Розділ «Частина четверта і остання»

Людино, слухай!

4

Горе мені! Куди щез час? Хіба я не поринув у глибокі криниці? Світ спить...

Ох! Ох! Собака виє, світить місяць. Краще мені померти, померти, ніж сказати вам, про що думає моє опівнічне серце.

Ось я вже помер. Збулося. Павуче, навіщо обплітаєш мене? Хочеш крові? Ох! Ох! Спадає роса, надходить пора,—

пора, від котрої мене проймає морозом, котра питає, питає й питає: «Кому не бракує відваги?

Кому панувати на світі? Хто скаже: так повинні текти великі й малі ріки!»

Надходить пора; о людино, вища людино, слухай,—ця мова для гострого слуху, для твого вуха,— про що віщує північ глухо?

5

Мене пориває, моя душа танцює. Щоденна праце! Буденна праце! Кому панувати на світі?

Місяць холодний, мовчить вітер. Ох! Ох! Ви вже злітали досить високо? Танцювати ви танцювали, але ноги — не крила.

Вправні танцівники, тепер уся радість розвіялася. Вино скисло, всі келихи розбиті, озвалися могили.

Ой, не високо ви злітали,— тепер озвалися могили: «Спасіть мерців! Чому так довго не минає ніч? Мабуть, нас п'янить місяць?»

О вищі люди, спасіть могили, воскресіть мерців! Ох, що там точити хробакові? Настає, надходить пора,— гуде дзвін, ще харчить серце, ще точить хробак, точить серце. Ох! Ох! Який глибокий світ!

6

Солодкозвучна ліро! Солодкозвучна ліро! Люблю твій стрій, твоє п'янке квакання! — як віддавна, як іздалеку долинає до мене твій звук; здалеку, зі ставів кохання!

Старий дзвоне, солодкозвучна ліро! Твоє серце розривали всі скорботи — батькова скорбота, дідова скорбота, скорбота прадідів: твоя мова дозріла,—

дозріла, як золота осінь і надвечір'я, як моє самітницьке серце, і тепер ти кажеш: «Сам світ дозрів, гроно наливається соком»;

тепер вона хоче померти, померти від щастя. Вищі люди, невже ви не чуєте запаху? Поволі підіймається духмяність,—

духмяний аромат вічності, трояндове блаженство, п'янкі брунатно-золотаві пахощі давнього щастя,— від сп'янілого опівнічного смертного щастя, яке співає: глибокий світ, він глибший, ніж здається дневі.