Розділ «Частина друга»

Дух помсти: досі, друзі мої, він був найкращим помислом людини; де було страждання, там завжди мала бути і кара!

«Кара» — власне так називає себе помста; скориставшись облудним словом, вона видає себе за чисте сумління.

Оскільки той, хто має жадання, й сам страждає, що не може повернути свої жадання на минуле, то саме жадання й усе життя повинні ставати карою!

І тому хмара за хмарою громадились над духом, аж врешті безумство стало проповідувати: «Все минає, і тому все заслуговує, щоб минути!»

Закон, за яким час має пожирати своїх дітей,—сама справедливість,— проповідувало безумство.

Морально всі речі впорядковано правом і карами. О, де ж спасіння від навали речей і від кари «буттям»? — проповідувало безумство.

Чи може існувати спасіння, коли існує довічне право? Ох, не зрушити камінь «було»: довічними повинні бути й усі кари,— проповідувало безумство.

Жодне діяння не можна знищити,— як можна карою розчавити його? У тому, власне, й довічність кари «буттям», що буття довічно мусить знову ставати діянням і провиною!

Хіба що воля сама себе спасе і жадання буде одне: не жадати. Та ви, брати мої, знаєте иі баєчки безумства!

Я відвертав вас геть від цих баєчок, коли вчив: «Воля — це творець».

Всіляке «було» — це уламок, загадка, моторошний випадок, аж поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я!»

Поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я! Цього й хотітиму!»

Та чи казала вона таке? І коли це сталося? Хіба воля вже відпряжена від власної глупоти?

Хіба воля вже стала собі спасителем і вісником радості? Хіба забула дух помсти й зубовний скрегіт?

Хто навчив її примиритися з часом і тим, що вище за всяке примирення?

Вищого за всяке примирення повинна жадати воля, що є, власне, жаданням влади. Але як це відбудеться? Хто навчить її повернути жадання в минуле?

Але тут Заратустра раптом змовк, і здавалося, ніби він чогось дуже злякався. Наляканими очима подивився на учнів, і його погляд, мов стрілою, пронизував їхні і щирі, і потаємні думки. Та за хвилину він засміявся і сказав примирливо:

— Важко жити з людьми, адже так важко мовчати. Надто балакунові.

Так казав Заратустра. Та горбань прислухавсь до розмови і водночас затуляв обличчя; почувши, що Заратустра сміється, він з цікавістю позирнув на нього і повільно промовив:

— А чому Заратустра розмовляє з нами інакше, ніж із своїми учнями?