Розділ «Педагогічна мораль і етика»

Педагогічна мораль є різновидом уселюдської і водночас професійної моралі. Вчення про неї — педагогічна етика, в якій формулюються принципи, норми відносин і поведінки педагога в межах його професійної діяльності. Як різновид професійної етики, вона є прикладною, хоч і ґрунтується на загальних засадах теоретичної етики як філософської дисципліни.

Об'єктивну основу специфіки педагогічної моралі становлять особливості педагогічної діяльності. Насамперед вона пов'язана з унікальністю предмета праці — дитини, молодої людини, які здобувають освіту і піддаються свідомому, цілеспрямованому виховному впливу педагога. її специфіку зумовлює і характер суперечностей та конфліктів, що виникають чи можуть виникнути між педагогом і учнем, учнівським колективом, педагогом і батьками учнів, між педагогами тощо.

Специфіка педагогічної діяльності

Відносини "педагог — учень"

Здійснюючи діяльність, педагог перебуває у відносинах з колегами, батьками учнів, адміністрацією школи (ВНЗ). Основними у цій системі є відносини "педагог — учень", які відіграють у навчально-виховній діяльності визначальну роль. Специфіка моральних норм, що їх регулюють, визначається типовими суперечностями і конфліктами, котрі виникають чи можуть виникнути. Оскільки вони регулюються правовими та адміністративними нормами, необхідно вміти виокремлювати їх моральний аспект. Передусім він полягає в тому, що педагог не обирає собі учнів, навпаки, учні обирають педагога. Попри те ці відносини стають (мають стати) свідомо налагоджуваними і регульованими.

Між педагогом і учнем існують численні суперечності (реальні, позірні), оскільки в навчально-виховному процесі вони виконують різні функції. Наслідком цього є ситуації, які свідчать про неоднаковість їх позицій, інтересів, цілей. Інтерес педагога відповідає потребам навчально-виховного процесу щодо підготовки молодих людей до самостійного життя в суспільстві. Він сфокусований на опануванні ними знаннями, уміннями і навичками, формуванні людських якостей, моральних чеснот. Учні часто вбачають інтерес у зниженні вимог педагога, не задумуючись над результатами цього. Деякі з них схильні неправильно інтерпретувати навіть глибоко вмотивовані, справедливі вимоги педагога. Тому педагогічна етика орієнтує на те, щоб справедливість вимог педагога стала для учнів логічно достовірною і психологічно переконливою.

Причиною (приводом) суперечностей між педагогом і учнем буває і відмінність у рівні їх знань, досвіду, соціальної зрілості. Педагог, як правило, є носієм суспільних норм, які учневі ще потрібно засвоїти. За таких обставин виникає протистояння, у процесі якого моральна свідомість інтенсивно розвивається. Часто вдосконалюється і моральна свідомість педагога. Непорозуміння та суперечності може спричинити і дефіцит інформації у педагога про учня (характер, моральні якості), що ускладнює адекватність реакцій на його вчинки.

Педагог зазвичай належить до старшого покоління, тому він не завжди здатен розуміти, виправдати потреби молоді, навіть справедливі. Педагогічна етика рекомендує педагогові врахувати потреби й інтереси молоді, не відмовляючись від загальнолюдських принципів моралі.

Нерідко суперечності між педагогом і вихованцем виникають через вразливість, легку збудливість, підвищену емоційність учнів, особливо підлітків, наслідком чого є їх неадекватні реакції на події, факти, дії педагога. Щоб подолати це, педагог має: налагодити з учнями відносини, які забезпечували б ефективність навчально-виховного процесу; відчувати відповідальність за характер відносин у системі "педагог — учень (учнівський колектив)"; постійно контролювати власну поведінку, орієнтуючись на принципи і норми педагогічної етики, дбаючи про свій авторитет як людини і педагога.

