Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Є чимало й таких, які цупко тримаються свого високого становища, і звідти їм не зійти, хіба що — впасти. Але й вони стверджують, що найбільшим тягарем для них є те, що змушені обтяжувати інших і що вони не піднесені, а радше підвішені{164}, а своєю справедливістю, лагідністю, людяністю законів і щедрістю заробляють собі на те, щоб не таким важким було їхнє падіння; з тією надією безпечніше почуваються над тим урвищем. Своєму душевному неспокою найбільше зараджують тим, що раз по раз пересувають межі свого зросту; не слухаючи й долі, якій вирішувати, де їм зупинитися, — самі собі за порадників: зупиняються ген за щораз дальшою межею. Так подразнюють душу й інші бажання, але вони не безконечні, тож не тягнуть її у щось непевне, безмежне.

У тих своїх міркуваннях я звертаюся до людей недалеких, які ще не сягнули досконалості й ще не цілком здорові, а не до мудреця. Йому ж бо личить не боязка, не повільна, крок за кроком, хода: такий він уже впевнений у собі, що не завагається піти й проти долі, ніколи й не уступить їй. Та й звідки б у нього той страх перед нею? Таж не лише раби, статки, почесті, а й своє тіло, свої очі руки, загалом усе, що робить життя дорогим для нас, врешті, й себе самого він зараховує до речей, що дані нам на тимчасове користування. Тому-то й живе він мовби позиченим життям, готовий віддати його без нарікань на першу ж вимогу. Та це не означає, що він упосліджує себе через те, що не належить собі. Ні, він робить усе так старанно, так завбачно, як богобоязлива, що шанує богів, людина звикла берегти довірену їй річ. А коли буде велено віддати, не нарікатиме на долю, а скаже: «Дякую за те, що було в моїх руках, чим я володів. Дорого мені коштувало те пильнування твого майна, та коли велиш — поступлюся радо, зі щирого серця. Якщо хочеш залишити в мене іще щось свого, пильнуватиму й далі, а вирішиш інакше — ось усе срібло, і в монетах і в різьбі, мій дім, моя челядь, геть усе, що взяв, те й віддаю в твої руки». А покличе нас природа, що була першою нашою вірителькою, скажемо і їй: «Візьми-ось душу, кращу тепер, аніж коли ти її давала{165}, я ж не вагаюся, не тікаю; від свідомого, з його доброї волі, отримуй те, що давала ще несвідомому».

А й справді, хіба то важко повернутися туди, звідки прийшов? Погано живе, хто не вміє добре померти. Потрібно передусім знизити ціну свого існування і вважати, що й життя — не що інше як служба. Серед гладіаторів, сказав Ціцерон, нікчемами вважаємо тих, хто тремтить над своїм життям; наші улюбленці — ті, на чиїх обличчях читаємо зневагу до смерті. Не інакше, маєш знати, й щодо нас; іноді причиною смерті стає страх перед смертю. Доля забаву собі з нас робить: «Навіщо б то, — каже, — я берегла тобі життя, тремтлива, боязка істото? Не вмієш підставляти горло — значить, ще глибшими будуть рани, ще більше їх буде! А ти, хто не здригнувся перед мечем, не відвертався, не виставляв поперед себе дрижачих рук, а мужньо пішов на вістря, — ти і житимеш довше, і смерть матимеш миттєвішу!» Хто боїться смерті, від того й не жди гідного живої людини вчинку. Хто ж знає, що йому роковано, той відповідно до того вироку й житиме — гартуватиметься, сильний духом, так, щоб ніщо для нього не було несподіванкою. Бо якщо, мовби прозираючи майбутнє, передбачаємо те, що може статися, то в такий спосіб пом’якшуємо удар будь-якого нещастя.

Для того, хто в постійній готовності, для передбачливого, поганих новин не буває; бувають — для безпечних, хто плекає надію лише на щось добре. Хвороба, ув’язнення, завал, пожежа — все може статися. Не було то для мене новиною, в яку буряну оселю мене помістила природа. Скільки-то разів, по сусідству, я чув голосіння над померлими! Скільки-то разів, таки перед своїми дверима, я бачив похоронні факели й вогні передчасного похоронного ходу! Не раз аж здригався від гуркоту — чийсь дім обвалювався. Скільки-то тих, кого збирали довкола мене чи то форум, чи сенат, чи просто бесіда, скільки-то їх уже ніч забрала! Скільки-то порозлучала вона з’єднаних у дружньому потиску рук! То чи дивуватимусь, коли й на мене будь-коли впаде щось із того, що постійно наді мною кружляє?

