Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Діалоги

Діалоги


Сила духу та ясність душі


Чільний римський стоїк Сенека, дарма що жив понад два тисячоліття тому, — серед нас, сьогоднішніх: сам же зізнався своїм сучасникам: «Пишу не для вас, а радше для прийдешніх поколінь». І це було правдою: хіба ж не до нас, не до нашого таки дня звернені хоча б ті його слова, що винесені на обкладинку пропонованого читачам видання його філософських «Діалогів»?

Та не лише з книжкових сторінок промовляє мислитель; його думки, поради, настанови вкарбовані в камінь — варто лише, проходячи вулицями й площами ренесансного Львова, приглянутися до фасадів кам’яниць: там, хоч і затерту віками, бачимо (й чуємо, озвучуючи її) латину.

Віки затирають написи, але — не їхній дух і їхню гостру злободенність. Вони — наче дороговкази у нинішньому метушливому, скаламученому потоками хаотичних інформацій споживацькому світі. Virtus — мужність, доброчесність — ключове слово латинських сентенцій, почерпнутих зі словника стоїків. А ще — Animus — дух, «що тіло рве до бою», дух, що спонукає занепалу, сірими буднями пригнічену людину «випірнути до кращого життя» і тим самим — відмежуватися від усіх інших створінь, що потуплюють погляд у землю, дбаючи лише про ситість тілесну.

Діалогічний плин думок Сенеки — це і є вияв того життєдайного духу, що велить людині, попри всі життєві труднощі, триматися, тобто обрати собі за опору духовну вертикаль, шанувати її, подивляти незбагненне у своєму розмаїтті гармонійне творіння Всевишнього, бути гідною часткою (мікросвітом) тієї величної Цілості.

Сенека — на порозі християнської доби. Цінності, які він так натхненно проповідує, у чомусь найважливішому збігаються з християнськими чеснотами. Плекати в людині те, що з людини робить людину за її суттю, а не лише за назвою, йти на голос розуму, а не керуватись уподобаннями юрби, — ось провідний заклик усіх філософських творів Сенеки; заклик особливої ваги у нашу добу, коли матеріальне, як ніколи, бере гору над духовним, коли криклива, всюдисуща реклама закликає всіляко догоджати своєму шлункові…

Сенека ж не лише закликає — допомагає заблукалому серед хаосу й бездоріжжя, у галасливу добу, з її індустрією розваг та усіляких зваб — не знеособитися, залишитися собою, подати й іншим руку допомоги.

Отож, «Діалоги» Сенеки — не лише для зацікавленого читання: це — розмова з давнім мислителем, який, силою думки випередивши свою добу, став нашим сучасником, порадником, учителем.

Юрій Николишин


На гребені збігаючого часу


«Стрімкості часу маємо дорівняти стрімкістю його використання — черпати, як із рвучкого, але не вічного потоку»

(«Про короткочасність життя» IX)[1]

«О temporal О mores!» — чи не найзвучніший голос, що сягнув наших часів із греко-римської давнини. Він не загубився у далині не тільки тому, що належить Ціцеронові, чия латина — зразкова: у цьому патетичному оклику — часи, в яких усе діється, і людина, що своїми діями дає тим часам барву — то світлу, то темну; у добу, в якій випало жити чільному римському стоїку Сенеці, — аж надто темну. Людина — серед людей (homo inter homines), отже, в усталених, освячених давниною, стосунках між людьми — звичаях. Були то, у сиву давнину, прості, закорінені у сільський побут норми життя працьовитого, невибагливого люду — «звичаї предків» (mores maiorum), неписана наука, яку передавали від покоління й до покоління, як в античних, так і в нас («Малих діток доглядала, / Звичаю навчала»). Та з плином часу, з розвитком міст ті звичаї, коли людина була у гармонії з природою, отже, й зі собою, залишилися в іншому, до якого вже немає вороття, часто ідеалізованому світі.

«Гріх — то відступство від природи, а поламана природа помщується» — голос сучасного теософа, співзвучний з голосом Сенеки, що фактично мислив уже категоріями раннього християнства. Помста, якої зазнала людина, зневаживши природу, — це втрата спокою, отже, щастя; втрата твердого ґрунту під ногами. У виразі «житейськеє море» за часів імператорського Риму — вже майже затирається його метафоричність: один із епітетів Рима — «бурливий», «каламутний» (turbida Roma). Вихопитись із тієї круговерті до кращого життя, загалом до життя, ступити на стежку до себе самого, отже, й до інших людей, вказати заблукалому дорогу — провідний заклик, озвучуваний в усіх філософських творах Сенеки.

Отож не загубився в давнині Ціцеронів оклик, загубилися — звичаї, добрі звичаї. На їхнє місце прийшли закони. Наче будівля без підґрунтя, без засад. Тому такі вони хисткі ті закони, такі непевні й мінливі. Закони, за яких (ще античні зауважили) крадії приватного майна ходять у кайданах, а суспільного — в золоті. Тож і нині, озираючи те дедалі бурхливіше море, не втримуємося від оклику, в якому, однак, уже й не згадуємо звичаїв («Такі часи настали!») — пороки стають звичаями. І саме Сенека, на цьому всі сходяться, був чи не найзавзятішим бичувальником пороків, у яких тонув тодішній Рим; бичувальником, який не щадив і самого себе: «…не вимагай, щоб я дорівняв найкращим, хіба — щоби став кращим од поганих; мені достатньо того, коли я щодня позбуватимусь бодай якоїсь своєї хиби й картатиму себе за свої пороки: я ще не прийшов до здоров’я, хтозна чи взагалі колись прийду» (Щасл., XVII).

