Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

«Але, — скажеш, — має значення, чи приступаєш до споглядання задля насолоди, нічого іншого від нього не очікуючи, окрім постійного, що кінця не має, того ж таки споглядання». На те відповім так: рівно ж має значення, з яким душевним станом провадиш громадянське життя, — чи ти завжди в турботах і недобереш якогось часу, щоб, відвернувшись од людських справ, — до божественного звести очі{210}. Як не вельми схвальним є домагатися статків, не маючи жодної любові до чеснот, не плекаючи здібностей, видаючи лише голі діла (усе це повинно змішуватися, переплітатися), так і занурена у дозвілля, бездіяльна чеснота, що ніколи не показує нам того, чому навчає, — це добро недосконале, мляве.

Хто ж бо заперечить, що свої успіхи чеснота повинна випробовувати в ділі і роздумувати не лише над тим, що належить робити, але час від часу й до праці братися, обдумуване — до правди доводити? Якщо ж причина затримки — не сам мудрець, якщо відсутнім є не той, хто діє, а те, що повинно бути в дії, то чи дозволиш мудрецеві побути з собою — на дозвіллі? З якими ж думками ступає мудрець у дозвілля? З такими, що й тут займатиметься тим, що стане у пригоді наступним поколінням{211}. Ми, без сумніву, належимо до тих, хто вважає, що Зенон і Хрісіпп осягнули більшого, аніж коли б вели війська, пожинали почесті, видавали закони: вони видали їх, ті закони, не одному якомусь місту, а всьому роду людському. То чому ж таке дозвілля не підходило б доброму мужеві, дозвілля, завдяки якому він визначає лад усім прийдешнім вікам і промовляє не перед малолюдним зібранням, а перед усіма людьми усіх племен — людьми, які є тепер і які будуть колись?

Підсумовуючи, я запитую, чи Клеант, Хрісіпп, Зенон дотримувались у своєму житті своїх же приписів. Без сумніву, ти відповіси, що саме так ті славні мужі прожили, як і говорили про життя, яким воно має бути. А ніхто ж із них не керував державою. «Не мали, — скажеш, — ні такого становища, ані таких заслуг що дають змогу зазвичай приступати до урядування». — А проте не в лінощах вони провели своє життя: показали, як це їхнє дозвілля могло стати кориснішим для людей, аніж метушня і піт — інших. Тому-то, хоча й не займалися суспільною діяльністю, — видаються аж надто діяльними.

Є, окрім того, три види життя, про що зазвичай і сперечаються — який кращий. Один із них — увесь для насолод, другий — для споглядання, третій — для дії. Облишмо наразі суперечки й припинімо ту непримиренну війну, яку оголошуємо тим, хто обрав протилежний спосіб життя, — пригляньмося, чи всі ті три табори, дарма що під різними гаслами, не ведуть до одного й того самого висліду. Бо ж ані той, хто схвалив насолоду, не обходиться без споглядання, ані той, хто у спогляданні, — без насолоди; врешті, споглядання не чуже й тому, чиє життя — в дії. «Чимала різниця, — скажеш, — у тому, чи ставиш собі щось за мету, чи просто його допускаєш як щось побічне». — Ще й яка різниця, але ж одне не обходиться без іншого: ні один хтось не споглядає без якоїсь дії, ні другий не діє без споглядання, ані третій, з чиїми міркуваннями одноголосно не погоджуємося, не схвалює бездіяльної насолоди, а лише ту, якій зусиллям думки додає тривалості. Отож, навіть шанувальники насолоди не обходяться без дії. Та й як обійтись без неї? Сам же Епікур зізнається, що інколи полишає насолоду й хилиться до болю, чи то з тієї причини, щоб не розкаюватись у насолоді, а чи з тим, щоб меншим болем — більшого уникнути. До чого ті міркування? Щоб видно було, що споглядання схвалюють усі: для одних воно — мета їхнього життя, для нас же — якірна зупинка, а не гавань.

До того ж, Хрісіпп у своїх настановах не відмовляє людині у дозвіллі (мова не про те, щоб піддаватися дозвіллю — щоб вибирати його). Наші наставники проти того, щоб мудрець брався за будь-які державні справи. Але хіба не однаково, що його приведе до дозвілля: чи держава позбудеться мудреця, а чи мудрець — держави, якщо держава, у будь-якому разі, позбудеться всіх? А вже напевно позбуватиметься тих, хто пильніше до неї приглянеться.

