, вона, звісно, не може знайти в собі якоїсь розради.

Отож, позбавлена приємностей, що їх у самих заняттях знаходять для себе дійові люди, вона вже не зносить ні дому, ні самоти у чотирьох стінах; залишена сама на себе, вона вже й на себе дивиться з огидою. Звідси — й та нехіть до всього, й відраза до себе, й постійна метушня непосидливої душі, й хворобливе несприйняття свого ж таки дозвілля. Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається — братись їй до чогось чи ні — то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа до чиїхось успіхів, адже знудьгована бездіяльність{139} — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не можуть звестись на ноги. Роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, душа, кленучи долю й нарікаючи на часи, замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього.

Людська душа, за своєю природою, і справді дійова, схильна до руху: мила їй будь-яка нагода розрухатись і розважитись; а стосується це передусім людей не надто шляхетної вдачі, тих, хто залюбки зуживає себе у будь-якому ділі. Як ото деякі гнояки прагнуть, собі ж таки на шкоду, щоб їх раз по раз торкалася рука, а для гидкої корости розкішшю є все те, що її роз’ятрює, так і для тих, чиї душі, наче тими гнояками, прориваються різними пожаданнями, насолодою є труд і тягота.

Є й такі рухи, які, хай і з якимось болем, а все ж наче догоджають тілу. Так, буває, крутимося на ліжку, обертаємось, хоча й не залежались іще, з боку на бік, усіляко змінюючи положення, провітрюємо своє тіло. Як той Гомерів Ахілл{140}: то він лежить на животі, то вже на спині, горілиць, і так, і сяк укладається. Подібно й хворі: до всього у них короткий терпець; будь-яка зміна — то для них ліки. Звідси — ті безкорисні подорожі, ті блукання узбережжями, ота непосидющість, яка, постійно ворогуючи з теперішнім, випробовує себе то на морі, то на суходолі. Гайда в Кампанію! Заледве там — уже набридає тонка мальовничість місцевості. Глянути б на щось суворіше… А майнімо-но в Бруттій, в Луканію! Але й тут, серед того запусту, чогось би такого, на чому спочило б наше вибагливе око, натомлене спогляданням тієї понурої дикості. Мерщій у Тарент, у ту знамениту гавань, під лагідне й узимку небо, до тих осель, що доволі багатими були й для давнього люду! Але пора й до Риму повертатися: надто довго наші вуха відпочивали від ревища й оплесків — пора й людською кров’ю насолодитися!.. Подорож за подорожжю, видовище — за видовищем… Добре мовить Лукрецій: «Кожен, як може, так і тікає постійно від себе{141}». Та що з того: від себе ж не втекти. От він і йде своїм же слідом, невідступний, прикрий супутник самого себе. Тож мусимо знати: гнітить нас не якоїсь місцевості вада, а наша, що у нас самих{142}. Надто слабкі ми, щоб довго терпіти будь-що, хай це труд, хай насолода, хай наше щось, хай чуже. Дехто й до самогубства вдається, бо раз по раз міняючи наміри, повертається до того, з чого почав, — на щось нове й надії не залишається. Немилим стає для нього життя, ба й увесь світ. От і прохоплюється розкошолюб розпачливим: «І доки ж то день-денно — одне й те саме?»

