Поняття образ — засаднича категорія буття: будь-яке відображення є образ, тобто ідеальна сутність. Це утвір свідомості, що існує як суб'єктивна реальність, явище індивідуального досвіду, що уособлює всезагальні здобутки людства. Можна стверджувати, що всі практичні та духовні надбання людства вкладаються у складну систему образів. Для людства вони і є тією реальністю, яку воно сприймає, осмислює і переживає, оформлюючи дух їх змістом. Постати об'єктивною реальністю образ може, лише набувши матеріальних форм виразу (знаки, слова, формули, символи, малюнки тощо). Образ — це універсальна категорія, що закріплює своєю символічною мовою практичні та духовні здобутки людства.
Художній образ — стрижневе поняття естетичної теорії, що є сутнісною основою мистецтва, умовою його життєвості як специфічного типу духовного досвіду та особливого способу його відображення у матерії формування. Художній образ — це специфічний для мистецтва спосіб втілення творчого задуму митця у чуттєво сприймані матеріальні форми засобами художньої мови. Тобто, художній образ — це засіб об'єктивації творчого духу в матерії формування, що надає йому виразних, досконалих способів буття "у формах дійсності". Він є перехідною ланкою, засобом надання естетично опанованій дійсності досконалого ідеального буття у межах твору як духовного цілого.
Поняття "художній образ" варто відрізняти від поняття "художність образу"; вони мають різне змістовне наповнення. Перше відображає специфіку мистецтва як виду діяльності з властивим йому художньо-образним способом відображення світу, тобто художній образ — це спосіб, у який дійсність може явити себе у мистецтві. Поняття "художність образу" означає якісний бік діяльності творення образу та естетичну визначеність наслідків. Художність — цілісне, естетично довершене, внутрішньо переконливе втілені життя в образі. Художня образність, тобто специфічний спосіб буття мистецької реальності, та художність образу, тобто майстерна довершеність твої як художньої реальності, в єдності утворюють естетичну визначеність мистецтва як цілісного, чуттєво сприйманого ідеального буття реального світу. Кожен художній твір — це світ образів, що символізують багатство виявлень ідеальної життєвості у формах досконалості. Як наголошував О. Лосєв, "поетичне власне предмет, на який спрямована поезія, але спосіб його зображенні тобто врешті-решт спосіб його розуміння" [12, с. 63].
Художність мистецтва — самоцінна. Адже це єдино істинний спосіб йог буття як духовної реальності. Г. Гегель переконував, що не можна цінувати мистецтва зводити до моральних повчань, виховання чи бачити у ньому засі наслідування природи [7, т. 1, с. 48—61]. Він спирався на ідеї "Поетики Арістотеля, де зазначалось, що художність є діяльністю творення логіки цілого. Навіть якщо поет припуститься якоїсь фактичної помилки, це не таї вже й важливо, якщо це "не стосується суті самої поезії".
Поняття "художність" сформувалося в естетичній теорії XIX ст. — час коли руйнується стильова єдність художньої творчості. Художні напрями течії, що виникають у пошуках нових естетичних засобів творення образу засвідчують актуальність теоретичної розробки проблем художності.
Художньо-образна мова мистецтва — складна духовна структура, адже кожен елемент художньої реальності є образом; твір як художнє ціле — склад на система образності. Багатство образної структури зумовлює повноту ті глибину ідеального буття естетично опанованої реальності у художньому творі що постає доцільною, здатною до само-розгортання життєвістю. Це життя значно глибшим і більш переконливим, ніж повсякденний плин буденних подій. Безпосереднє чуттєве виявлення сутності в художньому образі становити зміст прекрасного у мистецтві.
Специфіка буття ідеї у формах краси — це буття її у неповторному художньому образі. Відтак духовність у діалектиці особливого і всезагального що властива мистецтву, є джерелом, з одного боку, індивідуалізації духовного світу суб'єкта, а з іншого — його універсалізації. Те, що називають духом народу, нації й що реалізує себе у практиці життя зазвичай не усвідомлено стає предметом усвідомлення і переживаючого відношення саме завдяки мистецтву. Творча індивідуальність митця розгортає неповторне багатство життя, втілюючи його у художньо досконалі, доступні для сприйняття художні образи. Всезагальний зміст духовного досвіду, індивідуалізований щодо форм та способів його життєвості, стає особистісно цінним для суб'єктів сприймання і формує усвідомлені почуття народу, об'єднуючи його у духовне ціле Важливо зазначити, що лише художньо довершені твори здатні гармонізувати дух, надавати йому якісної визначеності, тобто розгортатися в реальності потенційно наявними можливостями.
