Чуттєва форма буття сутності у художніх образах — це засіб конкретизах всезагального через особливе. У такому способі свого буття духовність, власн й існує як реальна, постаючи не деякою умоглядною ідеєю, а чуттєво дане дійсністю буття духу, що матеріалізував себе в художньому образі. "...Мистецтво, — наголошує Г. Гегель, — робить своїм предметом у чуттєво-конкретній формі те, що згідно зі своїм поняттям є безмежно конкретне, всезагальний дух" [7, т. 1, с. 85]. Це "душа", що стала "живою істотою". Художній образ як вища форма естетичної образності є явищем "одушевлення" природної світу, світу предметності, а відтак, засобом уведення їх у людську життєвість не як суто матеріальних форм, а як носіїв ідеальної життєвості. Як такі вони дають змогу людині прояснити власні духовні стани, проникнути у потаємні глибини буття, усвідомивши його як цілісність "усього в усьому".
Художньо-образне багатство змісту в межах конкретного твору зумовлені системою виражальних засобів, що "ліплять" і формують образ, надаючи йому внутрішньо доцільної життєвості. Поняття "художній образ" осягає собою декілька рівнів художнього втілення ідеї. Його застосовують для означення певних моментів художньої тканини твору. Це рівень "мікрообразу" Таким є, скажімо, вживання деяких метафор, порівнянь у поезії, окремі: наспівів у музиці. Ширшим є поняття образу на рівні персонажу в літератур чи теми у музиці. Ще більш широке його розуміння виявляється на рівні твору як художнього цілого. Образна тканина мистецтва зумовлена такою своєрідністю художньої манери, образної мови та наріжної ідеї творчості окремого митця, що дає змогу характеризувати її з допомогою поняття "мега образ". Уживання цього поняття щодо творчості кожного великого митці правомірне.
Смислове нашарування багатства образності створює все нові нюанси повноти життєвості у творі як цілому. Наприклад, поетичний образ української природи у поемі Т. Шевченка "Сон" постає завдяки послідовному розгортанню картини її пробудження після нічного сну. Кожен наступний рядок твору є подальшим наповненням образу природи новими гранями виразної, неповторної у своєму багатстві життєвості світу. Внутрішня логіка його руху зумовлена зміною природних станів у момент звільнення від сну.
Особливості образної мови мистецтва вмотивовані його видовою специфікою'. це можуть бути образи-стани (музика, танець, література, театр); образи-картини (література, театр, кіно); образи-форми (архітектура, скульптура, живопис). Кожен з елементів твору як внутрішньо цілісної структури об'єктивне зумовлений логікою цілісності й утворює його образну тканину. Тому поняттям образ осягається кожен конкретний елемент цієї структури (слово, фраза, фрагмент тексту — в літературі; кожен рух у пластиці; сукупність елементів в архітектурному цілому споруди тощо).
Художня мова поезії малює не менш яскравий словесний образ природи, ніж живописний. Більш того, завдяки смисловій глибині слова кожен сприймаючий, залежно від рівня уяви, малює власну картину, доповнюючи її все новими нюансами переживання краси. Тобто, кожен з видів мистецтва різниться специфікою образності, що важливо враховувати як у процесі творчості, так і при сприйманні твору. Адже символічно-образна мова в її чуттєво сприйманих формах є загальною особливістю всіх видів мистецтва.
Художній образ уводить дійсність у межі світу ідеальних сутностей, надаючи їй цілісного буття в діалектичному зв'язку реально-наявного (за формою буття) й ідеального (за сутністю). Твір як художнє ціле є певним образом часу і випромінює його дух, занурюючи суб'єкт сприймання у його цілісний контекст та організуючи собою його духовні структури. Кожен фрагмент картини життя у творі — це нашарування складної образної тканини, що завдяки організації загальною ідеєю утворює цілісну, внутрішньо-життєву, духовно-матеріальну структуру. Це переконливо засвідчує, зокрема, поезія. Досить змінити один склад, наголос чи ритміку, як може зруйнуватися і логічна структура, й образна форма твору.
