Розділ «5.2. Етика як наука і навчальна дисципліна в Україні»

Науковий етап розвитку етики в Україні пов'язаний із зосередженням уваги на розкритті сутності, закономірностей і специфічних особливостей функціонування моралі та її норм, моральних аспектів свідомості і поведінки людини та її взаємодій, використанням характерних для цієї науки методологій, поняттєвої бази, формуванням відповідних пізнавальних традицій і ціннісних систем.

Становлення етики як науки в Україні

Розвиток етики в Україні впродовж XX — на початку XXI ст.

Поразка української революції 1917—1920 років, встановлення й утвердження більшовицької влади згубно вплинули на розвиток філософської думки в Україні, особливо етики. Правда, у 20-ті — на початку 30-х років вона ще жевріла, а багато представників інтелігенції мріяли про відродження української культури. Тогочасний державний і громадський діяч Микола Скрипник (1872—1933) навіть виступив з ініціативою щодо процесу українізації — розвитку української культури, мови, підготовки і висування на керівні посади національних кадрів, організації мережі навчальних закладів, засобів масової інформації, відродження національних традицій тощо. Дискусія щодо українізації, зіткнення (боротьби) двох культур, "азіатського ренесансу" та інших проблем опосередково стосувалися і сфери моралі. Однак започатковане у 20-ті роки культурне відродження закінчилося трагічно (воно ввійшло в історію під назвою "розстріляне відродження"). На довгі десятиліття запанувала проголошена єдино науковою марксистсько-ленінська філософія. Особливо упереджено ставилася комуністична ідеологія до гуманітарних філософських проблем, в тому числі до етики та естетики. Наприклад, курс етики було включено до програм деяких вищих навчальних закладів тільки наприкінці п'ятдесятих років, а в наступному десятилітті були написані політично заангажовані перші підручники з етики ("Марксистсько-ленінська етика"). Якщо в тогочасній естетиці іноді розгорталися дискусії (між "природниками" і "суспільниками"), то в етиці панувала цілковита одностайність думок, яка зводилася до політичної установки, що "моральним добром є служіння справі комунізму".

Не відбулося принципових змін і в період "другого відродження" (шістдесяті роки XX ст.,). Проблеми етики аналізувалися переважно в контексті історії зарубіжної та вітчизняної філософії (осмислення спадщини професорів Києво-Могилянської академії, діячів Острозького науково-освітнього центру, філософських ідей у культурі Київської Русі).

Утвердження тоталітарних порядків, обмеженість політичного, культурного, духовного життя в Україні за роки радянської влади змусили багатьох мислителів, які переймалися проблемами етики (В. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський, Ю. Липа), емігрувати і розвивати українську етичну думку за кордоном.

Однією з найпомітніших постатей серед них був політичний і державний діяч, письменник Володимир Винниченко (1880—1951). Його етичні погляди, хоч і постійно еволюціонували, відзначалися сміливістю, несподіваними злетами думки. В останні роки життя він критикував як капіталізм, так і соціалізм у його більшовицькій формі, пропонував власну програму зближення держав з різними політичними й економічними системами, розмірковував над проблемами буття цивілізації. Все життя Винниченко мріяв про побудову справедливого суспільства, в якому гідність людини цінувалася б над усе. Його працю "Морально-естетична позиція" за відвертістю і щирістю порівнюють з автобіографічною повістю Ж.-П. Сартра "Слова".

За спостереженнями В. Винниченка, мораль "завше існувала для пригноблених, а пануючі узнавали її лише як стримуюче, примусове, караюче средство для плебса. Самі ж вони, як вам відомо, трималися иньшої моралі: "після нас хоть потоп". Хіба жити на кошт другого — не крадіж? А що кажуть сі, що крадуть в такий спосіб, і що каже їх мораль? — "Не крадь!"" Щодо цього він однозначно фіксує свою моральну позицію й етичні погляди: "Хіба війна — не вбивство? А що кажуть сі, що вбивають? — "Не вбивай!"" Подібну дисгармонію В. Винниченко спостерігав і в собі, згадуючи, що, протестуючи проти соціальної неправди, будучи готовим іти за правду на будь-які жертви, він не раз "...почував себе моральним злочинцем, — я ходив до простітуток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки". Його спостереження за життям навели на досить невтішні висновки про неможливість того, щоб людина "не збрехала, не обманула..." Однак вважав" що визнання можливості красти, обманювати спричинить цілковите здичавіння людей.

