Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

«То що? Ніхто й не пробуватиме спричинити кривду мудрецеві?»

— Пробуватиме, але намарно. Надто велика відстань між ним і низинами, щоб відтіля щось шкідливе могло сягнути аж до нього. Навіть якщо хтось із могутніх, наділених владою, оточених юрбою слухняної прислуги надумав би йому зашкодити, то всі його удари втратили б свою силу ще перед тим, аніж упасти на мудреця; так-ото пущені з тятиви або з пращі стрільна, хай як високо злітають, що й око не спостереже, а все-таки описують дугу ще ген як далеко до небесного намету. Чи, може, гадаєш, що коли той дурнуватий цар хмарою стріл затьмарив, було, світло денне, — бодай одна стріла долетіла до сонця? Чи коли він же опустив у морську глибінь ланцюги — досягнув ними Нептуна{224}? Як небесне не дається людським рукам, а ті, хто руйнує святині чи переплавляє статуї, нічим не зашкодять божеству, так само й з мудрецем: наруга, груба лайка, погорда — усе це марні проти нього потуги.

— Було б, однак, краще, щоб ніхто й не намірявся його кривдити.

— Вимагаєш від людського роду чогось такого, на що йому ой як нелегко спромогтися, — нешкідливості. А не шкодити — це вже в інтересах того, хто намірився це робити, а не того, хто й не відчув би тієї шкоди, навіть якщо б її завдали. Я сказав би навіть, що свою силу мудрість найкраще виявляє тоді, коли спокій — під загрозою. Подібно — й очільник війська: найпевнішим доказом того, що з оснащенням і кількістю вояків у нього все гаразд, є спокійне перебування саме на ворожій землі.

А тепер, якщо хочеш, Серене, відмежуймо кривду від образи{225}. Перша, за своєю природою, — важча. Друга — легша; важкою вона видається лише надто перечуленим людям, адже вона не шкодить, а лише дратує. Бувають, однак, якісь такі вже дивні, марнославні люди, що образа для них — щось найдошкульніше. Натрапиш, скажімо, на такого раба, що воліє дістати прутами по спині, аніж долонею по лиці; дехто ж — радше б дав себе побити до смерті, аніж облаяти. У тому безглузді ми дійшли до того, що й думкою про біль мучимо себе не менше, аніж самим болем, — геть як ті діти, що бояться то якоїсь тіні, то машкари, то гримаси, а кивни їм пальцем, шепни якесь лячне для них слово — вибухають плачем, сахаються того пустого, що самі ж собі надумали.

Кривда ставить собі за мету зробити комусь зло. Але мудрість не залишає місця для зла. Єдине зло для неї — ганьба{226}. Їй же годі увійти туди, де вже поселилися чеснота й достоїнство. Тому-то кривда не може доступитися до мудреця. Бо якщо кривда — це зло, що приносить страждання, а мудрець, знаємо, від жодного зла не страждає, то кривда не має до нього жодного стосунку.

Будь-яка кривда забирає якусь частку того, на кого вона націлена, й ніхто не може сприйняти кривди, не зазнавши якоїсь шкоди чи то стосовно своєї гідності, чи свого тіла, чи речей, що поза ним. Мудрець же нічого не може втратити: усе ж бо він склав у самому собі, нічого не довіривши долі; всі його добра — у безпеці, він задоволений чеснотою, яка не потребує випадкових дарунків, тож не знає ні приросту, ані збитку: виповненому по вінця нікуди далі поповнюватися. Доля забирає лише те, що дала. Чесноти вона не дала — то й забрати не може.

Чеснота невразлива, незрушна, незворушна. Так вона твердо протистоїть усьому випадковому, що ні схитнути її, ані, тим паче, перемогти. Хай які знаряддя тортур виставляй перед нею — й оком не зморгне; чи приємне щось, чи моторошне показуй — жодна риса на її лиці не зміниться. Отож мудрець не може втратити того, що вразило б його тією втратою. Єдине його надбання — чеснота, і того надбання ніхто й ніколи його не позбавить. Усе інше в нього — наче випозичене, для тимчасового користування. А кого засмучує втрата чужого? А що кривда не може зашкодити жодній з тих речей, що є власністю мудреця, — адже, зберігаючи чесноту, він зберігає все своє при собі, — то жодної кривди мудрецеві заподіяти неможливо.

Коли Деметрій, знаний як Поліоркет{227}, здобувши Мегару, запитав філософа Стільбона{228}, якими є його втрати: «Аніякими, — відповів той. — Усе моє — при мені». А тим часом усе його майно було розграбоване; дочок — забрав ворог; вітчизна опинилася під владою чужинця, а самого його, звисока поглядаючи, допитував цар в оточенні переможного війська. Але Стільбон вирвав у царя перемогу і, дарма що у захопленому місті, постав перед ним не лише непереможеним, а й нічим не діткнутим. Бо ж мав при собі справжні добра, на які годі накласти руку, а те, що було сплюндровано й розграбовано, вважав не своїм, а таким, що долучилося, таким, що і приходить, і відходить на кивок долі; любив усе це, але не так, як люблять своє, власне, — добре знав: що напливає ззовні, те вислизає з рук, непевне.

