Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

«Ти перекручуєш мої слова, — може дорікнути суперник. — Хіба ж я не стверджую, що ніхто не може жити приємно, якщо й чесно не житиме, і що це не стосується тварин, які своє благо міряють кількістю їжі? Хіба ж не відверто, хіба не ясно засвідчую, що життя, яке вважаю приємним, не може бути таким, якщо не додаси до нього чесноти?» — Чекай, але хто ж то не знає, що тими вашими насолодами повні по саме горло найостанніші дурні? Хто ж не знає, що нікчемність купається у розкошах, а дух, коли догоджає тілу, не перестає вигадувати дедалі мерзенніші насолоди? Досить згадати хоча б гордовиту пиху, зарозумілість, надутість, зверхній погляд на всіх і на все, сліпу, бездумну любов до всього, що стосується своєї особи; якесь непомірне, аж до дитячості, захоплення всілякими марницями, а ще — балакучість і поквапна принизити інших чванливість; бездіяльність духу, що наче згорнувсь і заснув, розімлілий від розкошів. А чеснота все це з нього наче стріпує і, смикнувши за вухо, нагадує, що насолоди спершу треба оцінити, а тоді вже їх допускати до себе. Але й тими, які вона схвалила, не надто дорожить, та й приймаючи їх, не так ними втішається, як своєю в них поміркованістю. «Але ж поміркованість, уймаючи щось від насолод, завдає шкоди й самому найвищому благу». — Так ось: ти насолоду підострожуєш, а я — загнуздую її; ти втішаєшся нею, а я — просто користуюсь; ти вважаєш її найвищим благом, я — загалом її не маю за благо; ти задля задоволення робиш усе, а я — нічого.

Коли я кажу, що нічого не роблю задля задоволення, то маю на увазі такого мудреця, який лиш один може відчути справжнє задоволення. Бо як же той, хто їй піддався, може ставити чоло трудам і небезпекам? Як може протистояти нужді й стільком, що наринають звідусіль, загрозам? Як може встояти перед лицем смерті, як — перенести страждання? Як зустріне грімкий струс світу чи навалу найжорстокіших ворогів той, хто піддався такій розніженій супротивниці? — «Але він зробить усе, що б не повеліла йому насолода». — Начебто сам не знаєш, до чого лишень не спонукає вона. — «Принаймні, до нічого ганебного, бо ж вона поєднана з чеснотою». — Знову ж таки не бачиш, чим є найвище благо, якщо вважаєш, що йому потрібен якийсь сторож, щоб бути благом. Як же чеснота може керувати насолодою, якщо йтиме за нею? Таж іти за кимсь — діло підлеглого, а керувати — повелителя. Того, хто повеліває, ставиш позаду? Славними ж обов’язками втішається у вас чеснота, змушена, як та служка, куштувати страви, перш ніж їх подадуть на стіл!

Та ми ще побачимо, чи у тих, хто так упосліджує чесноту, вона залишається собою, адже, втративши своє місце — втратить право називатися чеснотою. А наразі, продовжуючи наші міркування, подам тобі не один лише приклад людей, що аж тонуть у насолодах, аж засипані всілякими дарами фортуни, а попри те, мусиш визнати, вони геть не доброчесні, ті люди. Візьми хоча б Номентана{84} чи Апіція, що перетравлюють, як самі похваляються, всі можливі дари морів та суходолів; що таки на своїх столах можуть пізнавати тваринний світ усіх, які лиш є на світі, країв; глянь, як вони, пів-лежачи на встелених трояндовими пелюстками ложах{85}, звисока озирають ті заставлені столи, як солодять свої вуха співами, очі — видовищами, а піднебіння — найвигадливішими смакотами; як ніжать своє тіло м’якими й лоскітними тканинами; а щоб не дармували й ніздрі — розмаїтими пахощами наповнюють усе приміщення, мовби по самій розніженості поминки тут справляють. Купаються, можеш сказати, у насолодах, але не піде їм це на добро, бо ж не добру радіють.

«Так, — скажеш, — погано їм буде, багато ж бо траплятиметься такого, що скаламучуватиме їхній дух, а суперечливі думки непокоїтимуть душу». — Погоджуюся, так воно й буде, а проте й ті дурні, хоч які вже безголові та й не без докорів сумління, отримують чималі насолоди; маємо, однак, визнати, що справжні страждання навідають їх не раніше, аніж здоровий глузд, і що вони, як і більшість людей, дуріють веселою дурістю, а їхній шал — у їхньому реготі{86}. А от у мудрих, навпаки, насолоди скромні, помірковані, якісь наче мляві, стримані й ледь помітні; приходять не на запрошення — самі з’являються, тож і приймають їх без почестей, не з розкритими обіймами, а просто домішують їх до життя, як ото поважні справи чергують із жартами.

