Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Якби наш дух мав вільну хвилину, щоб і подих перевести, й зібратися з собою, то, озирнувши все те, чим так себе вимучив, — певно, собі ж зізнався б у правді, таке ось з гіркотою кажучи: «О, якби я хотів, щоб усе те, що я зробив, було незробленим! Як заздрю німим, коли згадую те, що я колись казав! Усе, що бажав собі, — нині побажав би своїм ворогам, а чого боявся — о добрі боги! — наскільки б легше переніс, аніж те, чого прагнув! З багатьма я ворогував, з багатьма, після ненависті, мирився (якщо можна говорити про мир між лихими), але й досі не став приятелем самому собі{74}. Я докладав усіх зусиль, щоб виділитися з юрби, зблиснути якимсь хистом, а що осягнув, окрім того, що наразив себе на ворожі стріли та на кусючу злобу незичливого люду? Бачиш юрми тих, хто вихваляє твоє красномовство, хто ступає за твоїм багатством, хто запобігає у тебе ласки, хто підносить до неба твою могутність? Усі вони — або вже є твоїми ворогами, або (що, врешті, одне й те саме) можуть ними стати; скільки довкола тебе шанувальників, стільки, вважай, і заздрісників. То чому ж мені не шукати радше чогось корисного й приємного для себе — для душі, а не на показ? Те, що привертає увагу, біля чого товпимось, що показуємо один одному, аж рота розкривши з подиву, то лише зовнішній блиск, усередині ж — марнота.

Тому-то шукаймо чогось такого, що не лише виглядало б добром, іззовні, а щоб було цілісним, незмінним, прекрасним — ізсередини; видобудьмо його. А втім, воно недалеко, та й віднайти його неважко, лише потрібно знати, куди сягнути рукою. А наразі, як ото никаючи навпотемки, натикаємось на те, чого, власне, й шукаємо.

Але не водитиму тебе окільними стежками, викладаючи щодо цього міркування інших: їх довго перераховувати, не те що тлумачити. Вислухай нашу думку. Та коли кажу «нашу», то це не означає, що я прив’язуюсь до когось із видатних стоїків: маю право й на своє судження{75}. Ступлю, звісно, у чийсь слід, розділю й чиєсь міркування, а, можливо, як той суддя, кого запрошують до слова останнім, скажу, що не маю жодних заперечень щодо попередніх виступів, однак, дещо можу й додати.

Передусім, як і всі стоїки, я йду за природою: мудрість у тому, щоб не відхилятися від неї, а стосуватися до її закону, її зразка. Отож, щасливе життя — це життя, відповідне до своєї природи. Осягнути ж його можна лише за умови, коли, найперше, здоровим буде дух і постійно втішатиметься тим здоров’ям, коли він буде мужнім і сильним, зразково терпеливим, готовим до перемін, які несе час, коли буде турботливим, але без боязкості, до свого тіла й до всього, що його стосується, уважним, але без прив’язаності, — до всіх тих речей, які покращують життя; одне слово, щоб наш дух користувався дарами фортуни, а не слугував їм. А далі, вже й не додаватиму, зрозумієш: у цьому — постійний спокій, свобода, відсутність усього, що нас дратує чи жахає; замість дешевих насолод, замість усього нікчемного, крихкого, що приховує у собі хіба що шкоду, приходить велика, нічим не охмарювана, неперервна радість, а ще — мир, душевний лад і величність у парі з добротою; усіляка дикість, натомість, — від слабкості духу.