А проте більшість, пускаючись у море, про бурю й не помишляє. Ніколи не соромлюся для доброї справи скористатися словами поганого автора. Бо ж і Публілій{166}, найвидатніший серед трагічних і комічних поетів, тільки-но полишив мімічні жарти й звернені до останніх лав амфітеатру словечка, озвучив між іншим таке, що перевищує не лише комедію, а й котурни{167}: «У що хтось потрапив — будь-кому притрапиться». Хто перейметься тією правдою, хто, щоденно маючи перед очима чужі нещастя, — а їх і не злічити, — думатиме про те, що їм відкрита дорога й до нього, той озброїться скоріше, аніж зазнає удару. Коли вже сталася біда, пізно привчати свій дух стійко їй протистояти. «Ніколи не думав, що таке може бути! Ніколи не вірив, що таке може статися!» А чому ні? Де той достаток, за чиєю спиною не ступають убогість, голод, жебрацтво? Де та висока посада, за чиїми відзнаками — претекстою{168}, авгурським жезлом, ремінцями патриція{169} — не йшли і приниження, й вигнання, і наруга, й незчисленні обмови, і крайня зневага? Де такий володар, якому не вготовані падіння, й топтання, і новий володар, і кат? Між тими перемінами не якісь там великі відстані: година часу, бува, відділяє володарський трон від колін переможця{170}.

Маємо знати: будь-яке становище — хистке. Що звалилося на когось — може й на тебе звалитися. Ти заможний? Може, заможніший, аніж Помпей{171}? Так ось його родич Гай відкрив йому дім Цезаря, а натомість (дивна гостинність) закрив його власний, от і залишив його без хліба й води. Той, у чиєму володінні була не одна ріка — від її витоків аж до гирла, втамовував спрагу як останній жебрак біля водостічної труби. Врешті, й помер від голоду й спраги у палаці свого родича, поки спадкоємець підраховував, скільки-то винесе громадський похорон того нещасного зголодованого. Ти сягнув найвищих почестей. Чи аж таких великих, таких несподіваних і всеохопних, як Сеян{172}? Того самого дня, коли сенат пишно впроваджував Сеяна у ті почесті, юрба пошматувала його на кусні. На кого і боги, й люди нагромадили, що лише можна поєднати з почестей, — від того й для ката мало що залишилося. Ти володар? Не відішлю тебе ні до Креза{173}, який з наказу переможця ступив на своє вогнище і бачив, як воно вигасло, переживши в такий спосіб не лише своє володарство, а й свою смерть; ні до Югурти{174}, хто впродовж року був для римського народу й острахом, і видовищем. Ми бачили Птолемея{175}, володаря Африки, Мітрідата{176}, володаря Вірменії, — під сторожею Гая; того послали на вигнання; цей бажав собі, щоби, посилаючи його, повелися з ним дещо м’якше. Якщо, за таких-от карколомних змін, не сприйматимеш того, що може статися нині, таким, що станеться завтра, то додаватимеш сил бідам, з якими дає собі раду завбачливий.

Потім важливо те, щоб ми не виснажували себе, чи то здобуваючи щось зайве, чи, маючи його по вінця, й далі здобували. Щоб не бажали того, що годі здобути, або, здобувши, щоб надто пізно, червоніючи од сорому, не дорікали собі марнотою своїх бажань. Одне слово, щоб ані зусилля наші не були марні, без плоду, ані щоб той плід не виявився не вартим тих зусиль. Однаково ж неприємно і не домогтися чогось, і соромитися — що домоглися.

Треба покінчити з тією звичкою більшості людей швендяти сюди-туди: з дому — до театру, з театру — на форум. Зайняті чужими справами, вони постійно наче при якомусь ділі. От запитай когось із тих, хто виходить за поріг: «Куди так? Маєш якусь задумку?» — «Не знаю наразі, клянуся Гераклом… Та когось зустріну, чимось займуся…» Так і ходять навмання, без жодного наміру, шукаючи собі якесь заняття. Роблять не те, що намірилися робити, а те, на що натрапили. Бездумна та їхня метушня, суєтна; геть як ті мурашки десь між кущами — снують ненастанно сюди-туди: то до вершечка додріботять, то знову до самого коріння — і все намарно. Подібно й більшість людей: їхнє життя, добре хтось зауважив, — то метушлива бездіяльність.