Але хай мені хтось назве державу, чиїми справами мав би зайнятися мудрець. Може, це держава афінян, де засудили Сократа, звідки, щоб не бути засудженим, пішов на вигнання Арістотель, держава, де заздрість бере гору над чеснотами? Погодишся, що це не та держава, якою мав би займатися мудрець. Чи, може, він приступить до справ у державі карфагенян, де не вщухають чвари, де свобода небезпечна для найкращих громадян, де справедливість і добро — й мідяком не цінять, де нелюдська жорстокість до ворогів, де й до своїх — не менша ворожість? Мудрець і від такої відвернеться. Скільки б тих держав не перераховував — не знайду такої, яка терпіла б мудреця, чи мудрець — її терпів би.

Отож, якщо такої держави, яку уявляємо собі, знайти годі, то дозвілля стає потрібним для всіх, бо ж ніде немає чогось такого, що було б од нього вищим. Коли хтось скаже, що судноплавство — це найкраще, що може бути, а при тому забороняє пускатись у море, де судна час од часу йдуть на дно, де налітають буревії, що збивають керманича з дороги й женуть його у протилежний бік, то такий, гадаю, вихваляючи судноплавство, — забороняє відпускати прив’язі й піднімати якір…

(На цьому текст у рукописах обривається…)

Про стійкість мудреця

Не помилюся, Серене{212}, коли скажу, що стоїки й усі інші, віддані філософії{213}, різняться між собою так, як чоловіки — від жінок. Хоча і ті, й ті однаково причетні до суспільного життя, одні народжені для того, щоб повелівати, інші — щоб коритися. Ті, усі інші мудреці, ставляться до людей, сказати б, як домашні лікарі-слуги до своїх господарів, — якось м’яко й улесливо, не так, як того вимагає швидке, дієве лікування, а як на це дозволяє хворий. Стоїки ж, навпаки, ступаючи твердо, навпрямець, дбають не про те, щоб тим, кого провадитимуть, було приємно, а щоб якомога швидше вихопити нас з біди й вивести на таку вершину, яка недосяжна не те що для якихось стріл, а й для ударів самої долі.

— Але та дорога, на яку вони кличуть, аж надто стрімка й обривиста.

— А хіба рівнина веде до вершин? А проте, не така вже вона стрімка, як дехто думає. То лише з перших кроків — скелі й урвища, образ глухого бездоріжжя. Так-ото, коли дивимося вдалину, то видається, що на обрії — суцільні, один при одному, стрімчаки, настільки відстань є оманливою для зору. Та коли наближаємося, то з того шпилястого пасма проступають окремі вершини, а що здавалося крутизною — постає лише схилом.

Нещодавно, коли мова зайшла про Марка Катона{214}, ти, пам’ятаю, вразливий до будь-якої несправедливості, обурювався тим, що доба Катона не надто його розуміла: того, хто піднявся над Помпеями й Цезарями, ставила нижче від Ватініїв. Обурювався й тим, що з нього, таки серед форуму, зірвали тогу, коли він переконував усіх не приймати закон{215}; що бунтівлива юрба тягла його від Ростр аж до Фабієвої арки, і йому довелося всю дорогу терпіти гидкі лайки, плювки й чимало інших образ, на які не скупився ошалілий натовп. І тоді я відповів тобі, що ті твої хвилювання повинні стосуватися держави, яку продавали з торгів: з одного боку Публій Клодій{216}, з іншого — Ватіній, та й загалом будь-хто з останніх негідників; у сліпій своїй захланності вони й не розуміли, що, продаючи державу, — й себе продають.