Наше благо можна окреслити й інакше, тобто цю ж саму думку передати іншими словами. Як, скажімо, військо — то розтягує свої ряди, то їх ущільнює, то шикується півколом чи прямою лінією, а кількість війська, його бойова снага й готовність стояти за визначену справу, яким би не був його стрій, залишаються незмінними, — так само й окреслення найвищого блага може бути розлогим або — стислим. Ось такі наступні вислови означатимуть одне й те ж саме, чи скажу: «Найвище благо — це дух, що зверхньо дивиться на все випадкове, втішаючись чеснотами», чи: «Це — нездоланна, досвідчена в усьому сила духу, що діє спокійно, з великою людяністю й увагою до ближнього». Можна ще й так: «Щасливим назвемо того, для кого немає іншого добра чи зла, окрім доброго й злого духу; того, хто плекає доброчесність і задовольняється чеснотами, хто не стрибає з радості від випадкової удачі, а від невдачі — не занепадає; хто не знає блага понад те, на яке сам може здобутися; той, для кого справжня насолода — це зневага до насолод{76}».

Можна, якщо хочеш обширніше, висловитися щодо цього ще й так, і так, не змінюючи, однак, самої суті. Хто, скажімо, заборонить стверджувати, що щасливе життя — це вільний і піднесений, безстрашний і стійкий дух, далекий від будь-якої тривоги, будь-якої жаги, єдине благо для якого — честь, єдине зло — ганьба, а все інше — такий собі мотлох, купа речей, які ані не віднімають нічого від щасливого життя, ані не додають: усе це приходить і відходить — які ж бо від того прибутки чи втрати для найвищого блага?

А його засади такі, що неминуче, хочеш того чи ні, воно приносить тобі постійну, глибоку, з глибинних джерел, осяйну радість — зі свого ж бо радіє, не бажаючи нічого стороннього. То хіба ж не вартує вона більшого, аніж ті нікчемні й смішні, здатні тривати лише якусь мить порухи нашого вутлого тіла? Щойно воно піддасться насолоді — біль бере над ним гору{77}. Ти ж бачиш, у якому важкому й огидному рабстві опиняється той, над ким поперемінно владарюють насолода й біль — найпримхливіші, найперемінніші велителі. Ось чому маємо виборювати собі свободу. А для цього потрібне одне: знехтувати фортуною. Ось тоді й народиться те неоціненне благо — спокій безпечної душі, її піднесеність, а ще — велика, незворушна радість пізнання правди, радість, де немає місця страхам, де замість них, прогнаних, — ясна погідність; і всім тим душа втішатиметься не як благами, що існують самі по собі, а як такими, що народилися з її власного, справжнього, блага.

Та коли вже я так розговорився, то щасливим можу назвати й того, хто, завдяки здоровому глузду, нічого не жадає, нічого й не боїться{78}. Щоправда, ні страху, ані печалі не відає он той камінь, не знає їх, звісно, й худоба. Їх, однак, не назвеш щасливими, бо ж у них немає самого розуміння щастя. Сюди можеш зарахувати й тих людей, що зійшли до тваринного рівня через свою тупість і незнання самих себе. Між тими й тими — жодної різниці, бо в цих загалом немає розуму, а в тих він якийсь наче викривлений, поквапний собі ж на шкоду. Нікого ж із тих, хто опинився поза межами правди, не можемо назвати щасливим.

Тому-то щасливому життю, що збудоване на стійких і правильних засадах, не загрожують жодні переміни. Тоді-то чиста й вільна від усіляких напастей душа зможе уникнути не лише ран, а й подряпин; стоятиме там, де обрала собі оселю — її й захистить вона, ту оселю, від ударів навіть розгніваної, ворожої долі. А щодо насолоди, то хоч би вона напливала звідусіля, вливалась усіма можливими шляхами, розслаблюючи душу солодкою знемогою, хоч би якими знадами не збуджувала геть усе тіло чи окремі його частини, — хто ж із смертних, у кому бодай щось є від людяності, хто б, скажи, захотів, щоб його пестили і вдень, і вночі? Хто, зайнявшись лише тілом, геть відрікся б від духу?