Деякі, аж жаль дивитися, біжать на злам голови, мовби там горіло: штовхають перехожих, збивають їх із ніг, самі на них падають. А куди так бігли? То — привітати когось, хто й не кивне у відповідь, то долучитися до похоронної ходи за незнайомим покійником, то послухати справу якогось баламута, що вже й суддям надокучив, то супроводжувати або й самому трохи понести лектику якогось вельможі. Врешті, натомлені без потреби, ледве ноги волочать додому, присягаючись, що й самі не знали, навіщо виходили з дому і куди їх носило, а назавтра — знову тими самими слідами. Але ж усякий труд повинен чогось стосуватися, мати якусь мету. Отож, не пильність жене їх, неспокійних, ледь не божевільних, а якісь облудні подоби речей. Але й вони, ті шаленці, так не товчуть собою без певної надії: їх понукає наче якийсь образ, та хворому розуму й не втямити, що то — просто ніщо. Так ото й кожного з тих, хто ступає за поріг, щоби примножити собою юрбу: щось геть нікчемне, пусте водить його містом сюди-туди, а світанок — виганяє знову, бездіяльного, бо таки не знайшов до чого б докласти рук: марно настукавшись у не одні лише двері, не одного лиш номенклатора{177} привітавши, від багатьох порогів пішовши з нічим, — однак серед усіх не зустрів іще когось такого, кого важче було б застати вдома, аніж самого себе. З цієї колотнечі визріває і той найгидкіший порок — звичка підслуховувати, розвідувати про неголосні суспільні й приватні справи, що їх і розголошувати небезпечно, й слухати.

Саме це, гадаю, мав на увазі Демокріт, кажучи: «Хто хоче спокійно жити, хай не надто береться до суспільних чи приватних справ»; мова, вочевидь, про всі ті безкорисні заняття; а щодо корисного, конче потрібного, то тут, і в приватному, й громадському житті, не те що багато — дуже багато треба робити. Та коли нас не кличе жоден почесний обов’язок, то від діяльності маємо відійти.

Адже часто саме той, хто виявляє більшу діяльність, має змогу відчути, що таке владна доля. А її, щоб бути у безпеці, краще лише зрідка випробовувати; врешті, часто мати її на оці, й у своїх задумах не покладатись на її прихильність. Пущуся в морську подорож, коли ніщо не перешкодить; стану претором, коли ніщо не завадить; це діло впораю, коли не втрутиться щось небажане. Ось чому кажемо, що мудрецеві ніщо не трапляється проти його сподівання. Не тому, що ставимо його над випадковостями, а тому — що над помилками: все відбувається не так, як він того хотів, а так, як передбачав. А передбачав передусім те, що не все йтиме згідно з його задумами. І цілком зрозуміло, що, зраджені надією, менше страждатимемо тоді, коли завчасно не втішались успіхом.

Отож маємо привчати себе до того, щоб не надто прив’язуватися до своїх задумів. Звертаймо туди, куди нас спрямував випадок, не лякаймося, коли заходять зміни чи то в наших намірах, чи загалом у становищі, тільки б не заволоділа нами непостійність — перша неприятелька спокою. Але й цупка завзятість неминуче неспокійна й нещаслива: доля завжди щось у неї вихоплює; проте непостійність — таки набагато прикріша, бо не знаходить собі місця. Ті дві протилежності однаково ворожі спокою: неспромога нічого змінити — й неспромога нічого терпіти. Тож потрібно, щоб душа, відсторонившись од усього зовнішнього, повернулася до себе самої, довіряла собі, раділа собі, дбала про своє, відступаючи, наскільки це можливо, від чужого; щоб опиралася на себе, не переймаючись втратами, добром для себе обертаючи навіть щось супротивне.

