Розділ «Частина друга»

ВІЩУН

«...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.

З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

І з кожного горба залунало у відповідь: «Все пусте, все однакове, все вже було!»

Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?

Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.

Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом,— та навіть вогонь стомився від нас.

Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!

Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, — так лунає наша скарга над гладінню боліт.

Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі — у могильних склепах!»

Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.

— Воістину,— сказав він своїм учням,— ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!

Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!

Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.

І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.

— Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!

Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.

Я зрікся всілякого життя,— так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.

Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.

Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!