Художньо-образна мова мистецтва формувалася на ґрунті естетичної образності міфології. Споріднює ці два типи образності мета творення: надання образу, тобто "одушевлення", увічнення предметів і явищ, що усвідомлюються як загально цінні. У міфі мета творення образності має символічно-магічне призначення. Міфологічні образи уособлюють колективний, родовий, надіндивідуальний досвід, втілений у внутрішньо незмінних позачасових образах. Художній образ мистецтва — це відображення всезагально цінного у змісті досвіду через особливе, тобто через індивідуалізований образ життєвості, в якому водночас відбито всезагальне.
Становлення духовного досвіду в мистецтві — це живий процес, у якому через індивідуальне відсвічує образ всезагального — людська творча сутність у багатстві її виявів. Вона об'єктивує себе як духовна цінність і в змісті твору (в світі внутрішньої життєвості героїв), і в естетично-художніх якостях твору як продукту духовно-формуючих умінь суб'єкта творчості — митця. Якісною ознакою мистецтва, завдяки якій воно безпосередньо входить у світ людського життя як новий тип реальності, є переконлива внутрішня життєвість художньо образної тканини твору.
В особливостях образної мови розкривається специфіка відношення мистецтва до дійсності: невідчуженість від свого предмета. Саме тому воно є незамінним джерелом формування цілісності й повноти духовного досвіду в єдності логічного і чуттєвого. Якісна визначеність відношення, що розгортається у творі як рівень доцільності його внутрішньої життєвості, визначає ступінь його переконливості як художнього цілого. Тому твором мистецтва є не будь-яке формування, а саме такий його спосіб та такі засоби, завдяки яким образ говорить "сам від себе", вводить суб'єкт сприймання у свій світ, переконує у власній доцільній життєвості й спонукає до співпереживання. Йдеться навіть не про якості життєвості, що уособлює образ як "суб'єктивне" буття, а про рівень художності його явлення: об'єктивну діалектику розгортання через гармонію чи, навпаки, внутрішні суперечності, аж до духовної вичерпаності. У художньому цілому вона розкривається як невідповідна ідеалу.
Сила художньої образності саме у тому, що ідея постає не деякою умоглядною сутністю, а набуває життєвої повноти та переконливості у чуттєво сприйманих художніх образах. Художньо-образна мова мистецтва відображає такий рівень естетичного відношення до світу, який розгортає буття у внутрішньо доцільні його вияви. Оформляючись ідеєю, вона повертає світу його буття, але тепер уже не як певну плинність і невизначеність, а як його довершеність. Остання може поставати наслідком якісної визначеності реального буття, що "зібралося" у довершену цілісність як органічну йому, а тому уклалося у відповідні ідеальні форми у художньо-образній мові мистецтва. Можлива й інша ситуація: життя "збирається" у цілісність, організуючись межами художнього твору, в просторі якого розгортається внутрішніми суперечностями. У цьому випадку мистецтво відкриває істину про світ, прояснюючи глибину його конфліктів у формах безпосередніх "життєвих" ситуацій. Так воно поіменовує свої проблеми в образах їх конкретних носіїв.
Художня переконливість розгортання образу відносин уводить у досвід їх творення, а відтак дозволяє пережити їх як особистий досвід. Тому він унікальний і не може бути відтворений жодним іншим способом. Для осмислення цінностей життя мистецтво звертається до архетипних образів культури, таких, скажімо, як боротьба ангела і диявола у духовному світі людини, зіткнення добра і зла у світі людських відносин, проблема сенсу життя і призначення людини тощо. Класичне мистецтво визначає дані теми та їх художнє осмислення як наріжні впродовж усієї історії свого розвитку, засвідчуючи свій внесок у духовний досвід людства.
Руйнацію художньої образності у сучасному європейському мистецтві, що впродовж століть створювало довершені взірці художньої досконалості, було б занадто спрощено тлумачити лише як вияв злої волі митців чи відсутність художніх умінь. Реальність, в якій духовні цінності підмінені цінностями споживацтва, не здатна вилитися у художню довершеність образної структури мистецтва. Духовне безсилля митців — не суб'єктивний чинник, а наслідок втрати орієнтації на цінності духовного життя, що сконцентровані у поняттях "Істина", "Добро" і "Краса". Поза ними втрачається здатність віднайти фактори, стимули, здатні піднести до вершин художності. Сучасна культура, що характеризується як егоцентрична, спроможна відтворювати себе, вкладаючись хіба що у примітивно споживацький образ.
