Розділ «Частина друга»

Ти показав нам нові зірки й нові розкоші ночі; воістину, сам сміх напнув ти над нами яскравим наметом.

Відтепер із домовин завжди литиметься дитячий сміх; відтепер, долаючи смертельну втому, завжди віятиме потужний вітер: цього сам ти запорука і віщун!

Воістину, самих своїх ворогів бачив ти уві сні: це був твій найважчий сон!

Але як ти прокинувся від них і прийшов до себе, так і вони мають прокинутись від себе і прийти — до тебе!

Так казав учень; решта з'юрмились круг Заратустри, хапали його за руки й хотіли його умовити встати з ліжка, відкинути печаль і повернутись до них. Та Заратустра, випроставшись, сидів на ліжку, дивлячись просто себе. Мов той, хто повертається з далекої мандрівки, він дивився на учнів, вдивлявся у їхні обличчя і не впізнавав їх. Коли ж вони підняли Заратустру й поставили на ноги, його погляд одразу змінився; він збагнув усе, що сталося, погладив бороду й сказав твердим голосом:

— Гаразд! Для цього настане своя пора; та подбайте-но, учні мої, щоб ми добре пообідали, та хутчіш! Так загадав я спокутувати недобрі сни!

А віщун має їсти й пити обіч мене; воістину, я ще покажу йому море, в якому він може втопитись!

Так казав Заратустра. А потім він довго вдивлявся в обличчя учня, котрий тлумачив сон, і хитав головою.

ПРО СПАСІННЯ

Одного разу, коли Заратустра переходив через великий міст, оточили його каліки й старці, і один горбань так промовив до нього:

— Поглянь, Заратустро! Навіть народ навчається від тебе й проймається вірою в твоє вчення; та щоб він цілковито тобі повірив, потрібне ще одне: ти мусиш переконати й нас, калік! Тут у тебе прекрасний вибір і, воістину, не одна нагода показати себе! Ти можеш зцілювати сліпих і ганяти кульгавих; а в того, хто має забагато за спиною, міг би трохи забрати,— це, гадаю, було б чудовим засобом змусити калік повірити в Заратустру!

Але Заратустра заперечив горбаневі так:

— Коли найбільшого горбаня позбавляють горба, то заразом позбавляють і духу,— так учить народ. Коли сліпому повертають очі, він бачить на землі надто багато поганого, так що кляне свого зцілителя. А той, хто дарує каліці можливість ходити, завдає йому величезної шкоди: бо як тільки він зможе ходити, його нечестя рушать в дорогу разом із ним,— так учить про калік народ. І чому б Заратустрі не вчитись у народу, якщо народ учиться в Заратустри?

Однак відколи я живу серед людей, те, що я бачу, що одному бракує ока, другому — вуха, третьому — ноги, а є й такі, що не мають язика, носа або голови,— для мене найменше лихо.

Я бачу і бачив гірше, і безліч такого страхітливого, іцо про все не хотілося б казати, а про дещо хотілося б і змовчати: це, власне, люди, які не більше ніж одне велике око, або один великий рот, або одне велике черево, або щось інше велике,— таких я називаю каліками навпаки.

І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: «Це вухо! Вухо завбільшки з людину!» Приглянувся пильніше: воістину, за вухом ворушилось іще щось жалюгідно мізерне, нужденне й кволе. І справді, велетенське вухо сиділо на маленькому, кволому стебельці,— і тим стебельцем була людина! Озброївши око лупою, можна було навіть розпізнати маленьке заздрісне личко; а ще роздуту душеньку, що дрижала на стебельці. А народ казав мені, що велике вухо не просто людина, а велика людина, геній. Та я ніколи не вірив народові, коли він говорив про великих людей,— і тому дотримувався думки, що це каліка навпаки, у котрого всього замало, а чогось одного — забагато.

Сказавши так горбаневі й тим, кого той боронив і репрезентував, Заратустра з глибоким невдоволенням обернувся до учнів і сказав:

— Воістину, друзі мої, я ходжу серед людей, як серед людських уламків та обрубків!

Найжахливіше для ока мого — це бачити людину пошматованою й розкиданою, неначе на бойовищі.

І коли мій погляд переходить від сьогодення до минулого, то скрізь натрапляє на одне й те саме: уламки, обрубки й моторошні випадки — і жодної людини.