«Але ж дух, — скаже хтось, — може мати й свої насолоди». — Авжеж: може бути суддею розкошів і ласк, може сповнитись усім тим, що зазвичай сприймаємо відчуттями; озираючись у минуле й відтворюючи у пам’яті пережиті втіхи, може насолоджуватися колишнім, смакувати, у сподіваннях, — прийдешнє. Отож, поки пересичене тіло лежить у теперішньому, думки вже забігають до майбутніх утіх. Але все це видається мені ще більшим нещастям, адже вибирати зло, а не добро — це вже справжнє божевілля. Ані без здоров’я ніхто не може бути щасливим, ані здоровим не може бути той, хто поривається до згубного. Щасливим є, отже, той, чиї судження правильні. Щасливий — хто задоволений тим, що має, яке б там воно не було, і не нарікає на життя{79}. Щасливий, хто влаштовує своє життя, керуючись здоровим глуздом.

Хто ж запевняє, що найвище благо — в насолодах, хай зважить на те, яке ганебне місце вони йому вділяють. Ось чому вони стверджують, що насолоду не можна відокремлювати від чесноти: годі, мовляв, жити чесно, не живучи приємно; годі й приємно жити — чесно не живучи. Я ж не бачу, як це можна таке різне — парувати. Чому ж це, прошу вас, не можна відділити насолоди — від чесноти? Чи не тому, що начало всякого добра — у чесноті, з цього ж кореня, отже, проростає і те, що ви любите, чого жадаєте? Але ж, якщо б їх, насолоду й чесноту, справді годі було розділити, то не було б речей приємних, але ганебних, і, навпаки, речей аж надто почесних, але трудних, до яких веде лише тернистий шлях.

Зваж і на те, що насолода провадить хіба що до найганебнішого життя, чеснота ж, навпаки, ганебного життя не допускає; дехто почувається нещасним не від браку насолод — від самих же насолод, чого не було б, якби насолода була поєднана з чеснотою: вона ж часто обходиться без насолоди, ніколи — не шукає її.

Чому ж тоді ставите поряд речі аж так різні, ба й протилежні? Доброчесність — це щось високе, величне, владарське, нездоланне, невтомне; насолода ж — це щось низьке, рабське, слабке й минуще, чия оселя — брудна харчівня та кубло розпусти. Доброчесність зустрінеш у храмі, на форумі, в курії, на оборонних валах — запорошену, розгарячену, з мозолястими руками. Насолода ж — частіше десь у закутах, у пошуках темряви, біля лазень та парилень{80}, у місцях, де бояться міської сторожі; вона млява й розніжена, просякла нерозведеним вином і мазями, бліда чи нарум’янена, напхана різними приправами, як до похорону приготовлений мрець{81}.

Найвище благо — безсмертне, неперехідне, воно не знає ні переситу, ані каяття, адже правильно скерований дух, обравши найкраще, не метушиться, тож і не стає ніколи сам собі ненависним. Насолода ж, сягнувши своєї вершини, одразу й гасне{82}; вона не містка, тому-то, щойно виповнившись, обертається гіркою нехіттю і після першого ж пориву никне у безсиллі. Та чи може бути певним те, чия природа — то рух? Ніякої ж стійкості не може бути у тому, що, ледве прийшовши, — відходить, що вичерпує себе самим же ужитком; що поривається туди, де й обривається; що, тільки-но почавшись, — уже бачить кінець того початку.

А ще ж, зауважмо, насолода притаманна і добрим, і лихим; негідники, до того ж, не менше втішаються своїми ганебними вчинками, аніж чесні — видатними ділами. Ось чому стародавні наполягали на тому, щоб намагатися жити краще, а не приємніше, щоб насолода була не провідницею спрямованої на розумне доброї волі, а її супутницею. За провідницю ж маємо обирати природу. До неї звертається розум, до її порад дослухається.

