Розділ «ВИСНОВКИ»

Доцільно законодавчо запровадити обов'язковість зазначення числа (кількості) суддів (народних засідателів, присяжних), які склали більшість у прийнятті судового рішення колегіально (проголосували «за» чи «проти» рішення). Це підкреслить публічність судового розгляду, виявить і зафіксує суперечності щодо застосування матеріального права.

Філософсько-правове осмислення матеріального, зокрема конституційного, права дозволяє констатувати формальні та змістові ознаки правосуддя, визначені положеннями Конституції України, їх тлумаченням чи конкретизацією. Конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати: в України правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.

Правосуддя в Конституції України визначається як спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами. Оскільки зазначену діяльність однаковою мірою (принаймні, термінологічно) можна назвати судочинством, то залишається питання про підстави називати зазначену діяльність судів правосуддям. Існують підстави для твердження про наявність формальних і змістових ознак правосуддя, що характеризують його сутність. Відзначається істотність для розуміння предмета філософії права розрізнення понять право і закон. У цьому зв’язку з певною умовністю можна стверджувати: правосуддя є не законосуддям.

З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація судової влади є обґрунтованим: за Конституцією «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову», реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції). З іншого боку, з філософсько-правової точки зору, виникає питання про те, чи лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». В Україні відповідні положення Конституції, їх текстуальне тлумачення не дають підстав називати таку діяльність «правосуддям». Водночас більш коректно з позицій філософії права та їх урахування в конституційному праві України стверджувати про «судочинство» як «форму здійснення правосуддя».

Обмеження здійснення правосуддя винятково судами як державними органами пояснюється, з одного боку, намаганням держави обмежити використання державної влади (зокрема примусу), аби не допустити її зловживання. Недержавне й несудове ж здійснення того, що може називатися правосуддям, не знаходить визнання держави в Україні. Разом із тим, залишається питанням, чи воно в частині змістових, а не формальних, зокрема суб’єктних характеристик, припинить існування, не претендуючи в конституціоналізмі на охоплення змісту поняття правосуддя. Ключовим у вирішенні поставленого питання є праворозуміння, що використовується при визначенні правосуддя, можливі колізії форми та змісту реалізації ідеї правосуддя. Адже якщо під правом розуміти не лише правові норми, встановлені державою, то постає питання про те, чи є держава винятковим суб’єктом правозастосування в формі того, що називається правосуддям - діяльності, здійснюваної винятково судами.

Розкриттю цих та інших питань можуть бути присвячені подальші філософсько-правові дослідження.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!