Подумай тепер, якої кривди міг би завдати такому мужеві чи то злодій, чи наклепник, чи захланний сусід, чи хтось із тих заможних злобників, що на схилі літ, бездітні, тільки й розглядаються, над ким би то познущатися, — якщо ні війна, ані той видатний умілець руйнувати міста нічогісінько не змогли у нього забрати. Серед поблиску мечів, серед сутолоки вояків-грабіжників, серед полум’я, серед крові й руйнації, коли й святині, обвалюючись, падали на своїх же богів, — одна, лишень одна людина перебувала у спокої.

Тож не вважай мій намір надто зухвалим. А якщо й досі не надто мені віриш, надам тобі свого ручителя. Ти, певно, й не підозрюєш, що в одній людині може бути така стійкість, така велич духу. Та ось, уяви, виходить той чоловік на середину й каже: «Не варто сумніватися в тому, що народжений людиною не може піднятися над усім людським; що незворушно сприйматиме страждання, втрати, болячки, рани, великі потрясіння, коли шкереберть іде все доокола; що спокійно зноситиме усілякі нещастя, а щастя — помірковано, не відступаючи перед тими, а цьому — не довіряючи; що за найрізноманітніших обставин може залишатися незмінно однаковим, не вважаючи своїм нічого іншого, окрім самого себе, та й то в найкращій частці свого єства.

Ось я тут, перед вами, готовий все це довести, — що перед тим руйнівником стількох міст, коли під ударами таранів, розсипаючись у звалища, падають захисні споруди, раптово обвалюються, тайкома підкопані, стрімкі вежі й таки на очах, зрівнюючись із найвищими укріпленнями, ростуть високі насипи, а при тому на стійких засадах несхитним залишається дух — немає таких пристроїв, таких таранів, щоб його потрясти. От щойно вихопившись із-під румовищ власного дому, серед відсвітів пожеж, я тікав від вогню залитими кров’ю вулицями; не знаю, яка доля спіткала моїх доньок, можливо, ще гірша, аніж доля самого міста; сам один, у літах, бачачи довкола одну лиш ворожість, я все-таки стверджую, що моє майно, ціле й неторкнуте, — зі мною; ним володію, його маю — все те, що й мав. Тож яким правом, Деметрію, називатимеш мене переможеним, а себе — переможцем? Твоя фортуна взяла гору над моєю — ото й усе! А де те все, минуще, всі ті речі, що переходять із рук у руки, — не знаю того. Одне лиш добре знаю: що моє — те при мені; зі мною й зостанеться. Пихаті багачі втратили свою спадщину, похітливі — своїх коханок, а з ними — й рештки свого сорому; марнославні — свою курію, форум й усі інші місця, призначені хіба що для привселюдного вишколу своїх пороків; лихварі — свої записи{229}, що розпалюють жагу до примарних багатств; що ж до мене, то все тут, кажу, — ціле й неторкнуте. А тепер поспілкуйся з тими, хто плаче й лементує, хто, захищаючи свої гроші, підставляє голі груди під вістря мечів, хто тікає від ворогів, вгинаючись під вагою свого майна».

— Ось так-то, Серене: той досконалий, сповнений людських і божественних чеснот, стійкий муж — нічого не втратив. Його добра — за надійними, яких нікому не здобути, укріпленнями. Навіть не зрівнюй з ними захисних мурів Вавилона, куди увійшов Александр, ані мурів Картагена чи Нуманції, які здобула та сама рука, ні навіть Капітолійських укріплень, бо й там — сліди ворога{230}. А от усього того, чим захищений мудрець, — не бере ні вогонь, ані навальний напад; не знайдеш там жодного доступу: усе тут стрімке, неприступне, врівень з богами.

І не варто казати (хоч то твій звичай), що такого мудреця, як отой наш, загалом не буває, — ми його не вигадали; це не марна хвала силі людського духу, не перебільшений образ чогось неіснуючого, ні, — яким є мудрець, таким ми показали його, таким і показуватимемо. Такі люди, щоправда, з’являються один раз, можливо, на декілька століть. Та хіба може часто народжуватися те, що виходить ген за щось усталене, звичне для люду? Втім, цей же Катон, — згадкою про нього ми й почали свої роздуми, — ледь чи не вище стоїть над тим нашим зразком.