Витоки естетичного осмислення образності художньої мови сягають часів античності. В естетиці Платона ("Бенкет") поняття "ідея" як визначальна внутрішня сила буття речі має безпосереднє відношення до художнього образу мистецтва. Хоча, згідно з Платоном, увесь космос і кожна окрема річ, усі види дійсності є доцільним художнім утвором, адже в кожному відсвічує ідеальний духовний зміст. Поняття "ідея" слугує в естетиці методологічним принципом аналізу специфічної художньої реальності, де кожен най дрібніший образ віддзеркалює логіку твору як художнього цілого. Для митця поняття "ідея" є конструюючим принципом, оскільки поза нею неможливий твір як художнє ціле, сповнене внутрішнього життя. Образи, позбавлені внутрішньої логіки розгортання, втрачають художню переконливість, зникають як художні образи.
В естетиці Арістотеля ("Поетика") для теорії художнього образу важливе значення мала диференціація типів духовного досвіду. У відомому порівнянні мистецтва й історії розкриті їхні якісні відмінності. Історія оперує реальними фактами, тобто констатує те, що відбувалося. Мистецтво відтворює можливе, тобто те, "що могло б статися". Історія говорить про конкретне, мистецтво — про загальне, відтак, йому властива більша глибина та узагальненість бачення. Мистецтво відображає діалектику реального та ідеального, сповнене символічної виразності. Арістотель сприймає мистецтво автономною сферою духовного досвіду з властивими йому законами творення та життєвості.
Подальша розробка теорії образу в широкому сенсі та специфічно художнього образу здійснюється в естетиці представників пізньої античності: Климента Александрійського, Тертуліана, Орігена та ін. Це зумовлено потребою творення символів християнської віри та увічнення їх засобами художньої мови мистецтва. Актуалізація естетичної проблематики спричинена власне змістом християнської ідеї про світ як досконалий витвір Бога-митця. Розробляється також складна система засобів художньої виразності образу, за яким щоразу має поставати Його творча сила. Уся структура буття розглядається як ієрархічна система, заснована на різних виявах творчої сили Бога. Діяльність людини також уважається наслідуванням божественного першовзірця, а отже, такою, що несе у собі відблиск божественного начала. Осягнути таємниці світу можна за умови "віднайдення ключа", що зберігається у формах божественного і людського мистецтва [3, с. 247]. Отже, естетичне поставало основою духовного досвіду: світ сприймався як конкретно-чуттєве втілення задуму Митця, а тому прояснити його видавалося можливим завдяки поняттям: "образ", "подоба", "символ", "алегорія", "знак" тощо.
Найбільш ґрунтовно теорію образу розробляє Климент Александрійський, ставлячи його у центр своєї світоглядної системи. Він визначає образ (еіпоп) головним складником, структурним принципом побудови ієрархії символів віри. Остання вибудовується у систему внутрішніх зв'язків і зумовленостей, що утворюють гармонію цілого. "Першопричина" — Бог — початок образної ієрархії й першообраз усіх наступних відображень. Людина — образ Логоса. Усі люди від народження — образи. Поняття "образ" філософ уживає для характеристики творчих можливостей людини: як чуттєве явлення Логосу вона уособлює розум і сумління. Образ в естетиці Климента — онтологічна категорія. Григорій Ниський також дає онтологічне трактування образу, позаяк "уся природа... є єдиний образ Сущого". Тертуліан сприймає природний світ з його коловоротом помирання і воскресіння як образ майбутнього воскресіння людини. Він один із творців міметичної (imago) теорії образу. Філософ трактує образ як відображення (speculum) і вважає необхідною відповідність його прототипу. Це трактування, в якому акцентується не на сутності образу, а на зовнішній подібності. Загалом ранньохристиянські мислителі розробили три типи образу: міметичний (наслідувальний), семіотичний (символіко-алегоричний) та знаковий. Відмінне між ними — у характері вираження духовного змісту в матеріально-чуттєвих образах [3, с. 246—284].
Цілісна теорія художнього образу як формуючої основи життєвості твору мистецтва розгорнута в естетиці класиків німецької філософії: І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. В їх філософській системі мистецтво постає невід'ємною складовою духовного буття — реальної життєвості духу. Відтак їхня естетика розгортає об'єктивні підстави у собі доцільної та виразної життєвості духу на ґрунті художньої образності мистецтва в єдності з його символічно-знаковою природою.
Символічний характер художньої образності
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Природа та сутність художнього образу“ на сторінці 2. Приємного читання.