Мораль, на його погляд, не є ідеалом, чимось недосяжним, а живою нормою, яка регулює людські відносини, і аж ніяк не "караючою силою". Водночас В. Винниченко відкидав звинувачення його у проповіді індивідуалізму, оскільки заперечення примусово-караючої моралі вважав не тотожним проповіді індивідуалізму. Помилковість міркувань своїх критиків він убачав у відсутності бачення подолання альтернативи — або визнати примусову мораль, або виправдати "животні інстинкти". В людей і в багатьох тварин, за його словами, існує інстинкт "груповості", і не виключено, що саме "примусово-караюча мораль була причиною того, що багато людей втратили сей великий соціальний інстинкт".

Під впливом марксизму В. Винниченко утвердився в думці про відносність, класовий характер моралі, яка, за його твердженнями, не може бути абсолютною, вічною, а, як і суспільство, є змінюваною. Оскільки зміни моралі підпорядковані певним правилам, необхідно ці правила пізнати, виявити напрям їх розвитку, зв'язок з іншими нормами суспільного буття. Сучасну йому мораль він вважав такою, що розколює людину, послаблює поступальний рух пригноблених, а тому цілком непридатною для життя. У зв'язку з цим її необхідно відкинути і керуватися принципом концентрації, раціонального використання сил. Такий підхід Винниченко назвав "чесністю з собою".

Поступово звільняючись від соціалістичних поглядів, В. Винниченко обґрунтовував свою утопічну ідею побудови "Єдиної Федеративної Конкордистської Республіки землі", яку вважав передумовою реалізації "надконкордистської мети" — встановлення відносин у Всесвіті з іншими планетами на основі "Всесвітнього закону сполучення і погодження сил". Ці міркування він виклав у трактаті "Конкордизм", у якому зосереджувався на розгляді етичної проблематики. Головним, на його думку, є побудова справедливої держави землян, здатної забезпечити справді щасливе життя людей. Усі попередні програми боротьби проти нещастя і побудови щасливого життя зазнавали невдач, оскільки хибно пояснювали причину нещасть, вбачаючи її або в гріховності людини, або в тому злі, яке спричинюють експлуататори, іновірці, іноземці та ін. Щастям, за переконаннями В. Винниченка, є те, що вселяє постійну радість життя. Для цього необхідні узгодження, врівноваження людиною таких життєвих цінностей, як здоров'я, багатство, слава, кохання, розум тощо, досягти яких вона прагне впродовж усього життя.

Досягненню щасливого майбутнього, на думку Винниченка, заважають соціально-економічна і національна нерівність. Найгуманнішим він вважав суспільство, що ґрунтується не на приватній чи державній власності, а на власності справді колективній, в якому панує колектократія — влада колективу. Особливого значення надавав утвердженню колективістської за природою моралі конкордизму. Це забезпечить подолання егоїстичних якостей, котрі є основою такої моральної хвороби людства, як нерівність. На противагу їй мораль конкордизму ґрунтується на принципі узгодження, згоди. Нещасною людину робить дизконкордизм, тобто розлад. Мораллю дизконкордизму, за його словами, послуговуються соціалісти і комуністи. Підвладна цій моралі людина є злою від природи, стримувати її може тільки страх перед законом і карою. Дизконкордизм перетворив людство на "планетарний концентраційний табір злочинців", у якому формується егоїстична мораль. Заперечуючи ворожнечу і ненависть, конкордистська мораль (точніше етика) рекомендує людині узгоджувати свої потяги і вчинки з іншими людьми, всіма живими істотами, з усією навколишньою природою. Моральним гаслом в етиці конкордизму є не "Ти мусиш!", а "Якщо ти хочеш, то..." Тому вона відкидає будь-які "приписи-накази", визнаючи тільки "правила-поради". Конкордистська етика розробляє правила, адресовані як індивіду, так і колективу. Індивід, за твердженнями В. Винниченка, має підпорядковувати себе таким правилам:

1. В усіх сферах життя звільнитися від гіпнозу релігії, бути простою часткою природи.

2. Бути у згоді з іншими, не шкідливими живими істотами на землі.

3. Не послуговуватися нічим, непритаманним природі людини.

4. Бути цілісним (чинити так, щоб кожна дія була результатом узгодження головних сил — розуму, почуттів, волі).

5. Бути чесним із собою ("...виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухості, чи надмірного егоїзму, чи зі страху загубити свої звички та лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим, насамперед перед собою"),

6. Бути погодженим у своїм ділі.

7. Бути послідовним.