Простежимо ґенезу художньої образності у найбільш загальних закономірностях, її становленню передував тривалий історичний процес формування образності, що поєднувала ідеальне і матеріальне, виконуючи надані уявою ідеальні функції. Передусім це предмет-фетиш, поодинока річ, якій свідомість надала магічні властивості впливати на людину та визначати її долю. Наївна людина відокремлює від речі її "інше". Це "демон" речі — дещо неоформлене, невизначене і загрозливе. Свідомість дикуна формує жахливі образи потвор, чудовиськ. Пізніша форма творення образності — це звіроподібні боги: дракони, грифи, гідри тощо. Лише згодом вони сприймаються як негативні образи (нагадаємо, що "культурний герой" Геракл веде з ними переможну боротьбу). Наступний етап — це образи, що поєднують людські й тваринні риси: сфінкси, сирени, кентаври. І, нарешті, період надання богам людської подоби, який розподіляється на декілька етапів, що засвідчують складний процес становлення свідомого ставлення людини до власних людських можливостей, але у своєрідних формах. Свої творчі можливості людина об'єктивує шляхом відчуження від безпосередніх носіїв, віддаючи їх богам. Спочатку це боги, сповнені надлюдських фізичних можливостей та незвичних форм і розмірів (титани). У пізнішій міфології це носії розуму і творчих умінь. З них походять боги людського роду: жіночі божества, образи яких уособлюють цінність продукуючої здатності жінки, що символізує незнищенність роду людського, а також божества чоловічого роду — герої, що стають упорядниками життя завдяки розуму і творчим здібностям. Упорядкований Олімп у грецькій міфології — символ упорядкованості стосунків у людських спільнотах. Індивідуалізація діяльності богів, перенесена у світ людського життя, свідчить, що суспільність (упорядкованість стосунків) формує індивідуалізований образ людини, яка разом із тим є носієм усього розмаїття відносин суспільного цілого. Отже, відбулося становлення образу як форми та структури свідомості [6, с. 7].
Вищою (історично пізнішою) та своєрідною формою образності постає художній образ. Він є синтезом здатності свідомості осмислювати реальність, виявляючи в її плинності закономірне, надавати йому життєвої повноти в образах уяви та, утримуючи у пам'яті, переводити ці образи у матеріал того чи іншого виду мистецтва, тобто, матеріалізувати образи в мові поезії, живопису, скульптури, музики, архітектури, театру тощо. У такий спосіб формується інша, поряд з наявною, ідеальна реальність у чуттєво сприйманих художніх образах.
Джерелами художньої образності, окрім згаданої міфології, є народне мистецтво. Стійка повторюваність образної системи у народному мистецтві є основою існування художності. Вона об'єктивно зумовлена спорідненістю шляхів та засобів творення, а отже, і змістовного наповнення духовного досвіду та способів його закріплення. Ця закономірність яскраво простежується в усіх видах народної творчості: архітектурі, поезії, пісенно-музичній творчості, танцях, малярстві, декоративно-ужитковому мистецтві. Індивідуалізація образності у народному мистецтві має місце переважно не на рівні конкретної особи, а на рівні конкретних етносів. Відмінності змісту та художньо-образної мови тут об'єктивно зумовлені відмінностями досвіду творення життєвості у межах етнічних спільностей. Завдяки архетипним образам народної художності формуються також духовні структури суб'єкта естетичного сприймання й очікуване реагування на них.
Індивідуалізація образності в європейському мистецтві є надбанням порівняно недавнього часу (XV ст.) і відображає індивідуалізацію духовного досвіду суб'єкта творчості — митця. Його бачення та розуміння явищ виходить за межі усталеного розуміння образу світу та традицій укладання його у канонічні форми.
Отже, художній образ об'єктивує буття у чуттєво сприймані ідеальні форми, відчужуючи від безпосередньої його даності, що виводить його поза межі життєвого циклу: старіння, смерті, небуття. Дійсність, дистанційована від безпосередньої поодинокості явищ реального світу, укладена у форми іншого, ідеального буття, у виразні, художньо доцільні, чуттєво сприймані образи, стає предметом цілісного розумно-переживаючого відношення. Отже, художньо-образна природа мистецтва є джерелом живлення людського духу як цілісності логічного і чуттєвого начал суб'єктивності.
Художній образ як духовна цілісність репрезентує цілісність ідеального буття духу в його повноті та виразній життєвості, поєднуючи у собі ідею і матерію життєвості, об'єктивне і суб'єктивне, ідеальне і реальне, що й утворюють його виразну переконливість. Ще Платон розглядав предмет естетичної свідомості як синтез раціонального та ірраціонального, ідеального та реального, що об'єктивований, даний як субстанція. Суттєве у мистецтві конкретизує себе як сутність його носіїв.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Природа та сутність художнього образу“ на сторінці 1. Приємного читання.