Тому-то годі поєднувати непоєднальне — насолоду з чеснотою змішувати: цією помилкою хіба що останнім негідникам догоджаємо. Бо ж той, хто, не вилазить із насолод, не просихає від вина, гикає і блює, хто й не мислить свого життя без насолод, — вірить, що живе доброчесно (не раз бо чув, що насолода невіддільна від чесноти); от і хизується своїми пороками, видаючи їх за мудрість, хоч мав би й не показуватися з ними на світло денне.

Тож не від Епікура те спонукання до розкошів: з головою поринувши в пороки, квапляться приховати їх під плащем філософії і юрмами збігаються туди, де чують похвалу насолоді. Навіть гадки не мають, якою є в Епікура та насолода (такою, принаймні, сприймаю її, клянусь Гераклом) — чистою, тверезою{87}; налітають, як мухи на мед, на саме її ім’я, прикривають і виправдують ним свої розпусні забаганки. Так вони втрачають те одне серед стількох своїх зол, єдине благо — сором за свої хиби. Прославляють те, за що колись червоніли, пороками — похваляються. Збивається на манівці й молодь, бо ганебні лінощі стають чимось почесним. Ось чому таким згубним є вихваляння насолоди: шляхетні настанови наче ховаються кудись, а що слугує зіпсуттю — випірнає.

Сам я тримаюсь такої думки (хай наші приятелі й не поділятимуть її), що вчення Епікура святе й правильне, а якщо приглянешся ближче, то наче й суворе{88}: насолоду він зводить до вкрай незначного, дрібного задоволення: який закон приписуємо чесноті, таким же він обмежує й насолоду — велить їй коритися природі. А чого достатньо для природи — замало для насолоди.

Що ж тоді? Кожен, хто вважає щастям сонливу бездіяльність і почергове задоволення то своєї хіті, то черева, шукає у когось поважного виправдання своєї негідної поведінки; зваблений самою назвою, знаходить його, а знайшовши — йде не за тією насолодою, про яку йому тут говорять, а за тією, яку з собою приніс. От і достосовує свої пороки до філософських засад, і вже не потурає їм, ховаючись та боязко озираючись, а навпаки, — розкошує ними відверто. Тож не скажу, як це стверджує більшість із наших, що школа Епікура — наставниця усіляких бридот. Радше так: її зле протлумачено й кривдно зневажено. А хто ж, як не посвячені, можуть це знати напевно? До того ж саме її чоло дає місце для всіляких вигадок та викликає погані підозріння. Це так, мовби хоробрий муж одягнув жіночу столу: ані соромливість не порушена, ані мужність не ущерблена, не виставлене й тіло для хітливих поглядів, а в руці — тимпан. Годився б тут поважніший чільний титул, щоб самим написом закликав дух до високого, ну а той, який є тепер, хіба що пороки приваблює.

Всяк, хто тягнеться до чесноти, подає зразок благородної природи. Хто ж хилиться до насолод, той видається млявим, наче надломленим виродженцем, а не мужем; він і сповзатиме до чогось найгидкішого, хіба що хтось навчить його розрізняти насолоди: котрі з них — у межах природних потреб, а котрі — й меж не відають і тягнуть людину за собою у прірву: що насиченіші — то ненаситніші вони.

Та дарма! Тільки б чеснота вела перед — безпечним буде кожен крок! Надмірність у насолоді — шкодить, а щодо чесноти, то надміру тут не варто боятися, бо в ній самій — міра. Благом не може бути щось таке, що страждає від свого розміру. А ще: на долю вам випала розумна природа, а що може бути кращим, аніж розум? А втім, якщо вам до вподоби ця пара, якщо вам подобається йти з нею до щасливого життя, то хай уже чеснота йде попереду, а насолода — за нею і ластиться до нашого тіла, й обходить його, як та тінь. Але ту найвеличнішу постать, чесноту, — віддавати для прислуги насолоді?.. До того опуститися може хіба що нікчемний, ні на що велике не здатний спромогтися дух.