Ставлення педагога до учня повинно бути не тільки діловим, офіційним, а й особистісним. Навчальні програми, плани, шкільний розклад та інші адміністративні засоби регламентують службові, офіційно-ділові відносини, за яких учень для педагога — об'єкт праці. Особистий, людський рівень відносин виявляється у ставленні до учня як індивідуально-неповторної особистості. За такого підходу педагог фігурує не тільки як виконавець професійної функції, а і як індивідуально-неповторна особистість, котра мислить, відчуває, переживає (співпереживає), радіє і страждає тощо. Процес виховання за такого ставлення до учня, як правило, ефективніший, оскільки виявляється у впливі особистості на особистість.

Відносини "педагог — учнівський колектив". Впливаючи на учня, педагог опосередковано впливає на учнівський колектив, і навпаки. Водночас він повинен впливати на колектив безпосередньо. Відносини "педагог — учнівський (студентський) колектив" мають специфічний зміст і відповідні форми вияву, суперечності, проблеми, зокрема й моральні. Учнівський колектив може сприяти навчально-виховній діяльності педагога і заважати їй. Причини деструктивної позиції учнівського колективу різні: наявність неформальних, деструктивно налаштованих лідерів, невдало підібраний староста, неправильні дії педагога тощо. Щоб подолати ці суперечності, педагог повинен зважати на думку учнівського колективу, не обов'язково погоджуючись з нею.

Педагог, який поважає учнівський колектив, завжди намагається об'єктивно оцінити його справи, сприяє його розвитку, згуртованості, зміцненню. Його поведінка толерантна, позитивно зорієнтована, конструктивна.

Відносини в системі "педагог — учень (учнівський колектив)" формуються на основі таких засадничих норм:

1) принцип демократизму. Демократизм педагога виявляється насамперед у визнанні плюралізму поглядів, думок, суджень, а також у толерантності тощо. Рівень його демократичності залежить і від готовності вихованців до взаємовимогливих, взаємовідповідальних стосунків, культури мислення і діяльності;

2) принцип гуманізму. Педагог має цінувати вихованця, враховувати його індивідуальну неповторність, унікальність, право на самореалізацію. Адже найбільшою цінністю є людина як вільна, цілісна, всебічно розвинена особистість, а не держава, "прогресивний" соціально-економічний устрій тощо. Благо людини — критерій оцінювання суспільних інститутів;

3) повага до особи учня. Цей принцип похідний від принципів демократизму і гуманізму, він передбачає рівність, рівноправність, партнерство вчителя і учня. Оскільки учень залежить від педагога, цей принцип часто є декларативним. Реалізується він у щирому інтересі до учня як самобутньої особи, довір'ї, терпимості, стимулюванні становлення його індивідуальності, у повазі до думки, недопустимості приниження гідності, в об'єктивності оцінювання знань. Це не суперечить вимогливості педагога і є неодмінною умовою ефективності його праці. Мета таких орієнтацій і старань полягає у формуванні високоосвіченої, вільної, розкутої, творчої особистості.

Принцип поваги до особи не суперечить диференційному ставленню до учнів, сприяє розвитку їх унікальних якостей. Ставлення педагога до учня повинно мати особистісний характер, що виявляється у прагненні пізнати, зрозуміти його, врахувати індивідуальну неповторність, підтримати позитивні якості.

Педагог має узгоджувати особистісні стосунки з учнем із офіційними (службовими). Міра поєднання особистісного та офіційного залежить від педагога, його свідомого вибору, що свідчить про моральний характер цієї проблеми. Абсолютизація принципу дотримання дистанції призводить до відчуженості між педагогом і учнем, а невиправдане "скорочення" ЇЇ, панібратство теж негативно впливає на діяльність.

Повага до учня виявляється у терпимості до його поглядів, почуттів і вчинків (у межах загальнолюдських норм), вірі в хороші помисли і наміри, благородство, прагнення і здатність стати доброю людиною, а також у вимогливості до нього. Вимогливість до учня має бути доброзичливою, об'єктивно доцільною, реалістичною (здійсненною);