Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

Великі статки — клопітні, і найменша довіра — до найщасливішої долі: пощастило у чомусь — потрібно, щоб не втратити того щастя, озиратись за новим; збулося те, за що приносили благальну жертву, — треба нову, подячну, складати. Усе, що подає нам таке от, випадкове, щастя, — непевне: що вище підніме, то легше звідти впасти. А падати — нікому не до вподоби. Отож не лише вельми коротке, а й вельми нещасливе життя тих, хто великим трудом набуває собі блага, щоб іще з більшим трудом ними володіти. З якими муками здобували те, чого прагнули, з такими ж — тремтять над ним. Часу ж, який тікає безповоротно, ніхто й до уваги не бере: ще не добігли кінця одні справи — вже інші наступають їм на п’яти; надія підганяє надію, амбіція — амбіцію; замість покласти край нашим нещастям, ми лише змінюємо одні — іншими. Виснажені здобуванням почестей для себе — вже тратимо час, виборюючи їх для когось іншого. Ще не перевели подих від свого кандидатства — вже для інших збираємо голоси. Ледве скинули з себе тягар обвинувачувача — вже суддівські обов’язки нависають. Позбувся суддівства — вже ти ведучий судових процесів. Ось ти посивів, заробляючи як управитель чужих маєтків, а вже й свої допікають безліччю клопотів.

Щойно Марій{60} зняв вояцький чобіт — уже консульством обтяжений; Квінкцієві{61} нетерпеливиться скласти з себе диктатуру — вже його до плуга кличуть. Рушить на пунійців, ще й не дозрівши для такого діла, Сціпіон{62}; переможець Ганнібала, переможець Антіоха, окраса свого ж консульства, поручитель — братнього, він, якщо б сам цьому не противився, отримав би місце поряд з Юпітером; але рятівникові громадян не дадуть спокою міжусобиці, і той, хто юнаком відкинув богорівні почесті, на старість пишатиметься хіба що упертим своїм вигнанням. І ніколи, чи то у щасті, чи в біді, не бракуватиме причин для страху: життя перемелюватиметься у клопотах — дозвілля буде лише мрією і ніколи — дійсністю.

Тож вихопись із юрби, найдорожчий мій Павліне, тобою ж і так надто вже довго, як на твій вік, бавилося буремне море, — поверни, врешті, у спокійнішу гавань. Згадай, як часто на тебе накочувала хвиля, скільки судилось тобі витримати домашніх негод, а скільки суспільних — ти сам на себе накликав. Тож не один доказ своєї мужності ти подав у тих неспокійних трудах — час показати, на що у дозвіллі спроможешся. Якщо більшу і, певно, кращу частку свого життя ти віддав суспільній справі, то бодай якусь його частку подаруй собі.

Не закликаю тебе до лінивого, бездіяльного спокою, не хочу, щоб те живе своє обдарування, а воно є в тобі, ти втопив у дрімоті чи в облюбованих темним людом насолодах — спокій не в цьому. На тебе чекають справи набагато поважніші, аніж ті, за які ти досі брався з притаманним тобі завзяттям, — і ти займатимешся ними, далекий від метушні, у погідному безтурботті. Справами світу, і це правда, ти рядиш так безкорисливо, як чужими, і так пильно, як своїми, так шанобливо й скрупульозно, як цього й вимагають справи суспільні. Ти втішаєшся загальною любов’ю на такій посаді, де мало кому вдається уникнути ненависті. Однак, повір мені, краще обліковувати власне життя, аніж запаси державного хліба. Зверни ж запальний свій дух, якому до снаги величні звершення, від нинішніх своїх обов’язків, хоча й почесних, та мало придатних для щасливого життя, — подумай, чи для того ти з ранніх літ так ревно прикладався до вільних наук, щоб тепер ото розпоряджатися тисячами корців зерна? Ні, ти подавав надії на щось набагато краще, набагато вище. Та ж для господарських справ не бракує ні кмітливих, ані працьовитих людей. Повільні важковози набагато придатніші для перевезення вантажів, аніж породисті жеребці: хто б то навалював якісь тягарі на гарячого скакуна? А ще зваж на те, скільки-то клопотів додається до твоєї і без того тяжкої ноші: ти ж бо маєш справу з людським шлунком, а голодного люду тобі ані переконати не вдасться, ані виправдатися перед ним, ані жодним благанням його не влагіднити.