Отож, хай чеснота йде попереду, вона хай несе знамена. А з насолодою якось ми впораємось — будемо керувати нею, поскромнювати її. Вона може щось у нас випрошувати, але ніколи — вимагати. Хто ж попустить віжки насолоді — позбудеться і того, й того: втратить чесноту, але й насолоди не втримає, бо, раз уже дали їй волю, то не вони володітимуть нею, а вона — ними. Від нестачі її страждатимуть, від надміру — задихатимуться; будуть нещасні, якщо вона їх покине, а ще нещасніші — якщо на них навалиться. Як ті, на кого налетіла буря у Сиртському{89} морі: то на скелі їх кидає, то у вирі опиняються.

А все це — від непоміркованості й сліпої жаги. Небезпечним є успіх для того, хто замість до чогось доброго — до злого поривається. Як із великим трудом і небезпекою впольовуючи хижаків, не з меншою небезпекою й володіємо ними (часто зажирають своїх господарів), так і великі насолоди — великими бідами обертаються: здобувши їх — їхньою здобиччю стаємо. І що більше тих насолод, що сильніші вони, то мізернішим слугою численніших панів стає той, кого юрба називає щасливим.

Хочу ще трохи затриматись серед образів полювання. Як для ловця немає нічого милішого, аніж, вистежуючи лігвища, ловити петлею хижаків або дрімучі яри собаками брати в облогу{90}, щоб не загубити сліду, і заради цього нехтує важливішими справами, — так само той, хто полює за насолодою, занедбує і втрачає геть усе, а передусім — свободу: нею він оплачує задоволення свого черева, от і виходить, що не він купує насолоди, а вони — його собі купують.

«А що, — скажеш, — перешкоджає, поєднавши чесноту й насолоду в одне, домогтися, щоб найвище благо було водночас і чесним, і приємним?» — А те, що жодна частка чесноти не може не бути тією ж чеснотою. А ще: найвище благо втратило б свою чистоту, якби зауважило у собі щось таке, що не дорівнювало б найкращому. Та ж навіть радість, яка народжується з чесноти, хоч є добром, не може бути частиною найвищого блага — як і веселість чи спокій, хоч їх і викликають до життя щонайкращі причини. Все це, звісно, блага, але вони не творці, а лише наслідки найвищого блага. Хто ж, хай і не на рівних, поєднає чесноту з насолодою, той міцність одного добра послабить крихкістю іншого, а на свободу, що є нездоланною, доки її цінуємо найвище, — накладе ярмо. Бо вже тоді з’являється потреба у фортуні. А що може бути гіршим рабством? Починається життя, сповнене тривог, підозр, усіляких побоювань, сторожке, аж до трепету, в очікуванні чогось випадкового, прив’язане до перелітного моменту.

Ти не даєш чесноті твердих, непорушних засад, залишаючи їй непевний ґрунт, бо що може бути хисткішим, аніж очікування випадку, аніж тіло, — його залежність від найрізноманітніших речей? То як можемо коритися богові, як можемо спокійно приймати усе, що б не трапилось, не нарікаючи на долю, а всі свої пригоди тлумачити не як лихі, а як добрі, якщо здригаємось від найнікчемніших поштрикувань чи то насолоди, чи болю? З такого-от, хто піддався насолоді, не вийде ні захисника вітчизни, ані в обороні друзів такий не стане.

Отож найвище благо — й на найвищому місці повинно бути, звідки жодна сила не могла б його зіштовхнути, де його не сягнули б ані болі, ані надія чи страх{91} — ніщо таке, що могло б зашкодити його правам. Тільки чеснота, вона лиш одна може стати на такій висоті. Лиш її впевнений крок може підкорити ту вершину. Вона твердо на ній стоятиме, а все, що траплятиметься, прийматиме не лише терпеливо, а й охоче, адже знає, що всі життєві труднощі — від законів природи. Як мужній воїн, вона не зважатиме на рани, рахуватиме хіба що рубці, а якщо, пройнята списами, й вмиратиме, то — з почуттям любові до проводиря, за якого й склала голову, і пам’ятатиме ту давню настанову: «Йди за богом». А хто пхинькає, скаржиться, стогне, того змушують виконувати накази — силоміць, хоч і впиратиметься, тягнуть, куди сам мав іти{92}. Яке ж то, однак, божевілля — йти не добровільно, а воліти, щоб тебе волокли! Таке ж, клянусь Гераклом, оте глупе нерозуміння самою природою визначених тобі умов — нарікати, що чогось тобі бракує, що якесь нещастя впало на тебе, або ж, що не менша глупість, — дивуватись чи обурюватись, що тобі доводиться терпіти те, від чого ні добрий не втече, ані лихий, — маю на увазі хвороби, старечу неміч, саму смерть, усе таке інше, що неминуче трапляється в людському житті. Стійко ж, із належною силою духу сприймаймо те, що визначає встановлений у всесвіті лад! Нам же не тільки личить — ми зобов’язані гідно приймати свою смертність і не впадати у сум’яття через те, чого уникнути — нам непідвладне.