Сенека, з його ж таки слів бачимо, — жива людина, а не бездоганний, незворушний мудрець, тож і його твори — не філософські абстракції (хоча всюди подивляємо гнучкість думки), а розлоге полотно, на якому постає життя в усіх можливих його виявах і барвах. Під стилосом вишколеного стиліста вирізьблюються людські постаті від імператора й до пересічної людини у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Бачимо не лише фізичний образ (чого вартий, скажімо, портрет Калігули в діалозі «Про стійкість мудреця»!), а й внутрішній світ людини: автор «Діалогів», вдаючись до тонкощів психологічного аналізу, провадить нас справжніми лабіринтами душі, зазирає у найпотаємніше. Та на які б відхилення (сценки з життя, історичні екскурси, філологічні рефлексії тощо) не дозволяв авторові жанр діалогу чи листа, він тут же, йдучи за Сократом, сам повертається, радить іншим повертатися до звичаїв — ad mores, тобто до питань, що стосуються безпосередньо морально-етичної філософії.

* * *

Звернення до морально-етичних проблем намітилось у Стародавній Греції задовго до тих часів, коли в Римі особливо популярними стали ідеї стоїчної філософії. Соціально-економічна і політична криза системи рабовласницьких полісів (кінець V — початок IV ст. до н. е.) призвела до ґрунтовної перебудови свідомості людини, її світосприймання. Найчутливішою до змін виявилася, звісно, філософська думка. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття, що були в центрі уваги іонійської натурфілософії (VII—VI ст. до н. е.), поступилися перед гуманістичною проблематикою. «Людина — міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» — ці слова представника нового покоління мислителів Протагора (близько 481—411 рр. до н. е.) чи не найкраще виражають гуманістичну спрямованість філософії, що звернулась до таких наук, як політика, етика, логіка, мова. Популярним стає слово «софіст» (від грец. sophistes — мудрець). Це вже не колишній заглиблений у вивчення таємниць природи мислитель, а фахівець, що навчає інших мудрості й красномовства. З середовища софістів вийшов Сократ (469—399 рр. до н. е.), який, власне, й став творцем етики як філософської дисципліни, звівши, як згадувалось, усю філософію до звичаїв, тобто до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій та поведінки. Найвище добро для людини, запорука її щастя — це, на думку Сократа, доброчесність, чеснота (грец. arete, лат. virtus), що її можна навчитися. Знання неодмінно набуває практичного характеру, адже мета людини, сенс її буття — осягнути щастя. Отже, особисте життя філософа, його вчинки додають чималої ваги вченню, яке він проголошує («Філософія вчить нас не промовляти, а діяти», — скаже Сенека: Листи, XX, 2). Сократ навіть своєю смертю (у цьому його наслідуватиме Сенека) якнайкраще довів єдність теоретичних засад із способом життя. Несхитна віра у можливість і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дає змогу людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, — ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» та «Діалогах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів — Платона (427—347 рр. до н. е.). Останній, збагативши етику низкою нових елементів (розмірковував, зокрема, про гармонію окремих частин душі, про любов і дружбу тощо) у своїй «Державі» відійшов від сократівського вчення, моральне й розумове вдосконалення зробивши привілеєм лише одного класу — правителів-філософів. Питань етики («Етика Нікомахова», «Велика етика» та ін.) не залишав поза увагою сучасник Платона, його учень, згодом учитель у знаній Платоновій Академії, а далі засновник власної філософської школи в Лікеї на передмісті Атен — Арістотель (384—322 рр. до н. е.). На відміну від свого вчителя, він не виводить Добро — «досконале, самодостатнє благо» — десь у засвіти, у сферу «ідей»: воно цілком реальне, досяжне для людини, яка своїми осмисленими і наполегливими діями повинна його домагатися, іншими словами — бути ковалем своєї долі, свого щастя. Саме ця думка виявилась особливо плідною на ґрунті римського стоїцизму[2].

З добою еллінізму, після смерті Арістотеля, коли при владі став його учень — славнозвісний Александр Македонський, поряд із Платоновою Академією та Арістотелевим Лікеєм на переломі IV і III ст. до н. е. виникають нові філософські школи — епікурейська й стоїчна. На останню великий вплив мали кініки — сократична філософська школа, представники якої (найвидатніший — Діоген із Сінопа) доброчесність визнавали єдиним благом; усе інше (здоров’я, багатство, навіть свобода) — це, на їхнє переконання, речі, що не мають у собі ні блага, ані зла (adiaphora — обоятні); ними, отже, слід нехтувати, просто бути до них байдужим.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діалоги» автора Сенека Луцій Анней на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луцій Анней Сенека Діалоги“ на сторінці 1. Приємного читання.