Розділ «Частина четверта і остання»

7

Облиш мене! Облиш! Я надто чистий для тебе. Не торкайся мене! Хіба мій світ не став тепер досконаліший?

Моя шкіра надто чиста для твоїх рук! Облиш мене, безглуздий, неповороткий, спекотний день! Невже північ не світліша?

Світом повинні заволодіти найчистіші, найнезнаніші, найсильніші опівнічні душі, що світліші й глибші за будь-який день.

О день, ти йдеш за мною напомацки? Ти намацуєш моє щастя? Я для тебе багатий, самотній заритий скарб, золота скарбниця?

Ти прагнеш мене, світе? Хіба я для тебе світський? Невже я для тебе божественний? Однак ви, день і світе, надто незграбні.

Майте спритніші руки, простягніть їх до глибшого щастя, до глибшого нещастя, простягніть їх до якогось Бога, та не простягайте до мене:

моє нещастя, моє щастя, о дивовижний день, глибокі, та все ж я не Бог, не Господнє пекло. В скорботі світовій — глибінь.

Господня скорбота, дивовижний світе, глибша. Простягни руки до Господньої скорботи, а не до мене! Хто я! Сп'яніла, солодкозвучна ліра,—

опівнічна ліра, дзвоновий каркіт, якого ніхто не розуміє; але ж він повинен віщувати перед глухими, перед вами, о вищі люди. Адже ви мене не розумієте!

Збулося! Збулося! О юність! О полудень! О надвечір'я! Тепер настали вечір, ніч і північ,— собака виє, вітер...

Хіба вітер не собака? Він скавучить, гарчить, виє. Ох! Ох! Як ця північ зітхає! як сміється, як хрипить й задихається!

Як тверезо заговорила тепер ця п'яна поетеса. Мабуть, вона перепила свою п'яність? Надміру збадьорилася? Тепер пережовує?

Стара глупа північ пережовує свою скорботу, а ще завзятіше — свою радість. Радість, що скорбота таки глибока: та радість ту глибінь долає.

9

О лозо виноградна! За віщо славиш мене! Адже я зрізав грона. Я жорстокий, ти спливаєш кров'ю,— навіщо славиш мою сп'янілу жорстокість?

«Що стало досконалим, зрілим — прагне смерті!» — кажеш ти. Благословен будь, благословен виноградарський ніж! Проте все незріле прагне жити: о горе!

Скорбота намовляє: «Згинь! Розвійся, скорбото!» Однак усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання,—

сповненим жадання дальшого, вищого, світлішого. «Я хочу спадкоємців,— каже все стражденне,— я хочу мати дітей, я не хочу себе».

А радість не прагне ні спадкоємців, ні дітей —