Розділ «Частина третя»

Проказуючи це, Заратустра тужливо й гірко сміявся з самого себе.

— Гей! Заратустро! — казав він.— Ти ще й море надумав утішати?

Ох, велелюбний телепню Заратустро, надміру блаженний від довіри своєї! Таж ти завжди таким був: завжди довірливо підходив до всього жахливого.

Тобі хотілося приголубити кожне страховище. Теплий віддих, трохи м'якої шерстки на лапах,— і ти одразу був ладен полюбити й пригорнути до себе.

Любов — а надто любов до всього живого — це згуба для найсамотнішого! Воістину, сміху варті моя глупота й моя скромність у любові!

Так казав Заратустра і знову сміявся, але, згадавши про залишених друзів і немов завинивши перед ними своїми думками, розгнівався на себе за ці думки. А відтак сміх перейшов у плач: з гніву й туги гірко заплакав Заратустра.

ПРО ПОЯВУ І ЗАГАДКУ

1

Коли серед моряків розійшовся поголос, що на кораблі Заратустра,— бо одночасно з ним на борт ступив чоловік, прибулий з блаженних островів,— усіх пойняла велика цікавість і нетерплячка. Однак Заратустра два дні мовчав, був холодний і глухий від печалі, отож не відповідав ні на погляди, ні на слова. А під вечір другого дня він знову розкрив вуха, хоч мовчав і далі: чимало дивного й небезпечного можна було почути на цьому кораблі, що прибув здалеку й збирався плисти ще далі. Заратустра ж любив усіх тих, хто пускався в далекі мандри й не міг жити без небезпеки. Отож, поки Заратустра слухав інших, розв'язався його власний язик, зламалася крига його серця — і тоді він сказав таке:

— Вам, відважним шукачам, зухвалим сміливцям, що завжди під непевним вітрилом пускаються в жахливі моря,

вам, сп'янілим від загадок, закоханим у сутінки, вам, чию душу ваблять звуки сопілки до кожної підступної безодні,—

бо ви не хочете намацувати нитку боязкою рукою: де можете вгадати, там ненавидите доходити висновків,—

вам єдиним я розповім про загадку, яку бачив,— про появу, що явилася найсамотнішому.

Я недавно йшов похмурий у мертвотно-блідих сутінках,— похмурий і суворий, зціпивши зуби. Вже не одне сонце зайшло для мене.

Стежка, затято спинаючись між камінням,—злостива й самотня, якій не судилося ні травинки, ні кущика,— тріщала і шаруділа від мого затятого кроку.

Мовчки ступаючи по глузливому хрускоту крем'яхів, розтоптуючи камінь, на якому поковзувалась нога,— я спинавсь угору.

Угору — всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.

Угору — хоч він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик, сам кульгавий, він збивав мені ноги і крапля за краплею вливав у вуха свинець, у мозок — свинцеві думки.

— О Заратустро,— звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш,- але кожен кинутий камінь мусить — упасти!

О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш,— але кожен кинутий камінь мусить упасти!