Розділ «Частина четверта і остання»

Небо дивиться ясним поглядом, світ у глибокому спочинку,— о дивні люди, що завітали до мене, хто житиме біля мене, скоро матиме свою нагороду!

Так казав Заратустра. З печери знову почувся гамір і сміх вищих людей, і Заратустра повів далі:

— Вони клюють, моя принада діє, уже й від них відступається їхній ворог — дух тяжкості. Вони вже вчаться сміятися з себе — чи те мені вчувається?

Діють мої чоловічі страви, мої соковиті й міцні вислови; воістину, я не годував їх горохом і ріпою! Стравою вояків і завойовників я розбудив у них нові прагнення.

їхні руки й ноги наснажені новою надією, їхнє серце потягується. Вони знаходять нові слова, скоро їхній дух набереться завзяття.

Така страва, звичайно, не для дітей і не для жагучих жінок, старих чи молодих. їхнє нутро переконують іншими засобами, для них я не лікар і не вчитель.

Від цих вищих людей відступається огида,— ну що ж! Тут я здобув перемогу. У моєму царстві вони відчувають певність, позбуваються будь-якого дурного сорому, розковуються.

Вони розкривають серця, до них повертаються добрі часи, вони знову святкують і їдять — набираються вдячності.

Ось що повинно служити мені найкращим знаком: вони набираються вдячності. Ще трошки, і вони вигадають для себе свята, поставлять пам'ятники своїм колишнім утіхам.

Вони одужують! — радісно промовляв Заратустра до свого серця і дивився вдалину. А орел та змія тулилися до нього й шанували його щастя й мовчання.

2

Та раптом Заратустрине вухо вжахнулося: в печері, де досі панували гамір і сміх, раптом запала мертва тиша, а його ніздрі вловили рахманний запах ладану, здавалось, немов хтось палить пінієві шишки.

— Що там діється? Що вони роблять? — спитав він себе й підкрався ближче до входу, щоб непомітно подивитися на своїх гостей. І — о диво з див! — що довелося йому побачити там на власні очі!

— Всі вони знову побожні, знову моляться, вони збожеволіли! — казав він і безмірно дивувався. І справді, всі ті вищі люди, два королі, безробітний папа, лихий штукар, жебрак з власної волі, тінь-мандрівник, старий віщун, сумлінний духом і найбридкіша людина,— всі вони, мов діти або старезні баби, стояли навколішки й молилися ослові. А найбридкіша людина саме починала шипіти й булькотіти, немов з неї мало вилізти несказанне, а коли вона нарешті й справді здобулася на слово, то проказала незвичайну благочестиву літанію, себто молебен, ослові, якому поклонялися й кадили. І цей молебен звучав так:

— Амінь! Слава, честь, мудрість, дяка, хвала і міць Богові нашому на віки віків!

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він несе тягар наш, прибравши подобу слуги, покірливий серцем, ніколи не каже «ні», а хто любить Бога свого, той карає його.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він не озивається словом, хіба що потверджує, всякчас нагадує, що саме він створив світ: «І-А»,— так він воздає хвалу своєму світові. Те, що він мовчить, тільки хитрощі: саме через це він майже ніколи не хибить.

Осел потвердив це криком «І-А».