Врешті, щоб зашкодити, треба бути сильнішим від того, кому шкодиш, але ницість не буває сильнішою від чесноти, тож мудрецеві неможливо завдати шкоди. Скривдити добрих людей намагаються лише погані; між добрими панує мир, погані ж — небезпечні не лише для добрих людей, вони й самі собі шкодять. І якщо завдати шкоди можна лише слабшому, якщо погана людина слабша від доброї і якщо добрим можуть загрожувати лише неподібні до них, — отже, мудрець не може бути скривджений. А що доброю людиною може бути лише мудрець, того вже не варто тобі нагадувати.

Але, — можеш заперечити: «Якщо Сократа оскаржили несправедливо, то, отже, його скривдили». — Тут потрібне уточнення: може бути таке, що хтось мене скривдить, але скривдженим я не буду. Скажімо, хтось, укравши якусь річ з моєї садиби, покладе її в моєму ж домі; він украв, я ж — нічого не втратив. Хтось може стати шкідником, хоча нікому не нашкодив. Якщо, наприклад, хтось спить зі своєю жінкою так, мовби то була чужа жінка, то він перелюбець, хоч вона залишається порядною. Хтось, припустімо й таке, дав мені отруту, але, змішана з їжею, вона втратила свою силу; підсипаючи отруту, той чоловік зробив себе злочинцем, хоча шкоди не завдав. Розбійник залишиться розбійником, навіть якщо його ніж, проткнувши широку полу, не зачепить тіла. Та й кожен злочин загалом, навіть якщо не сягнув цілі, є звершеним чином, бо цього достатньо для звинувачення. Є ще й такий вид взаємозв’язку, коли одне щось може існувати без другого, але те друге — не може без першого.

Що кажу, те спробую вияснити. Можу, скажімо, перебирати ногами, але не бігти, та не можу бігти не перебираючи ногами. Перебуваючи у воді, можу не плавати, але плавати, не перебуваючи у воді, — не можу. З цього ж ряду й те, про що ведемо мову. Якщо мене скривджено, то це означає, що вчинено кривду; але якщо вчинено кривду, то це ще не означає, що мене скривджено: різне може трапитися, що відверне кривду. Як занесену для удару руку може перепинити будь-який випадок, а пущену стрілу — відхилити, так і всякі інші кривди можуть бути перехоплені на півдорозі, тож вони будуть і заподіяні, і, водночас, не отримані.

Окрім того, справедливість не може зазнавати нічого несправедливого, адже протилежності не сходяться. Кривда ж буває лише несправедливою, тому мудреця неможливо скривдити. Тож не дивуйся, що мудреця ніхто не може не тільки скривдити, а й принести йому якусь користь. Мудрецеві й не бракує нічого, що міг би отримати в дарунок. Та й що погана людина могла б дати мудрецеві? Щоб дарувати щось, потрібно спочатку мати, а що поганий може мати такого, чим міг би порадувати мудрого мужа? Отож, ніхто не може ані шкоди завдати мудрецеві, ані якусь користь йому принести — як і все божественне: ані чиєїсь допомоги не хоче, ані скривдженим бути не може. А мудрець — найближчий до божественного; в усьому, окрім смертності, він подібний до бога. Він увесь — у постійному пориві туди, де все — у мірній, згідливій течії: пливе спокійно й впорядковано, безпечно й лагідно; народжений для суспільного добра, помічний для себе й для інших, він нічого негідного не забажає, ні за чим не плакатиме — він, хто, опираючись на розум, сповнений божественного духу, ступатиме через клопітне, в постійних перемінах, людське життя. То звідки б йому чекати кривди? Не думай, однак, що мова лише про ту кривду, яка від людей: тут і фортуна безсила, бо скільки б разів вона не зіткнулася з чеснотою — ніколи їй не дорівняє.

Якщо з душевним спокоєм, незворушно сприймаємо те найстрашніше, чим може грозити нам найсуворіший закон чи найлютіший велитель, те, в чому фортуна вичерпує всю свою владу, — якщо знаємо, що смерть не є злом, отже, й не кривдою, то наскільки ж легше переноситимемо все інше: втрати й страждання, наругу й вигнання, смерть близьких, усілякі розлуки й незгоди! Навіть коли всі ті біди наринуть на мудреця водночас — не потоплять його, то що вже казати про поодинокі, які й засмутити його не годні? І якщо він незворушно сприймає кривди, які завдає йому фортуна, то наскільки спокійніше поставиться до можновладних кривдників, знаючи, що ті — лише прислужники фортуни!

Усе це мудрець зносить не інакше, аніж як зимову холоднечу й вибрики неба, як гарячку й хвороби, як усі інші прикрі несподіванки. Він навіть не припускає, що хтось інший бодай у чомусь може керуватися здоровим глуздом, адже на це здатний лише мудрець. Усіма іншими людьми рядить не глузд, а хибні, лукаві думки та безладні смикання душі; мудрець усе це зараховує до чогось випадкового. Ми ж — поза шаленим крутежем тих випадковостей, що звідусіль налітають на людину.