Наш Зенон{178}, почувши, що все його майно разом зі судном пішло на дно, — «Ну от, — сказав, — доля велить мені, щоб я свобідніше зайнявся філософією». А філософові Теодору{179} тиран погрожував смертю, ще й з забороною поховати тіло. «Тішся, — каже той, — маєш кварту крові для своїх потреб; а щодо поховання, то ти просто дурень, коли вважаєш, що є якась різниця, де зігнити, — на землі чи під землею». Кан Юлій, муж непересічного достоїнства, чиїй славі не пошкодило й те, що народився він у наш час, якось довго сперечався з Гаєм{180}, а коли відходив, то йому навздогін кинув той Фаларід: «Не втішайся марною надією: я вже розпорядився щодо твоєї страти». — «Щиро дякую, — відмовив той, — найдостойніший принципсе!» Годі з певністю сказати, що могли б ті слова значити. Чи неприховану зневагу до того, за чиєї жорстокості навіть смерть видається добродійством? Чи натяк на його щоденне божевілля, через яке мали б вибачливими бути до нього ті, чиїх дітей він повбивав, чиї статки собі присвоїв? Чи, врешті, радів смерті, яка була для нього звільненням? Як би там не було, ця відповідь виходила з мужніх грудей. Хтось скаже: «Почувши таке, Гай міг би подарувати йому життя». От цього Кан не боявся: в таких-от розпорядженнях Гай, знана річ, залишається вірним собі. Чи повіриш у те, що Кан усі ті десять днів, що від ув’язнення й до страти, провів навіть без тіні якогось неспокою? Що говорив він, як поводився, в якому спокої перебував — усе це справді видається неймовірним. Грав у пішачки, коли центуріон, тягнучи пов’язаних смертників, велів і йому приєднатися. А Кан, порахувавши камінчики, — гравцеві, що навпроти: «Гляди мені, — каже, — не збреши комусь після моєї смерті, що ти в мене виграв!» І додав, кивнувши центуріонові: «Будеш свідком, що я випередив його на одне очко». Гадаєш, була то просто гра у пішачки{181}? Ні, то була гра-насмішка. Сумували друзі, втрачаючи такого мужа. «Чого це ви, — запитав їх, — так зажурилися? От ви сушите собі голову над тим, чи душа безсмертна, а я ось-ось знатиму, чи це справді так». До останньої миті не переставав дошукуватися правди, навіть саму свою смерть випитуючи. Супроводжував Кана його філософ; уже видно було пагорб, де щоденно складали жертву Цезареві, нашому богу. «То що, Кане, — запитав той філософ, — що там у тебе тепер на думці?.. Що на душі?..» — «Тієї перелітної миті, — відповів той, — хочу спостерегти, чи відчуватиме та душа свій відхід». І пообіцяв, тільки-но щось дослідить, одразу ж обійти своїх друзів і розказати їм про той стан душі.

Ось він, спокій серед бурі! Ось гідний вічності муж, який закликає кончину, щоб можна було підтвердити правду; муж, який, хоч і поставлений на останню сходинку життя, випитує свою душу, що теж — на відході; муж, який не лише до самої смерті, а й дещо у самої смерті — вчиться! Ніхто довше від нього не філософував! Але такого великого мужа негоже покидати раптово, мужа, про якого маємо говорити лише з великою повагою. Передамо твоє ймення пам’яті прийдешніх віків, пресвітла голово, шануватимемо тебе, хто став такою великою часткою злочинних діянь Гайя!

Втім, нічого то не дає, коли відкидаємо причини особистого смутку. Бо час од часу нас заполонює ненависть до людського роду загалом і перед очима постає безліч безкарних злочинів, коли подумаємо, що то за дивина тепер — щира душа, і якою чужинкою стає невинність, як рідко, хіба що задля користі, спромагаємось на правдивість; коли приглянемося до жадоби, до її, однаково огидних, набутків і втрат, до честолюбності, яка, вийшовши далеко поза свої межі, зблискує хіба що бридотою. Ось тоді душа поринає мовби у ніч, і коли з чеснотами, здається, покінчено, коли в інших сподіватися їх годі, а плекати в собі марно, — тоді й настає темрява.

Маємо, однак, схилятися до того, щоб усі ті людські пороки видавалися нам не так ненависними, як смішними. Наслідуймо радше Демокріта, аніж Геракліта. Цей, тільки-но опинявся серед люду, одразу плакав, а той — сміявся. Цей, що б ми не робили, в усьому бачив щось жалюгідне, той — безглузде. Все треба полегшувати й не так близько брати до серця. Розумніше насміхатися з життя, аніж його оплакувати. Врешті, більше прислужився людському роду той, хто з нього сміється, аніж той, хто плаче над ним. Бо той залишає якесь місце надії, а цей, по-дурному оплакує те, що не надіється виправити. Озирнувшись довкола себе і все добре зваживши, кращої вдачі буде той, хто не стримається від сміху, аніж — хто від сліз. Бо в того, хто сміється, душу колихнули лишень дуже легкі порухи, адже в усіх тих життєвих лаштунках, усіх пишнотах, якими б вони не були, він не бачить нічого значного, нічого поважного чи гідного.