Що ж до самого Катона, то я велів тобі бути спокійним, бо ж мудреця ні скривдити, ані образити не можна, а в особі Катона безсмертні боги дали нам такий зразок мудреця, що ані Улісс, ані Геракл із тих давніх віків з ним не зрівняються. Наші стоїки оголосили їх мудрецями за їхню незламність у трудах, зневагу до насолод, перемогу над дикими звірами. Катон, щоправда, не змагався з хижаками — це справа мисливців і селюків; залізом і вогнем не переслідував чудовиськ, не випало йому жити у ті часи, коли вірили, що небо тримається на плечах однієї людини{217}, — минулася давня наївність, наспіла доба, коли хитра винахідливість{218} сягнула своїх вершин. Ось тоді й вступив він у бій{219} з марнославством, тим багатоликим злом, із невситною жагою влади, яку не могла втамувати й уся земна куля, поділена між трьома людьми{220}; з пороками велетенського міста, що у своєму виродженні падає під власним тягарем{221}; стояв він, утримуючи від падіння цілу державу, скільки може втримати її плече однієї людини, стояв, аж доки, чи то звалений з ніг, чи привалений, не впав разом із тим громаддям, чиє падіння так довго стримував. Ось тоді водночас і загинуло те, що не годилося відділяти одне від одного: ні Катон не пережив свободи, ані свобода — Катона. І ти вважаєш, що люд міг скривдити такого мужа, позбавивши його претури{222} чи зірвавши з нього тогу? Вважаєш, що міг тим опльовуванням осквернити його святу голову? Ні, мудрець — завжди у безпеці; не досягають його ані кривда, ані образа.

Здається, бачу твою палку, що аж кипить, душу — вже тобі не терпиться аж викрикнути мені у відповідь:

— Ось воно й видно, чого варті всі ваші настанови! Таке наобіцюєте, у що, не кажу вже вірити, — на що й надіятися годі. Високим словом розводитеся про те, що мудрець не може бути бідним, а водночас визнаєте, що в нього частенько ні свого раба, ні одежі, ні даху над головою, ані шматка хліба. Заперечуючи те, що мудрець може чинити щось проти здорового глузду, допускаєте, що він часами наче блудить, говорить щось недоречне й на таке собі дозволяє, що хіба хворобою можна виправдати. Кажете, що мудрець не може бути рабом, але погоджуєтеся, що його можуть продати, що він, ставши рабом, буде до послуг свого господаря. Отож ви лише звисока на всіх дивитесь, а насправді, змінюючи лише назви речей, літаєте, як і всі, геть невисоко.

Щось схоже, підозріваю, приховується й за тим, з першого погляду звучним і величним твердженням, що мудреця ніхто не здатний ані скривдити, ані образити. Велика різниця в тому, чи ставити мудреця над усяким обуренням, а чи — над кривдою. Бо якщо кажете, що він зносить ту кривду незворушно, то в чому ж його перевага? Таж кожен, кого постійно кривдять, може до того звикнути, і та звичка має назву — терпеливість. А якщо ви кажете, що він загалом не звідає кривди, оскільки ніхто й не важиться його кривдити, то я зараз же полишаю всі свої справи і стаю стоїком».

— Ні, я аж ніяк не збирався прикрашати мудреця словесним вінком надуманих чеснот — просто бачу його на тому місці, куди не сягнути жодній кривді. «То як, — запитаєш, — ніхто й не зачепить його, не торкне?»

— Немає у світі природи аж такої святості, на яку б не посягнув нечестивець. Але божественне не перестане бути так само недосяжно високим від того, що трапляються й такі людці, які мітять у велич, ген од них віддалену. Невразливим є не той, хто не зазнає ударів, а той, кому вони не шкодять. Ось, власне, ознака, яка й представлятиме тобі мудреця.

Хіба ж сумніваєшся, що справжня міць — не та, якої ніхто не випробовував, а та, яку ніхто не здолав? Невипробувана міць — сумнівна, а ту, яка відбила всі удари, по-праву називаймо незламною. Так само щодо мудреця: його природу вважай кращою не тому, що він не зазнає кривд, а тому, що вони йому не шкодять. Мужнім іменуватиму того, хто не зігнувсь у боях, хто не здригнувся перед ворожою навалою, а не того, хто спокійно наживає собі сальця серед бездіяльного люду. Ось як розумію те, що мудрець — непідвладний жодній кривді. І немає значення, скільки стріл у нього пустять, раз він загалом до них невразливий. Як деякий камінь не піддається залізу (на адаманті{223} й подряпини не буде, хоч ти січи його, ріж, товчи, — відіб’є всі удари); як дещо не уступає й пажерному вогню, зберігаючи й у полум’ї і твердь свою, і форму; як скельне чоло, об яке розбиваються морські вали, не виказує жодних слідів од тих упродовж століть раз у раз повторюваних ударів стихії, — таким, невразливим до кривд, є й дух мудреця.