Десь саме в ті дні, коли загинув Гай Цезар{63} (якщо ті, з потойбіччя, можуть щось відчувати, то йому, певно, було дуже приємно, адже обрахував, що римському народові, навіть якщо той переживе його, прожиткових запасів залишиться принаймні на сім або вісім днів), — саме тоді, коли з пов’язуваних у ряд вантажних суден він споруджував мости, забавляючись могутністю імперії, наближалось найбільше, навіть для тих, хто у ворожій осаді, грізне лихо — нестача продуктів. Мало що не до загибелі й не до голоду, а далі, наслідком голоду, — до повного обвалу геть усього привело наслідування божевільного чужоземного володаря, що став жертвою власної гордині.

То як у ті часи мали почуватися ті, кому доручено було дбати про державні запаси зерна, — ті, кому грозило каміння, залізо, вогонь і сам Гай? Як могли, так усілякими хитрощами й приховували страшну недугу, що загніздилась у нутрощах, і недарма приховували: деякі хвороби треба лікувати, не розказуючи про них хворим, чимало ж бо померло саме через те, що дізналися про свою хворобу.

Отож, не гаючи часу, берися до чогось спокійнішого, безпечнішого, величнішого! Невже ти думаєш, що то одне й те саме: й далі дбати про те, щоб зерно засипали у засіки без шкоди для нього, щоби дорогою його потай крадії не розікрали, а недбальці не змарнували, щоб воно не підмокло, не підпріло, щоб доставлено було відповідно до міри й ваги, — і вдатись до чогось вищого, священного, щоб дізнатися, якою є матерія бога, його воля, його засади, його форма; з чим зіткнеться твоя душа; куди помістить нас природа, коли звільнить від тіла; що то за сила утримує найважчі частини цього світу в середині, а легкі — надвішує над ними; вогонь же — підносить над усім, а зорі змушує кружляти своїми шляхами; та й про все інше, сповнене неймовірних чудес? Хіба не хочеш, полишивши землю, озирати все це, високе, зором свого розуму? Саме тепер, поки ще гаряча в жилах кров, поки ще снаги не убуло, треба прямувати до кращого! Якщо станеш на той шлях — тебе чекатиме там не одне благородне мистецтво, любов до чеснот і життя у тих чеснотах, забуття пристрастей, вміння жити і вміння вмирати, глибокий спокій.

Нещасною є доля зайнятих людей, але стократ нещасніші ті, хто навіть не своїми — чужими справами натруджується: хто спить, достосовуючись до чужого сну; проходжується, підлаштовуючись до чужого кроку, ба й любить чи ненавидить, — а тут уже всяк мав би вільним бути, — лише за чиїмсь кивком. І якщо б такі ось хотіли знати, яким коротким є їхнє життя, то спершу мусили б зважити, яка його частка — їм належить.

Тож не завидуй, коли бачиш претексту, яку вже не раз одягалиї{64}, коли чуєш голосне на форумі ім’я: усе це здобувають ціною власного життя. Щоб один лише рік був названий їхнім іменем{65} — віддають усі відпущені їм долею роки. Дехто так і не встигає сягнути вершини своїх амбіцій: полишає життя, щойно почавши виснажливе, у змаганні з іншими, сходження. Дехто, пробивши собі дорогу тисячами негідних вчинків і все-таки діставшись омріяних вершин, — раптом торопіє від невеселої думки: такі труди — заради напису на могилі. А декого, поки снує нові, хіба що для молодості підхожі задуми, поки зухвало береться за щось непомірно велике, повалює його ж таки стареча неміч. Гидко дивитися на того, хто, вже геть зістарілий, усе ще розплутує на суді якісь нікчемні суперечки, запобігає своїм красномовством перед тупим збором і там таки й падає, спустивши духа! Жалюгідний — хто конає за виконанням своїх службових обов’язків, хто більше від життя втомився, аніж від служби! Жалюгідний і той, хто, гибіючи над обрахунковими книжками, врешті, й переставляється — на сміх спадкоємцеві, що вже заждався тієї хвилини!

Не можу оминути ще одного прикладу, що тільки-но спав мені на думку. Секст Туранній{66} на диво сумлінний був навіть у похилому віці, та коли йому перевалило вже за дев’яносто, Гай Цезарї{67} звільнив його від прокураторських обов’язків, хоч той і не просився на відпочинок. Ось тоді й розпорядився звільнений, щоб домашні поклали його на ложе і, постававши довкола, оплакували його як покійника. От і почали вони всім домом тужити над тим, хто на старість заслужив собі дозвілля, і тужили доти, поки його знову не відновили на роботі. Чи так уже приємно померти серед занять?

А втім, такої думки тримається чимало людей: жага працювати бере гору над їхньою змогою працювати. Змагаються із тілесною слабістю, а старість обтяжливою вважають лише тому, що відлучає їх від праці. Згідно з законом, не беруть до війська після п’ятдесяти років; не зараховують до сенату після шістдесяти: людям важче домогтись відпочинку від самих себе, аніж від закону.