Отож, щасливе життя — згідне з природою життя. Поясню, як це розуміти. Якщо вмітимемо дбайливо, але без тривог, берегти спроможності нашого тіла й природні обдарування як такі, що дані нам на день, нетривкі й перелітні, якщо не будемо по-рабськи слугувати їм, потрапляючи під владу сторонніх речей, якщо принагідні приємності для тіла посідатимуть у нас таке місце, як у військовому таборі — допоміжні, легко озброєні загони, що для послуг, а не для розпоряджень, — ось тоді й корисними будуть для душі усі ці блага.

Достойного мужа не повинно ані псувати, ані згинати ніщо іззовні, лише на себе він має покладатися, себе мати за зразок — до всього, довіряючи духу, готовий — сам же має бути будівничим свого життя. Його впевненість — не без знання, а знання — не без постійності. Засади його — стійкі; рішення — незмінні. Зрозуміло й без слів, що такий муж — і порядний, і врівноважений; що б не робив — робить відповідно до своєї висоти, але не звисока — з прихильністю.

Відчуття, подразнюючи розум, спонукають його до мислення; мовби зачіпаючись за них (немає ж чогось іншого, що підштовхнуло б його на стежку до правди), — він знову повертається до себе. Так само — й увесь світ: обіймаючи собою все, він, керманич світу, бог, хоч і націлений начебто назовні, а проте повертається звідусіль до самого себе. Так має чинити й наш дух: хоча, йдучи за відчуттями, через них, він сягає зовнішнього світу, він повинен володіти і ними, й собою.

Ось так у нас і виробляється злагоджена єдність сил і спроможностей, так народжується і розум, що не відає ні суперечностей, ані вагань у судженнях, сприйняттях і переконаннях; розум, який, хай лише наведе лад і злагоду у своїх частинах і, сказати б, сплететься у щось єдине, — одразу ж і сягне найвищого блага. Бо не залишиться у ньому нічого викривленого, ковзького, об що міг би спіткнутися, на чому посковзнутися б міг. Усе робитиме зі свого веління, жодна несподіванка його не заскочить; за що лиш візьметься — все прямуватиме до добра — легко, дієво, а сам діяч, завагавшись, ніколи не покаже спини, бо лінивство і сумнів — ознака сум’яття, непостійності. Тому-то можеш сміливо сказати, що найвище благо — душевна гармонія, адже чесноти повинні бути там, де злагода і єдність; де незлагода — там пороки.

«Але ж ти сам, — можуть заперечити, — чесноту шануєш лише тому, що сподіваєшся мати з неї якусь приємність». — Скажу насамперед таке: якщо чеснота й здобуває для себе щось приємне, то шукаємо її не тому; бо ж не його вона здобуває, але, між іншим, — також і його; не задля приємного вона трудиться: її труд, хоча звернений на інше, здобуває ще й це. Як ото на пшеничному полі то тут, то там проростають квіти, хоч не задля того зілля, дарма що милує око, трудився сівач (іншим був його задум; зілля — щось побічне, супутнє), — так і насолода: не є вона ані причиною, ані нагородою чесноти, а чимось таким, що їй супутнє; не тому її приймаємо, що приємна, а навпаки: приємна, оскільки її приймаємо. Найвище благо — у самому переконанні і в поведінці досконалого духу, який, звершивши своє діло й окресливши кінцеві свої межі, нічого більше не жадає — що ж бо є поза цілим, поза кінцевим? Отож ідеш манівцем, коли допитуєшся, що мене спонукає шукати чесноти: це все одно, що запитувати, що поза самою вершиною. Цікавишся, що я очікую від чесноти? — її самої. Немає ж у неї нічого ціннішого; найвища нагорода — це, власне, вона, чеснота{83}. Хіба цього мало? Коли я кажу: «Найвище благо — це незламна сила духу, його завбачливість і піднесеність, рівновага і свобода, гармонія і гідність», то чому хочеш іще чогось більшого, що було б хіба що чимсь другорядним? Чому й далі про насолоду правиш? Таж я дошукуюся, чим є щастя людини, а не черева, що значно місткіше у худоби й диких звірів.