Який засіб, запитуєш мене, вважав би я помічним при тій нехоті до життя. «Найкращим було б, як радить Атенодор{143}, зайнятися вирішуванням усіляких справ, зокрема й державних, не полишати й громадські обов’язки. Адже, як ті, хто з дня на день, на сонці, вправляються, зайняті своїм тілом, головне ж бо для атлетів більшість часу присвячувати силі рук і кріпості м’язів, що, власне, і є їхнім ділом, — так і для нас, хто готує свій дух до суспільних змагань, хіба не найпохвальніше постійно бути в дії? Бо хто поклав собі за мету прислужитися своїм співгромадянам, загалом людям, той і трудиться, і користає водночас, якщо входить у саме скупчення справ і по змозі дає їм лад — і приватним, і громадським». — «Але, — додає він, — зважаючи на хворобливе людське марнославство, на повсюдну брехливість, що споганюють навіть найкращі наміри й ставлять під загрозу будь-яку щирість, перед якою замість успіхів одні лише перешкоди поставатимуть, — потрібно відійти від форуму й суспільних обов’язків. Однак і в домашньому затишку великий дух має змогу розгорнутися. Як леви й інші звірі навіть у клітках не втрачають свого пориву, так і люди в усамітненні стають особливо дійовими. З тим-бо й усамітнюємося, щоб усюди, де б не знайшли собі той спокійний сховок, ми могли б бути помічними усім і кожному зокрема — своїм хистом, словом, порадою. Адже корисним для держави є не лише той, хто висуває кандидатів, захищає оскаржених чи судить у справах війни й миру, а й той, хто виховує молодь, хто при такій нестачі добрих наставників оснащує людські душі чеснотами, зупиняє й напоумлює тих, хто поривається до багатств і розкоші, і навіть якщо він нічого іншого не робить, то принаймні притамовує той їхній порив — у себе вдома, виконує суспільну роботу. То чи більше важить той урядовець, який промовляє між чужинцями і громадянами, чи той міський претор, який повторює присутнім слова асесора, аніж той, хто вчить, що таке справедливість, почуття обов’язку, терпеливість, мужність, зневаження смерті, розуміння богів чи усвідомлення того, який то щедрий дар — чисте сумління? Отже, якщо студіям додаси наче викрадений у суспільних занять час, то це не означає, що ти залишаєш позиції чи занедбуєш обов’язки. Адже воює не лише той, хто стоїть у військовій шерезі, захищаючи праве й ліве крило, а й той, хто чуває при міських брамах, хто відповідає за позиції, хай і не такі небезпечні, та аж ніяк не маловажні, хто відбуває нічні сторожі й пильнує склади зі зброєю. Усі ті служби, хоча не коштують крові, прирівнюються в оплаті до військових служб.

Отож, віддавшись студіям, уникнеш усього того, що викликає відразу до життя. Знуджений днем, не очікуватимеш ночі, не будеш тягарем для себе самого, завадою — для інших; навпаки: багато хто шукатиме приязні з тобою, гарні люди так і спливатимуться до твого дому. Бо чеснота, хай і в тіні, ніколи не залишається непоміченою, вона наче випромінює властиві їй ознаки, і кожен, хто виявиться гідним, може ступити в її слід. А коли відмовимося від будь-якого спілкування, відвернемося від людської спільноти й житимемо, замкнувшись у собі, то ця порожня самотність призведе, врешті, до цілковитої бездіяльності. То ми беремося зводити якусь одну будівлю, то іншу якусь зносимо, то море відганяємо від берега, то всупереч усім перешкодам, що їх висуває місцевість, робимо прохід для води{144} — марнуємо час, який дала нам природа в ужиток. Одні скупляться на той дар, інші — розтрачують його. Одні, користуючись ним, ведуть рахунок своїм витратам{145}, інші поводяться так, що залишаються, врешті, без нічого. Тож не знайдеш чогось бридкішого, аніж обтяжений літами старець, у якого, окрім того довголіття, немає іншого доказу, що він довго прожив на світі».

Мені ж видається, найдорожчий мій Серене, що Атенодор аж надто піддається обставинам, заскоро відступає. Іноді, не заперечую, доводиться відступати, але це маємо робити непомітно, повільним кроком, зберігши знамена й військову гідність. Більше поваги і безпеки мають у своїх ворогів ті, хто здається на волю переможця зі зброєю в руках. Ось як, на мою думку, має поводитись чеснота й вихованці чесноти: якщо гору бере фортуна й унеможливлює дію, то негоже одразу ж, повернувшись до ворога спиною, накивати п’ятами, без зброї, шукаючи якогось схову, начебто є таке місце, де фортуна не досягла б утікача; треба й за таких обставин братися до скромніших занять і, розглянувшись, обрати щось таке, у чому б можна бути помічним своєму краєві. Немає змоги воювати? Є громадські почесті. Треба жити приватним життям? Є ораторська діяльність. Мовчанка приписана? Можна й неголосними порадами сприяти співвітчизникам. Годі й на Форум безпечно ступити? Є просто доми, вистави, гостини — там є нагода виявити себе добрим товаришем, вірним приятелем, скромним гостем. Позбавлено громадянських обов’язків? Виконуймо обов’язки людини.