Хто пильно приглянеться до того, що веселить нас, а що засмучує, той не зможе не погодитися з Біоном{182}, який сказав: «Усе те, чим люди займаються, — то одна лиш комедія, а в їхньому житті — стільки святості й поваги, скільки й у їхніх задумах». Але краще на ті людські звичаї і пороки дивитися спокійно — ані сміхом не вибухати, ані слізьми не проливатися{183}. Бо то одвічна мука — перейматися чужими бідами чи, навпаки, що геть не по-людському, втішатися ними. Але й плакати, коли, скажімо, хтось хоронить сина, вдавати з себе засмученого — яка з тієї людяності користь? Та навіть у своїх бідах стражданням маємо вділяти стільки, скільки того вимагає розум, а не звичка. Чимало є таких, що проливають сльози напоказ{184}, а нема кому показувати — очі сухі: негарно це, здається їм, не плакати, коли всі плачуть. І так уже глибоко вкоренилось те зло, залежати від чиєїсь думки, що навіть біль, що є найприроднішим, найпростішим почуттям, навіть його зробили предметом наслідування.

Тут і насувається те питання, яке по-праву і засмучує нас, і, сказати б, обеззброює: як це так, що добрі люди погано закінчують: Сократа змусили покінчити з життям у в’язниці; Рутілія{185} — жити на вигнанні; Помпея і Ціцерона — підставити горло своїм клієнтам; Катона, що був живим зразком чеснот, — упасти на меч і тим самим засвідчити, що разом з ним гине й республіка. Боляче нам, що й казати, коли дивимось на ті кривдні дарунки долі. Чого вже чекати кожному з нас, коли найкращим — найгірше доводиться терпіти? То як тут бути?

Але гляньмо, як кожен з них усе це сприйняв. Якщо мужньо, то побажай такої мужності й собі. А якщо безславно, по-жіночому, прийняли страту, — то нічого не втрачено. Так ось: або своєю стійкістю вони гідні наслідування, або своїм боягузтвом — не гідні співчуття. Якщо мужня кончина видатних мужів робить нас боязкими, а не мужніми, то хіба щось може бути більшою для нас ганьбою? Хвалімо ж, ненастанно хвалімо такого мужа й кажімо: «Скільки мужності в тобі, стільки й щастя! Ти вихопився з павутини людських нещасть — уникнув заздрості й хвороб, ступив за поріг в’язниці; ти не з тих, хто заслужив собі у богів лихої долі, а з тих, хто не заслужив на те, щоб бути забавкою долі, — став недосяжним для неї! А щодо тих, хто тільки й думає над тим, як би то услизнути, хто й у смерті хапається за життя, — ті хай ідуть до рук ката. Не оплакуватиму ні веселуна, ані плаксія: той сам утер мої сльози, а цей своїми сльозами зробив себе негідним моїх. Оплакуватиму Геракла, який спалив себе живцем; Регула, пробитого сотнями цвяхів, того ж Катона, який з такою мужністю перетерпів свої рани. Усі вони коштом якихось хвилин здобули собі вічність: через смерть прийшли до безсмертя.

Чимало неспокоїв ще й від того, що якось сторожко поводишся: ніколи не буваєш природним, яким є, подібно до тих багатьох, чиє життя — то щось лише для показу, лише гра, вдавання. Та як же вимучує те постійне приглядання до самого себе, страх, що тебе зауважать не таким, яким ти є зазвичай! І доки вважатимемо, що ми постійно у когось на оці й на язиці, доти й не позбудемося тієї тривоги. Різне ж трапляється, що мимо нашої волі може нас викрити. Та навіть коли та пильність не зраджуватиме нас, хіба то приємно, хіба спокійно так жити — день-денно під личиною? Яка ж натомість насолода від непідробної, що сама красить себе, щирої простоти, яка нічим не приховує своїх звичаїв!