Розділ «Частина четверта і остання»

— А ти,— звернувся Заратустра до тіні-мандрівника,— ти називаєш і вважаєш себе вільним духом? І правиш тут такі попівські ідолослужіння?

Поганцю новонавернений, ти поводишся тут гірше, ніж серед своїх смаглявих хвойд!

Так, гірше,— погодився тінь-мандрівник,— маєш рацію, та що вдієш! Хай там як, Заратустро, старий Бог знову живий.

В усьому винен найбридкіший: він його воскресив. Хоч він і каже, що колись убив Бога,— боги завжди вважали смерть забобоном.

— А ти,— вів далі Заратустра,— лихий старий штукарю, що ти наробив! Хто ж у цю вільну добу надалі віритиме тобі, якщо ти віриш у таку божу ослячість?

Ти вчинив глупоту, як ти, хитруне, міг скотитися до такої глупоти!

— О Заратустро,— відповів хитрий штукар,— ти маєш рацію. Це була глупота — мене вона також тяжко вразила.

— І навіть ти,— звернувся Заратустра до сумлінного духом,— розваж лише й приклади палець до свого носа! Хіба тут не чиниться супроти твого сумління? Невже твій дух не досить чистий і ти не гидуєш молитвами й фіміамом цих — святенників?

— Щось є,— відповів сумлінний і приклав палець до носа,— щось є в цьому видовищі, і воно благотворно впливає на моє сумління. Мені, мабуть, не можна вірити в Бога; та, безперечно, Бог у цій подобі, як на мене, найбільше заслуговує на віру.

Бог, як кажуть найпобожніші, повинен бути вічний; а хто має так багато часу, той не поспішає. Йдучи якомога довше й безглуздіше, він може зайти дуже далеко.

А в кого забагато духу, той сам може пройнятися глупотою та безумом. Подумай, о Заратустро, про себе!

Ти сам — воістину! — навіть ти сам через надмір мудрості міг би обернутися на осла.

А хіба найдосконаліший мудрець не полюбляє ходити найкривішими шляхами? І про це, Заратустро, свідчить приклад, твій приклад.

— І нарешті ти,— сказав Заратустра й став обличчям до найбридкішої людини, що й далі лежала на долівці, простягаючи руки до осла (найбридкіша людина, власне, поїла осла вином).— Скажи, несказанний, що ти накоїв?

Ти, здається мені, змінився, твої очі палають, плащ величі накрив твою бридкість,— що ти накоїв?

Невже кажуть правду, що ти його знову воскресив? Навіщо? Хіба не було причини мучити й убивати його?

Ти сам здаєшся мені воскреслим,— що ти накоїв? Що ти повалював? До чого себе навертав? Кажи, несказанний!

— О Заратустро,— озвалася найбридкіша людина.— Ти—шахрай!

Чи живий він, чи воскрес, чи помер остаточно,— кому з нас двох це краще відомо? Я питаю тебе.

Одне лише я затямив, від тебе самого, о Заратустро, я колись навчився: хто хоче вбити до решти, той сміється.