Розділ «Частина четверта і остання»

Тоді й сталося найдивовижніше за цей дивовижно довгий день: найбридкіша людина ще раз і вже востаннє почала шипіти й булькотіти, а коли здобулася на слово,— о диво! — з її уст чітко й чисто злетіло запитання,— доречне, глибоке, ясне запитання, що в кожного, хто слухав, змусило здригнутися серце.

— Друзі мої,— сказала найбридкіша людина,— що ви на це скажете? Завдяки цьому дню я вперше задоволений своїм життям.

Але й такого великого признання мені мало. На світі варто жити: один день, одне свято з Заратустрою навчили мене любити світ.

Оце й було життям,— скажу я смерті.— Гаразд! Житиму знову!

Друзі мої, що ви на це скажете? Чи не хочете ви, як і я, сказати смерті: «Оце й було життям? В ім'я Заратустри, гаразд! Живімо знову!»

Так казала найбридкіша людина, а вже було недалеко до півночі. І що, гадаєте ви, тоді сталося? Тільки-но почувши запитання, вищі люди враз усвідомили своє перетворення и одужання і те, хто їм усе дав,— і кинулися до Заратустри, дякуючи, вшановуючи, голублячи його, цілуючи йому руки; залежно від того, хто якої вдачі, одні сміялися, інші плакали. А старий віщун танцював від утіхи, і навіть якщо він, як вважає чимало оповідачів, піддався тоді солодкому вину, то звісно, він ще більше піддався солодощам життя і тому не зважав ні на яку втому. Дехто навіть каже, що тоді танцював і осел: недурно найбридкіша людина перед тим напоїла його вином. Могло бути так, а могло й інакше, і навіть якщо осел того вечора насправді й не танцював, то відбувалися більші й незвичайніші чудасії, ніж танець якогось осла. Коротше, як каже Заратустрина приповідка: «Що з того!»

2

А Заратустра, коли все це діялося з найбридкішою людиною, стояв, як п'яний, погляд його погас, язик заплітався, ноги хиталися. Хто б відгадав, які думки снували в Заратустриній голові? Та, вочевидь, його дух відступився від нього, забіг уперед, був у далеких далечах і, як написано, водночас «на високому перевалі між двома морями,—

між минулим і майбутнім, завис він важкою хмарою». Та помалу, поки його підтримували вищі люди, він трошки опам'ятався й відсторонив гурт стурбованих шанувальників, та все ж мовчав. Враз він швидко повернув голову, неначе щось почув, приклав палець до уст і сказав:

— Ходімо!

Й одразу ж довкола запанували тиша й таємничість, а здалеку протяжно долинув дзвін. Заратустра вслухався в дзвін разом з вищими людьми, відтак вдруге приклав палець до уст і знову сказав:

— Ходімо! Ходімо! Настає північ! — і голос його змінився. Та він і далі не рухався з місця, залягла ще більша тиша й таємничість, усе прислухалося, навіть осел та шановна Заратустрина звірина — орел та змія, навіть Заратустрина печера, великий холодний місяць і сама ніч. А Заратустра втретє приклав палець до уст і сказав:

— Ходімо! Ходімо! Ходімо! Пора вирушати! Настала пора! Пора вирушати в ніч!

3

О вищі люди, настає північ; і щось я скажу вам на вухо, як каже мені на вухо цей старий дзвін,—

так само таємниче, так само жахливо, так само щиросердо, як промовляє до мене цей опівнічний дзвін, що прожив більше, ніж людина;

що вже відрахував болючі удари сердець ваших батьків,— ох! ох! як зітхає! Як сміється уві сні стара, глупа, глупа північ!

Тихше! Тихше! Подає голос чимало того, що вдень не сміє озватися, тепер, у прохолодному повітрі, коли вгамовується стукіт ваших сердець,—

тепер промовляє, тепер його чути, тепер воно закрадається в нічні насторожені душі,— ох! ох! як вона зітхає! як сміється уві сні!

Невже ти не чуєш, як таємниче, як жахливо, як щиросердо озивається до тебе стара, глупа, глупа північ?