А тим часом, поки вони щось у когось хапають, а хтось — у них, поки один одному не дають спокою, один одного нещасливим роблять, — минає життя, життя без плоду, без радості, без жодної користі для душі. Ніхто не бачить перед собою смерті, всяк — у далекосяжних надіях, а дехто сягає аж по той бік життя: турбується про величаві гробниці, про посвячення суспільних будівель, про дари, що їх складатимуть на вогнище, про пишні похоронні обряди. Насправді ж, клянусь Гераклом, прожили вони так мало, що ховати їх випадало б хіба що при смолоскипах та свічках{68}.

Про щасливе життя

Усяк на цім світі, брате Ґалліоне{69}, прагне жити щасливо, але варто йому задуматися, чим же, власне, є те, що робить наше життя щасливим, тут же й починає блукати, мов у тумані. От і нелегко спромогтись на щасливе життя: що скоріше пориваємось до нього, то далі від нього опиняємось — манівцем пішли; і що швидше бігтимемо у протилежний бік, то далі будемо від мети.

Отож, передусім маємо вияснити, чим є те, чого прагнемо. Потім — озирнутись, яка б то дорога скоріше до нього привела. А вже дорогою, якщо вона пряма й правильна, поміркувати, яку відстань маємо долати щодня і наскільки наближуємось до тієї мети, сягнути якої спонукає нас сама природа. А доки будемо метатись то сюди, то туди, йдучи не за провідником, а дослухаючись до різноголосся мінливої юрби, то розтратимо на ті блукання усе своє коротке життя, навіть коли щиро, з добрими намірами трудитимемось і вдень, і вночі.

Маємо, отже, чітко з’ясувати для себе, куди і якою дорогою треба йти. Але тут нам потрібен хтось бувалий, що вже знає ту дорогу, бо на ній — не так, як в інших мандрівках, де, щоб не заблукати, достатньо чи то второвану колію знайти, чи до місцевих жителів звернутися; тут — навпаки: що второваніша, що багатолюдніша дорога, то найімовірніше поведе манівцем. Тож найголовніше — не уподібнюватись до отари, де вівця біжить за вівцею не туди, куди треба, — куди всі біжать{70}. І ніщо не накликає на нас гірших бід, аніж оте постійне намагання дослухатись до того, що там про те чи про се говорить люд, ота впевненість, що найкращим є те, що схвалює більшість і чому є чимало прикладів{71}.

Отож, керуємось у житті не здоровим глуздом, а наслідуванням інших людей. Звідси й те безголов’я, де одні, прориваючись, навалюються на інших. І, як то буває у тисняві, гинуть люди, — ніхто ж бо тут так не падає, щоб не повалити й сусіда: хто впав попереду, за того перечіпляється й задній, — так ото, якщо приглянешся, й у житті: ніхто не блудить лише сам — завжди стає причиною і поштовхом для блуду когось іншого. І справді, небезпечно дихати в спину того, хто попереду, але ж, бачимо, кожен воліє вірити, аніж роздумувати, так і щодо нашого життя: усе тут сприймаємо на віру, ніколи — не роздумуємо про нього. От і передаємо з рук до рук той самий блуд; він нами й крутить, і жене манівцями на злам голови. Взоруючись на інших — пропадаємо, а вихопившись із людської тисняви — здоровшаємо.

Але люд і далі всупереч здоровому глузду горою стоїть за свою ж біду. Так буває і під час виборів на народних зборах: дивуємось, як це ті, за кого ми голосували, потрапили у претори{72}, хоч тільки-но, здавалося б, вони втратили підтримку мінливої юрби. Ми то схвалюємо щось, то, за якусь мить, засуджуємо, — ось у чому хибить будь-яке рішення, яке приймаємо, зважаючи на думку більшості.

Отож, коли ми повели мову про щасливе життя, то не відповідай мені, як то прийнято завершувати голосування: «Бачимо, що більшість — на цьому боці». Ось у цієї більшості, власне, — поганий вибір. Не так уже все гаразд із людством, щоб більшість обирала краще: юрба прихильників — певна ознака чогось найгіршого.

Спробуймо ж з’ясувати, як маємо діяти у найкращий, а не у найпоширеніший спосіб і що приведе нас до незмінного щастя, а не до того, що його схвалив простолюд — найгірший товмач істини. Простолюдом називаю і тих, хто у хламиді{73}, й тих, хто з короною на голові. Не зважаю на колір убрань, що вкривають тіло, і коли мова про людину, то не довіряю очам, — маю краще й надійніше світло, що дає змогу відрізнити правдиве від неправдивого: лише дух може пізнати, що доброго є в іншого духу.