Отож, справжнє щастя — у чесноті. А що вона тобі радить? Щоб добром ти вважав лише те, що пов’язане з доброчесністю, а злом — що з пороком пов’язане. Щоб ти був несхитним супроти зла, а добро — щоб наслідував, уподібнюючись, наскільки це можна, до бога. Яку нагороду обіцяє тобі за ті старання? — Щонайбільшу, справді божественну: нічого не муситимеш, нічого не потребуватимеш; будеш вільний, безпечний, неушкоджуваний; до нічого не братимешся надарма, на жодні перешкоди не наражатимешся; все задумане вдаватиметься, не буде прикрих випадковостей — нічого, що суперечило б твоїм задумам, твоїй добрій волі.

То що? Досить однієї чесноти для щасливого життя? — Чому ж її, досконалої і божественної, мало б не вистачати, ще й з лишком? А втім, чи загалом може чогось не вистачати тому, хто став поза межами будь-яких жадань? Якщо хтось усе своє зібрав у собі, то хіба матиме він потребу у чомусь іззовні? Але для того, хто прямує до чесноти, хоч би й чимало шляху вже пройшов, ще потрібна якась ласка фортуни — поки він іще борсається в житейському морі, поки ще не розв’язав ґудзуватого вузла, не звільнився із смертельних оков. Але яка тут різниця? — А така, що ті окови бувають різними. Один хтось зв’язаний туго, увесь наче скований; інший уже піднявся вище і тягне за собою довгу, вже послаблену, прив’язь; ще він не вільний, а лиш видається таким.

Хтось із тих, хто любить погавкувати на філософію, може, за звичаєм, запитати: «А чому ж ти сам завзятіший у балачці, аніж у житті? Чому притишуєш голос перед кимось із вищих чинів та й гроші не вважаєш чимось геть непотрібним для існування? Чому переймаєшся, зазнавши якоїсь шкоди, чому проливаєш сльози при звістці про смерть жони чи друга? Чому солодить тебе добра слава, а лихе слово — огірчує? Чому про свою сільську оселю дбаєш більше, аніж того вимагає природа? Чому обіди не достосовуєш до своїх роздумувань? Чому обстава у твоїм домі така пишна? Чому п’ють у тебе вино, старше від тебе за віком? Чому заводиш пташарні? Чому насаджуєш дерева, користь од яких — лише розлога тінь{93}? Чому твоя жона носить у вухах маєток цілої заможної сім’ї? Чому на рабах, що водять до школи твоїх дітей, такий коштовний одяг? Чому прислуговувати за столом у тебе — то ціле мистецтво, а срібло розкладають не абияк, а за правилами того мистецтва, а ще й окрему посаду ти запровадив у себе — мастака нарізувати закуски?»

Можна й про інше запитати, скажімо: «Навіщо тобі посілості за морем — не відаєш достоту й скільки там чого? Ба й усіх рабів своїх, на сором собі, не знаєш: або так занедбався, що й декільком не маєш рахунку, або так уже розпаношився, що й у пам’яті таке їх число годі втримати!» Колись, перегодом, і я долучусь до тих твоїх докорів і більшим, аніж думаєш, присоромлюватиму себе{94}, а наразі ось що тобі скажу: «Я — не мудрець і (підживлю твою неприязнь) ніколи й не буду ним. Тож не вимагай, щоб я дорівняв найкращим, хіба — щоби став кращим од поганих. Мені досить того, коли я щодня позбуватимусь бодай якоїсь своєї хиби й картатиму себе за свої пороки. Я ще не прийшов до здоров’я, хтозна чи взагалі колись прийду. Проти своєї подагри приготовляю собі радше заспокійливі, аніж лікувальні засоби, і задоволений, коли вона рідше мені допікає й не так свербить. А втім, порівняно з вашими ногами, то я, хай який немічний, почуваюся справжнім бігуном». Все це кажу не від себе, хто й досі чи не на самому дні усіляких пороків, — від людини, що таки зуміла чогось домогтися.